Іноді з однієї невеликої прогулянки, з однієї побіжної покупки виникає ціла історія, що залишається з тобою на все життя.
11 травня у своїй авторській рубриці я написав про виставку- ярмарок, яку проводив неподалік мого будинку Центр соціально-психологічної реабілітації дітей і молоді з функціональними обмеженнями «Ірида». Написав, власне, про цей чудовий ярмарок іграшок і сувенірів, зроблених дитячими руками, про те, як купив чудову картинку-аплікацію Діми Харлая. Загалом, звичайна міська замальовка.
Але через два тижні на електронну пошту прийшов лист — про такі відгуки будь-який журналіст може лише мріяти. Наводжу його зі збереженням орфографії — втім, тут той випадок, коли помилки та друкарські неточності набагато дорожчі за гладкі, стилізовані та беззмістовні славослів’я:
«Добрый день! Совершенно случайно прочитала эту статью и была ошарашена, эмоции переполняют через край, дело в том, что я мама этого мальчика Дмитрика Харлай и прочитав статью на глаза навернулись слезы, я рада что работа моего сына кому то очень понравилась, дети в этом центре стараются делать что то своими руками и в силу своих физических данных иногда не получается но то что они делают и это нужно людям это здорово, уважаемый Дмитрий Десятерик, огромное Вам спасибо эта небольшая покупка для вас — целое состояние для нас я распечатала статью и буду ее показывать всем родственникам с гордостью ведь для моего ребенка это победа пусть маленькая и незначительная но победа в его нелегкой жизни, я вам очень благодарна. Спасибо вам».
Після цього стало зрозуміло, що просто сидіти на місці та писати чергову статтю не можна. І я поїхав.
За кількасот метрів від метро «Оболонь», із його гіпермаркетами, новобудовами та транспортними розв’язками починається зовсім інша реальність. Вулиця Лайоша Гавро — глибинна, мало не найзатишніша частина району. Ближче до озера Опечень — особливо зелено та тихо. Центр «Ірида» (вул. Лайоша Гавро, 7г) розташований у звичайному приміщенні дитсадку ще радянської споруди, майже на самому березі. Велика кімната, у ній за столом декілька зосереджених дітлахів: складають картинки з бісеру. На стінах, під стінами, у шафах — безліч найрізноманітніших картинок, аплікацій, іграшок, композицій із бісеру. Усе дуже яскраве, добре та смішне — і купити хочеться все одразу.
Людмила Квятковська — головний фахівець служби опіки, куратор управління соціальної роботи з дітьми- інвалідами, — одразу ознайомлює мене зі справою:
— На другому поверсі ми відремонтували зал і проводимо там розвиваючі музичні ігри, а тут у нас творча майстерня. Наші дітки дуже працелюбні. Зараз вони картинки по крупинках збирають. Є ще аплікації з рваного паперу, а отут тісто діти роблять, потім це розфарбовується та покривається лаком (показує яскраву рельєфну композицію з людськими фігурками). Ще робимо картини з різного насіння: диня, гарбуз, айва, калина. У нас щорічно відбувається фестиваль «Барви надій», де ми всі ці роботи представляємо, і, знову ж таки, демонструємо номери художньої самодіяльності. Наша робота організована таким чином, що ми намагаємось творити прекрасне з того, що в нас лежить під ногами: всі ниточки, всі мотузки, хто що викидає, ми підіймаємо, створюємо композиції. Отак у нас задіяна трудова майстерня.
— Але ви не тільки картинками обмежуєтеся?
— Є в нас хлопчики, які люблять грати в футбол, вони на вулиці проводять час. Ще є змагальні ігри. Зараз вони прийшли з кінотеатру, потім у нас екскурсія до Софії Київської. Ми ж усі пишемо листи, звертаємося до всіх, і нам, як правило, не відмовляють. I тому своїх дітей безплатно можемо водити і в кінозали, і в театри, і на виставки, й у музеї. Вони вже об’їздили дуже багато. Ще районна влада нам цього року дає гроші на екскурсії, не лише на обіди. Минулого року виділяли тільки на обіди, а цього року ще й на екскурсії. Тому в нас заплановані три виїзні екскурсії.
— Далеко?
— Далеко ми не дуже можемо. До Феофанії, до Китаєва, стародавнім Києвом хочемо, щоб дітки трохи пригадали історію свого міста. У нас є діти, які погано бачать, двоє — не бачать зовсім. Для них музика — це все, тому музичні заняття в нас зазвичай відбуваються дуже бурхливо та весело. Ми вперше взяли цього року дітей незрячих, бо дуже вони допитливі: те, чого вони не бачать, вони намагаються добрати іншими враженнями. Ми навіть у кіно з ними ходимо.
— І як?
— Раніше в мене було почуття провини, що ми ведемо їх туди, адже вони не можуть цього бачити. Але ви не уявляєте собі, який ефект для цих дітей: дитина, яка бачить, сидить поряд і розповідає сюжет, і вони все це собі уявляють. Вони потім такі щасливі після перегляду цього фільму. Кажуть, що їм дуже сподобалося, особливо, якщо це розважальні фільми, де багато гумору.
— А що ще, крім терапії? Які у вас тут ще напрями роботи?
— У нас багато фахівців. Зараз район нам дав додатково гроші, й у нас робота триває за двома програмами в реабілітаційному центрі. Це міська програма «Турбота» (у нас є лікар ЛФК, є дефектолог-логопед, є психолог). А за новою програмою ми хочемо, щоб у нас був кваліфікований реабілітолог, щоб допомагати дітям із проблемами опорно- рухового апарату, і в комплексі послуг це також психолог, музичний працівник. І так у нас дуже багато послуг. Хоча і немає денного перебування, щоб діти приїхали і могли цілий день тут перебувати, але є кілька годин, коли діти переходять від одного фахівця до іншого. Тут у нас реабілітаційний зал, щоправда, тут ремонт треба робити, тут відбуваються заняття лікувально-фізкультурного комплексу.
Ми заходимо до кімнати, наповненої дивними об’єктами: яскраво розфарбованими пірамідами, кубиками, кульками. Все наче з простенького дитячого конструктора, лише збільшене в багато разів, із м’якої гуми (як пояснює Людмила Юріївна, «все має бути велике, об’ємне, щоб вони могли його відчувати»). На величезній, удвічі більшій за нього, літері «С», розгойдується, переможно виблискуючи окулярами, рожевощокий Ярик. Як ці чудові штуки називаються, він не знає, але вони йому точно подобаються. Насилу втримуюся від принади приєднатися до нього. За кімнатою з цими «гуліверовими іграшками» — тренажерний зал із маленьким батутом, спеціальними ходунками для дітей із церебральним паралічем. Людмила Юріївна засмучується: треба зробити перевлаштування, розширити це все. «Ми б дуже хотіли, щоб у нас це все процвітало і щоб діти в нас тут увесь час були». Запитую про те, що цьому заважає. З відповіді видно, наскільки це наболіло:
— Ви йшли сюди від метро? Бачили, яка відстань? Не кожен може дозволити собі проїхатися на маршрутці, тому ми зараз вирішуємо в районі проблему транспорту. Написали лист районній владі, вони передали це на міську владу, — про створення кільцевого спецмаршруту, щоб він був обладнаний низькопідлоговими автобусами нового покоління для перевезення інвалідних візків, бо проблему спеціалізованого транспорту дуже важко вирішити. Поки що ми не маємо можливості створення класичного реабілітаційного центру, адже він передбачає спеціалізований транспорт, який збиратиме по Оболоні дітей, привозитиме сюди та розвозитиме їх по оселях. Якби ми вирішили проблему транспорту, напевно, вирішили б багато проблем одразу одним махом, бо головна трудність — як до нас дiстатися. Адже ми хочемо зробити центр, де надається комплекс послуг, включаючи фізичну реабілітацію й обов’язкову наявність медичного працівника, щоб він міг контролювати процес реабілітації. Щоб, коли дитина потрапляла до нас, вона могла отримати реальну допомогу для свого організму та збагатитися творчо, вирости особистістю.
У нашу розмову втрутилася від імені батьків Галина Кузьмівна. Її донька, яка мала великі проблеми зі здоров’ям, перенесла кілька операцій, цього року вже вступає до університету:
— Тут діти знаходять острівець радості, любові, розуміння. І ми, батьки, в захваті від цього центру, ми всі дуже задоволені. Нашим дітям, на жаль, важко серед інших підлітків: вони не завжди їх розуміють і там немає такого милосердя, як тут. Хоча наші діти дуже талановиті, вони незвичайні. Вони навіть інколи кращі за тих, що ходять здорові вулицею та занапащають своє здоров’я. І нам дуже хочеться, щоб знайшлися люди, які зрозуміли б цих наших золотих діточок, щоб вони їх підтримали, щоб вони допомогли цьому Центру, щоб допомогли нашим чудовим керівникам, які вкладають увесь свій час — і робочий, і неробочий, — і все життя в наших діток. Величезна їм подяка!
Загалом «Іриду» відвідують понад сто дітей, не лише з Оболонського району. Є й такі малюки, як Ярик (Ярослав) Колосюк: вони відвідують курс дошкільної підготовки «Пізнайко» і можуть потім іти в загальноосвітню школу та вчитися нарівні з усіма. Людмила Юріївна наголошує:
— Ми намагаємося інтегрувати наших дітей. Зараз у нас тривають переговори зі школою №168, вони хочуть зробити навчання для дітей- інвалідів разом зі здоровими дітьми. Ми пішли їм назустріч, дали базу даних, і будемо дуже раді, якщо вони не відмовляться від своїх намірів. Звісно, для наших дітей тут — дім, і вони почуваються повноцінними серед таких, як вони, але наше завдання — щоб вони почувалися такими ж повноцінними серед здорових дітей. А для цього треба вирішувати це завдання з дитсадківського віку, і тут важлива робота психолога зі здоровими дітьми, щоб вони сприймали як рівних, щоб не боялися цих дітей, бо в суспільстві є таке переконання: інваліди — це жахливо, це погано, їх треба сторонитися. І тому треба, напевно, працювати з першокласниками, уже потім пізно вводити таких дітей у класи, адже це буде неприйняття інвалідів швидше за все, — і навіть більше, можливо, батьками, ніж самими дітьми.
А найстарші — група розумово відсталих дітей. Більшість із них живуть неподалік, їм нікуди діватися, й «Ірида» для них як рідний дім. Їм зараз уже по 26—27, але в Центрі впевнені: вони однаково приходитимуть. Поки є будинок біля озера, там хоч щось можуть для них зробити, і вони це дуже цінять. Недивно: адже в Центрі весь час щось відбувається — тематичні свята, культпоходи, концерти, регулярні акції «Теплий дім» у Будинку художника, добродійні акції на зразок тієї, біля метро «Мінська», про яку йшлося в замітці від 11 травня... Таким чином, «Ірида» намагається привернути увагу суспільства, яка, як і раніше, дистанціюється від проблем інвалідів усіма можливими способами.
А дистанція ця підкреслюється щодня — не якимись діями, а відсутністю їх. Просто досить лише перерахувати, чого в Центру немає. А немає елементарного: транспорту (про що не завадить повторити ще раз, адже за його наявності могли б реабілітуватися набагато більше дітей у візках), немає відеомагнітофона (!) і навіть телевізора (!!), немає музичного центру. Останній особливо необхідний для того, щоб приваблювати волонтерів. Людмила Юріївна сама починала як волонтер (адже в її доньки також інвалідність у легкій формі) і тому знає, про що говорить. В усьому світі для волонтерства залучають молодих здорових людей, як правило, старшокласників або студентів — і роботу цю (хоч і вдячну, але вельми нелегку) облаштовують як своєрідну гру, клуб за інтересами — з дискотеками, виїзними семінарами. Але можливостей, причому суто матеріальних, налагодити роботу волонтерів працівники Центру просто не мають; раніше могли хоч би дати рекомендацію, що значно полегшувала вступ молодого добровольця до вузу, але зараз немає й цього. Що й казати: навіть і самі залученi співробітники програм Центру працюють, по суті, на пташиних правах, за договорами, без трудових книжок і відпусток — на невеликих зарплатах i вічному та незламному стимулі всіх порядних людей цієї невдячної країни — ентузіазмі...
Тим часом, поки ми розмовляли, кімната-майстерня наповнилася дітворою різного віку, такою ж галасливою та невгамовною. Серйозна та дуже вродлива дівчинка на інвалідному візку, захекані хлопчиська з м’ячем, всюдисущий Ярик... Чудове плем’я з Будинку біля озера.
Допоможіть їм, сильні світу цього, здорові, дорослі й успішні. Допоможіть зробити ремонт, налагодити зручний транспорт, купити телевізор і відео, залучити волонтерів і фахівців. Не тільки щоб їм, але й щоб вам, нам усім було добре.
