Вірменія – Україна – 2:2. Футбольний фольклор, так само як і фольклор звичайний, складається поряд з іншим, із легенд та міфів, створених багатьма поколіннями тих, хто цікавиться футболом. Для Вірменії футбольною легендою є 1973 рік, коли єреванський «Арарат» виграв Кубок і чемпіонат СРСР. Донині будь-яка розмова з вірменами про футбол починається, продовжується і закінчується тим єдиним для країни великим футбольним успіхом. Прізвища футболістів команди 73-го вимовляються якщо не як імена богів, то як імена казкових героїв – точно. Іштоян, Заназанян, Андреасян – ці та інші прізвища футболістів «команди-легенди» звучать сьогодні в Єревані не менш гордо, ніж імена поета Абовяна чи композитора Хачатуряна. Для нас же той успіх вірменського футболу на більше, ніж прикра помилка київського тренера, який зробив невдалі заміни у вже майже виграному кубковому фіналі 1973 року. Бо ж виграли вірменські футбольні ідоли свій єдиний титул не в кого-небудь, а у київського «Динамо».
До вірменських легенд ми ще повернемося, а поки що згадаємо про свої. На жаль, не легенди, а міфи. Бо міфи, на відміну від легенд, не мають реальних підстав і видають бажане за дійсне. Нашим футбольним міфом є те, що ми маємо сильну національну збірну з футболу, яка здатна щось серйозне виграти. Підстави для подібного переконання можна шукати хоч з 92-го по 2002-й, хоч навпаки. І не знайдемо ми в цих роках нічого, що б давало хоч найменшу надію бути оптимістами. Ілюзії про те, що незалежна Україна матиме сильну футбольну збірну, розвіялись ще у далекому 92-у, коли на ужгородському стадіоні «Авангард» длубалися в носі під святу для кожного українця мелодію «Ще не вмерла Україна» Саленко, Нікіфоров та інші майстри... Результат тiєї збірної був відповідний як футбольному так і моральному рівню її гравців.
Це вже потім у нас навчилися «загравати» за Україну молодих футболістів, аби ті не втекли до Росії. Так само пізніше керівництво нашого футболу зрозуміло, що збірна – це серйозно. І все. Потім були ігри двох видів — невдалі і дуже невдалі. Навіть максимальне напруження обох півкуль кори головного мозку не дозволяє відшукати в недовгій історії футбольної збірної України хоча б одну гучну і серйозну перемогу. Бо не було таких. У 94-95-у ми двічі програли італійцям «в одні ворота», вигравши потім у хорватів матч, в якому їм, власне, як і нам, не було нічого потрібно. В 96-97-у на старті відбору до Франції-98 ми подолали вдома португальців лише завдяки зарозумілості останніх. Вдома португальці і німці без проблем нас обіграли, видавати ж вимучену нульову нічию з «бундестімом» у Києвi за успіх не випадає. В іграх «навиліт» нас тоді подолали ті ж самі хорвати. Цикл 98-99-х запам’ятався перемогою в Києві над Росією. А хіба могло бути інакше? Чемпіонів світу французів ми тоді не перемогли, хоча дуже треба було. І навіть суперфортуна в особi російського воротаря Філімонова не допомогла нам потім обіграти цілком пересічних словенців. Про останній відбірковий цикл краще не згадувати: кошмар дортмундського розгрому ще довго не даватиме спати всім, хто його бачив.
Тож де і коли наша футбольна збірна давала привід очікувати від неї перемог? Не випадкових, а потрібних саме в конкретний день над конкретним суперником? Україна вигравала тоді, коли їй дозволяли чи то суперники чи то Фортуна. Вирвати ж перемогу у серйозної команди, зігравши на межі своїх фізичних і моральних сил – такого не пригадується. Навіть погляду на рейтинг ФІФА, де наша збірна курсує між п’ятим і шостим десятком, досить, аби об’єктивно оцінити наші реальні сили. Немає і не буде найближчим часом у нас також і міжнародних футбольних зірок. Приклад Андрія Шевченка є тим виключенням, яке підтверджує, точніше підтверджувало, правило.
Тому досить дивно звучать з вуст шановного Леоніда Буряка посилання на травми провідних футболістів збірної. А хіба їх у нас багато? За дев’ять місяців крізь склад головної команди країни просіялось три десятки посередніх гравців. Можна було сіяти ще кілька років із тим самим результатом. Тому, коли припекло, повернулися до старого варіанту збірної, яким було перевдягання у синьо-жовті кольори київських динамівців. Тільки на відміну від 97-99 років, це перевдягання носить тепер майже карикатурний характер. Варто будь-якому гравцю з українським паспортом «засвітитися» в основному складі перенасиченого іноземцями «Динамо», як той викликається до збірної. Останнім був Радченко, талант якого у складі «Закарпаття» ще два місяці тому нікого не вражав.
На стартову гру з Вірменією у Єревані формально вийшло троє динамівців Києва – Рева, Несмачний і Гусін. Реально ж і Кормільцев із Росії, і Серебряников із Бельгії, і Єзерський з Морозом із Дніпропетровська, і Лужний із Лондона є тими ж самими динамівцями, яким iз різних причин не знайшлося місця у складі вітчизняного футбольного флагмана. А у збірній – знайшлося! І навіть в цьому випадку рівень виконавців нашої команди, враховуючи «шахтарів» Тимощука, Зубова і Вороб’я був об’єктивно вище за рівень гравців Вірменії. Але не настільки, аби обіграти суперників «на класі».
Зробимо паузу і повернемося на день назад, коли напіврозвалений стадіон вірменського райцентру приймав гру молодіжних команд Вірменії та України. Найближчий резерв першого складу збірної справив гнітюче враження своїм невмінням створювати щось біля воріт суперника. Команди обмінялись випадковими голами, а після гри наш тренер Анатолій Крощенко виглядав задоволеним. Замість того, щоб рвати спересердя за втраченою перемогою волосся, наші «надії» із молодіжної команди виглядали цілком задоволеними життям. Ніби не вони щойно в черговий раз практично позбавили Україну можливості виступити у футбольному турнірі Олімпіади.
Тим часом Республіканський стадіон Єревана, на трибуни якого з нагоди матчу з Україною чи не вперше цього року продавали квитки (на решту ігор вхід безплатний), зустрів футболістів по-літньому теплою погодою і майже повними трибунами, які очікували приїзду «самого» Андрія Шевченка. Про нього в далекій країні знають навіть дванадцяти-чотирнадцятирічні дітлахи, які вже не говорять російською.
Футбольна фортуна з перших же секунд вишкірила всі свої тридцять два зуби в бік української команди. Два із трьох (!) ударів, завданих українцями в отвір воріт Романа Березовського, закінчилися голами, а нас двічі врятував у критичній ситуації Віталій Рева. Те, як легко і технічно Геннадій Зубов спочатку віддав гольову передачу Сергію Серебряникову, а потім забив сам, буквально шокувало всіх вірменів як на полі, так і поза ним. У господарів поля м’яч буквально скачувався з ніг, а наші ж впевнено тримали його (чомусь) у центрі поля. Залишалось лише довести справу до кінця, віддячивши Удачі за наданий шанс граничним напруженням всіх сил.
На практиці все вийшло навпаки. Українська збірна відійшла у захист, привівши за собою зовсім було переляканих вірменів. У результаті ті оговтались і почали атакувати, у відповідь на що наші заметушилися, стали невмотивовано помилятись, словом, вести себе, як юнак, якого вперше привели на дискотеку. І не слід звинувачувати в цьому Леоніда Буряка чи конкретних гравців. Точно так само ганебно, судомно смикаючись за м’ячем замість того, щоб грати у футбол, наша збірна утримувала перевагу в зустрічах з такими «грандами» європейського футболу, як Андорра, Албанія чи Ісландія. Робили це ледь не обожнювані нині Шевченко і компанія, отже нинішня команда лише гідно підтримала традицію своїх попередників. За тією ж самою традицією перевагу наші не втримали. Спочатку Петросян спокійно пробіг з м’ячем повз Співака, який щойно вийшов на заміну і обіграв Реву сам на сам, а вже на самих останніх хвилинах Саркісян реалізував пенальті. 2:2 – і наші полишають поле під вигуки «хахли – казли» з боку частини невихованих уболівальників славного міста Єреван.
За традицією, ніхто із наших гравців і тренерів «не робив трагедії» із втрачених двох дорогоцінних очок. Все було так само, як після програного календарного матчу, на якому життя, як відомо, не закінчується. Практично не чути було тих, хто усвідомлює колосальну різницю між іграми клубів і грою за свою країну. Саме тому українським уболівальникам досі немає з чого зробити футбольну легенду, яку можна було б розповідати дітям. У нас досі немає футбольної України у справжньому розумінні цього слова. Навіть сказати футболістам, що «на них дивилася вся країна», не випадає – в програмі жодного із вітчизняних телеканалів не було трансляції з Єревана. Хіба це не по-нашому: гру невідомо чиїх ноттінгемів чи вальядолідів анонсують за місяць, а перший за рік офіційний матч національної (!) футбольної збірної слід було шукати невідомо на якому телеканалі і невідомо в який час!
Нічия у Єревані практично позбавила нашу збірну шансів на перше місце у відбірковій групі Євро-2004. Це зовсім не означає, що слід впадати у відчай чи опускати руки. Повернемося до вірменської футбольної легенди, до 1973 року, коли «Арарат» на останній хвилині (нічого не нагадує?) зрівняв рахунок у грі з київськими динамівцями. За кілька днів після тої драматичної гри до київського «Динамо» був запрошений молодий тренер Лобановський, і почалася золота ера команди, яка в десятки разів перевершила ту перемогу вірменів. І народилася вже наша футбольна легенда – легенда про київське «Динамо», яка живе і оновлюється донині. То чи розпочнеться коли-небудь легенда збірної України, чи ми так і будемо живитися міфами про перемоги збірної, яких не було?
Перемоги будуть. Вони прийдуть, якщо не боятися суперника, визнавати і виправляти власні помилки, не соромлячись цього. Так само не слід соромитися сказати слово рідною мовою сильніше, ніж опинитися на полі без трусів. Ви ж українці, наші футболісти й тренери! Ми віримо у вас, віримо, що українська футбольна легенда ще попереду. Можливо, вона почне народжуватись вже 12 жовтня, коли до нас приїде збірна багатої на легенди і міфи Греції.
