Отож, із маси повідомлень про міжсезонну міграцію вітчизняних футболістів виділимо два найбільш серйознi, або, як модно тепер казати, знаковi факти. Це перехід до складу донецького «Шахтаря» гравця національної команди Нігерії Охагохве і вихід з-під юрисдикції київського «Динамо» колишнього провідного нападаючого України Леоненка. Чим саме відрізняються ці дві події, ми і спробуємо пояснити, зробивши висновки, які з цього мають витікати.
Звістка про придбання командою «шахтарів» ще одного африканця не була б особливо сенсаційною, аби це був традиційний гравець середніх здібностей, яких центральноафриканські країни почали в останні роки постачати до Східної Європи. Згадаймо «поляка» Олісадебе чи майже «росіянина» Чуйсе. І у нас захисну лінію «Шахтаря» розквітчує африканець Окоронкво, який не запам’ятався поки що нічим, окрім оригінальної зовнішності та дитячих помилок у найважливіших іграх своєї команди. Подібних синів саванн і джунглів вже досить багато бігає стадіонами слов’янських країн, проте справжних суперзірок масштабу Веа, Кану, Уеста, Фініді, Олісе, які прикрашали собою фінали єврокубків, олімпійських турнірів та світових першостей до наших країв ще не запрошували. І ось оголошено про переїзд до Донецька чи не найкращого із молодих нігерійських форвардів. Сенсацією ця подія є ще й тому, що вона мусить таки підняти завісу над таємницею «грошей Ахметова», якими оперує ФК «Шахтар». Якщо над сумами, сплаченими за перехід до київського «Динамо» грузина Деметрадзе і «узбека» Шацьких ще можна було утримувати завісу таємничості (все-таки колишні братські народи), то Нігерія відноситься до вільного світу, а тому каналами світових інформагенств почала гуляти сума у 10 мільйонів доларів, які клуб «Шахтар» заплатив за право мати у складі талановитого африканця. Гроші, безперечно, шалені. Але, власне, ніхто не уповноважував нас рахувати гроші на рахунках ФК «Шахтар», а тому перейдемо до наступного висновку.
Він виглядає так, що епоха «внутрішнього» футболу у нас остаточно завершилась. Прагнучи успіхів вже тепер і одразу, дві провідні українські команди не можуть чекати, поки підростуь нові Шевченко і Воробей. Тому і запаковуються наші лідери іноземцями. Шлях вірний, так роблять всі європейські суперклуби. Залишилося тільки навчитися відрізняти справді перспективних футболістів від «вічно перспективних», яких удосталь як на міжнародному, так і на колишньому всесоюзному футбольному ринку. Досвід європейських країн показує, що практика масового запрошення іноземців сприяє зростанню вітчизняних талантів, які, швидше, прогресують, витримуючи конкуренцію із представниками різних футбольних шкіл. Було б незле, аби торгівля футболістами, у хорошому розумінні цього слова, прижилася у нас, замінивши малозрозумілі стосунки між футболістами, і командами, які ще подекуди існують, як атавізм колишньої епохи.
Із колишньої епохи прийшов до нас і Віктор Леоненко. Його запросили до Києва з Росії у ті складні часи, коли наш колись спільний футбол переходив на самостійність в Україні, залишивши майже всі спільні надбання в Росії. Запрошення Леоненка, а згодом і Калитвинцева було певною відповіддю України на процес масового переходу у «росіяни» провідних українських футболістів. Ставши українцями, ці два видатнi російськi гравці відчутно допомогли як київському «Динамо», так і національній збірній у першій половині девяностих. Двічі присуджений Леоненку титул кращого футболіста України говоритть сам за себе. А легендарний матч «Динамо»—«Спартак» у Лізі чемпіонів восени 1994 року досі з ностальгією згадують уболівальники. Саме у цій грі Леоненко показав найвищий клас, вперше змусивши світ повірити в оновлене «Динамо».
Всім було відомо, що київський суперфорвард має, м’яко кажучи, складний характер. Та Леоненку дарували всі його вибрики за ту гру, яку він демонстрував у своїх кращих матчах. Ситуацію змінили дві події — раптовий спалах зірки юного Андрія Шевченка і повернення до Києва Валерія Лобановського. Леоненко став уже не кращим, а одним із кращих, а спрацюватися із Лобановським йому так і не вдалося. У колишні часи футболіст зібрав би речі і поїхав шукати кращої долі, як зробив це попередник Леоненка в Києві Сергій Юран. Але на час, коли колишній зірці не знайшлося місця у складі «Динамо», припало становлення систем контрактів і решти «капіталістичних штучок». Це при комунізмі можна було зникнути із команди і за кілька місяців заявитися в іншій, не віддавши отримані «підйомні» та квартиру. Занадто багато одержав Віктор Леоненко від ФК «Динамо», аби його так просто відпустили. Гравець раптом побачив, що отримавши від клубу враз розкішну квартиру, автомобіль «Мерседес» і чимало грошей він сам залишився власністю клубу аж до кінця 2000 року. Цілком природньо, що ФК «Динамо» бажало повернути витрачені свого часу на форварда Леоненка гроші, а може, й заробити щось. Не вийшло. Гідних покупців, які б дали ту ціну, що просили в Києві, так і не знайшлось. Тому свою кар’єру колишній кращий нападаючий країни періодично продовжував у якості орендованого гравця.
І ось нарешті тридцятирічний футболіст отримає можливість влаштуватися грати там, де він хоче. Ми зможемо побачити, чи насправді зберіг «Леон» свiй неповторний дриблінг, точний удар і вибухову швидкість. Не виключено, що всього цього гравець вже не вміє робити так, як раніше, а тому вимушений буде шукати роботу десь у Польщі, як зробив це ще один колишній динамівець Саленко. Приклад Леоненка навчить і вже навчив наших футболістів бути дуже обережними при підписанні контрактів, аби не обміняти на разові гроші можливість грати на високому рівні.
Таким чином, до нашого футболу приходить африканський юнак і повертається російський ветеран. Було б дуже добре, якби обидва ці неординарні футболісти подовше залишалися саме в українському футболі, піднімаючи його до рівня провідних у Європі.
