ДУЕЛЬ IЗ ВЛАСОВИМ
— Леоніде Івановичу, скільки років минуло, а болільник зі стажем завжди
згадує про вашу дуель із чемпіоном римської Олімпіади Юрієм Власовим на
помості в Токіо 1964 року. Про неї ходять цілі легенди. Я знаю, що у вас
із Власовим стосунки не склалися з самого початку. У ті роки Юрій казав,
що ви спеціально набрали великої ваги, щоб його перемогти.
— Він може робити будь-які заяви, але я завжди перемагав чесно. Готувався
до змагань задовго до їхнього початку. І не тільки фізично, а й психологічно,
тактично. Адже важливий і такий факт, як боротьба характерів, нервів, і,
до того ж, треба вміти, як кажуть спортсмени, у потрібний момент вистрілити.
Утім, перед токійською Олімпіадою першим почав вдаватися до хитрощів
Власов... На острові Хортиця було організовано учбово-тренувальний збір
для радянської команди, з якого Юрій, пославшись на сімейні обставини,
через тиждень поїхав. Ну поїхав, так поїхав, але раптом буквально через
кілька днів дізнаємося, що на змаганнях у Подольську він побив усі мої
світові рекорди. Уявляєте мій стан? Загалом він мене пристойно завів. Правда,
я ще тоді не знав, чи поїду на Олімпіаду. Лише коли стало відомо, що американці
виставлять на змаганнях двох важкоатлетів (пам'ятаєте, СРСР і США тоді
змагалися у всіх сферах), наша тренерська рада, природно, вирішила, що,
мовляв, і ми не ликом шиті. Зрозуміло, Власов був поза конкуренцією. Тут
хочу віддати належне старшому тренеру збірної Аркадію Воробйову, котрий
зробив усе, щоб я поїхав на змагання.
Тоді й вирішив примусити Власова так повірити в свої сили, щоб він мене
скинув з рахунку. Тим більше, що поруч з нами за результатами й близько
нікого не було. І він «клюнув». Ох, як він «захопив наживку», випередивши
мене у жимі на цілих десять кілограмів і встановивши відразу два світових
рекорди! Його навіть не насторожив мій успіх у ривку, адже попереду був
заключний і його улюблений рух — поштовх.
А потім був для Власова несподіваний удар. Я всім своїм виглядом показав,
що відмовляюся від подальшої боротьби (як кажуть штангісти, «по горло наївся
залізом»), знизивши початкову вагу. Це ж було ще одним безперечним доказом
мого краху. Всі знають: коли б'ються за перше місце, підходи завищують.
Атлета важко втримати. А тут все навпаки. І він, ставши господарем помосту
й уже подумки тримаючи в руці золоту медаль у триборстві, ринувся підкоряти
рекорди й... зрізався. Я ж, забутий усіма й відсунутий кудись у куток,
взяв ту вагу, яка відразу вивела мене на перше місце. А відповісти йому
вже було нічим — не залишилося підходів.
— У той час казали про знамениті черевики Юрія Власова, які були його
своєрідним талісманом і водночас символом непереможності. Виходить, цього
разу не допомогли й вони?
— Так, у нього на черевиках червоною фарбою були виведені імена переможених
суперників: Андерсона, Бредфорда, Шиманського, Ашмана, Сіда, Зорка, Губнера.
А ось Жаботинського там не було.
— Подейкували, що ви спеціально били світові рекорди поступово, додаючи
до ваги необхідний мінімум кілограмів. Мовляв, за кожний світовий рекорд
платили солідні гроші.
— Це все мої доброзичливці — добрі, незаздрісні, безкорисливі. Був випадок,
коли я додав до рекорду відразу двадцять кілограмів. Так, одного разу в
Болгарії політичний лідер країни того часу Тодор Живков попросив мене подарувати
йому на день народження новий світовий рекорд, але такий, щоб усі запам'ятали.
Ось я й «бабахнув». Шкода було, чи що?
— Цікаво, а скільки ви важили тоді й зараз?
— Десь 155 кілограмів, а сьогодні 136. Я ж козацького роду!
— Мабуть, саме це й, природно, фактура й зіграли основну роль з вибором
типажу для панорами в Музеї історії козацтва на острові Хортиця?
— Не скажу точно, може, у художників під рукою тоді нічого підходящого
не знайшлося, але те, що тиждень позував у костюмі гетьмана Сагайдачного,
запам'яталося мені надовго. Як ви бачите, я не з кволих, але стояти в купі
одягу й тримати у витягнутій руці булаву, повірте, справа непроста.
— Вірю, важкувато, звичайно, але зате ваші діти й онуки, приходячи на
Хортицю, бачитимуть главу сімейства в отакому екзотичному вигляді.
ЗАПОРIЖЖЯ — МАДАГАСКАР — МОСКВА
— Відомо, що зазвичай до столиці люди з провінції (а по-моєму, Росія
й сьогодні десь Україну приховано вважає своєю вотчиною) подаються в пошуках
слави, комфортабельності, словом, кращого життя. Чи їх туди просто забирають?
— Все це до мене не підходить. Адже опинився я в Москві, коли вже зійшов
з великого помосту — успіхи й нагороди минули і був списаний у тираж. Є
таке не дуже приємне слово, як незатребуваність. Я ж бо вже звик, а як
тому ж Анатолію Бишовцю, киянинові, котрий зараз керує російською футбольною
збірною? Як ви гадаєте, чи є у нього злостивці, котрі мріють, щоб цей вискочка
з України спіткнувся? Та ще додають, мовляв, у нас у країні й своїх корінних
вистачає.
Щодо мене, то відразу після токійської Олімпіади я в Запоріжжі (природно,
за допомогою місцевої влади) побудував клуб важкої атлетики товариства
«Спартак» і дуже хотів залишитися там працювати і, крім усього іншого,
задумав створити фонд Жаботинського для підтримки ветеранів, талановитої
молоді. Але послуги дворазового олімпійського чемпіона, як виявилося, Україні
не знадобилися. Добре, що сьогодні в Запоріжжі є сильні плавці, стрибуни
у воду, легкоатлети, команди з різних ігрових видів спорту, та ось образливо,
авторитетних штангістів немає.
Я ж армієць, і в той час з'явилася можливість поїхати військовим радником
на Мадагаскар. До речі, одночасно зі мною там перебував і знаменитий півзахисник
київського «Динамо» Володимир Мунтян. Ну, а після того, як у чині полковника
вийшов у відставку, до цього дня працюю проректором комерційного Московського
інституту підприємництва й права, а водночас очолюю в цьому вузі кафедру
фізкультури й спорту. До речі, на ній запровадив (все-таки добре й корисно
іноді бути начальником!) і важку атлетику, і вже кілька хлопців під моїм
керівництвом стали майстрами спорту. Та якби ви знали, з яким задоволенням
я став би працювати на «українську» штангу.
— Ну нічого, є, мабуть, певна компенсація — солідний і не безбідний
учбовий заклад, хороми у престижному місці.
— Ось щодо хоромів «вгадали», я живу з дружиною і внучкою в однокімнатній
квартирі біля Річкового вокзалу.
— Але ж є машина вашої улюбленої марки — «Волга».
— Ви ж пам'ятаєте, що це не розкіш, а тільки засіб пересування.
— Судячи з інтонації, ви не проти б і в Україну повернутися?
— Не проти, це питання поки що відкрите. Адже в Запоріжжі живуть два
моїх сини. Тож, якщо в місті моєї молодості мені знайдуть застосування,
обов'язково повернуся.
ШВАРЦЕНЕГГЕР, ПЛАТОНОВ ТА IНШI...
— Ви бували в різних країнах і зустрічалися з багатьма людьми. Що вам
запам'яталося найбільше?
— Сталося це в середині шістдесятих на з'їзді комуністів Австрії, у
Відні, куди мене, як і багатьох інших радянських спортсменів, діячів культури
й науки, запросили, так би мовити, для антуражу, як почесних гостей. Підходить
в одній із перерв атлетичної статури серйозний хлопчина й просить у мене
автограф. Підписав йому свою фотографію, а потім через багато років дізнався,
що в той час моїм шанувальником був нинішня зірка Голлівуду Арнольд Шварценеггер.
— Я знаю, що ви добре граєте в шахи, навіть років двадцять тому були
суддею вашого нічного шахового матчу в готельному номері в Кривому Розі
з нині покійним київським гросмейстером Ігорем Платоновим.
— Це знаєте, як у народі кажуть, слуху немає, але зате співає дуже голосно.
Люблю битися за дошкою з друзями, одного разу навіть під час джазового
фестивалю в морі на пароплаві брав участь у турнірі. Якщо є час, чому б
і не зіграти?
— Газеті «День» сповнюється рівно два роки. Що б ви нам побажали?
— Річниця — це добре, але після неї голова болить. Знайома справа, цього
року свій ювілей вже відсвяткував. Скажу разом із поздоровленнями одне:
не бійтеся навантажень, вони — шлях до рекордів.
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
