З дитинства мріяв стати військовим. Але чомусь ніколи не замислювався над тим, що одного бажання — замало, що право стати військовим треба за-слу-жи-ти. Усвідомлення цього вперше прийшло до мене, коли я, абітурієнт Львівського вищого військово-політичного училища, раптом довідався, що вступні іспити ми будемо складати не у Львові, на Гвардійській, 32 — самісінькому центрі міста, а в сорока кілометрах від нього, в Старичах, де знаходився польовий табір цього навчального закладу, до речі, одного з найпрестижніших у Радянському Союзі.
Якби хто знав, як мені не хотілося покидати Львів і вирушати в «поля» назустріч «суворим армійським будням»! Адже тут, у місті, залишалися і моя «група підтримки» — мама зі старшим братом, і телевізор з футбольними трансляціями з Євро- 1988, і мої улюблені молочні коктейлі, і ще багато-багато чого, про що у військових польових таборах можна лише мріяти... Але ж мені справді хотілося стати військовим, і заради цього я був готовий на будь-які жертви. І весь час, доки тривали вступні іспити, ми жили у наметовому містечку, харчувалися з алюмінієвих мисок армійською кашею, яка у порівнянні із сушеною картоплею здавалася справжнім делікатесом, і, звичайно, щоранку саме о сьомій під клич сурми шикувалися та за будь-якої погоди вирушали на спортмайданчик... І хоча часу на підготовку до іспитів усім нам так бракувало, курсанти-старшокурсники все одно призначали нас у наряди на кухню, вчили мотати онучі, підшивати комірці та заправляти ліжко по-армійськи — «човником»... Ось так, день у день ми випробовували себе, доводили усім, і насамперед собі, що гідні високого і почесного звання «курсант».
Та й батькам абітурієнтів (а серед них було чимало військових з великими зірками на погонах) слід віддати належне. До вимог керівництва училища щодо здачі іспитів у військовому таборі за межами міста вони поставилися, можливо, і без ентузіазму, але з розумінням: мовляв, військове училище — заклад специфічний, і пай-хлопчикам, що тримаються за матусину спідницю обома руками, тут не місце...
Донедавна мені здавалося, що це — та аксіома, яка не потребує доказів. Виявляється, я таки помилявся.
ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ЧИ... ТЕПЛИЦЯ?
Принаймні той демарш, який нещодавно деякі батьки «богунців» вчинили під парканом Київського військового ліцею, примусив мене замислитися над одним дуже принциповим запитанням: а чи потрібні нашому війську, та й взагалі нашому суспільству, такі «богунці», якщо лише натяк (!) на імовірне (!) переведення у Боярку на базу навчально-оздоровчого (!) комплексу викликає у їхніх батьків стан, близький до істерики?..
Звичайно, можна заплющити очі на недалекоглядність цих батьків, які, перекриваючи рух автотранспорту по бульвару Лесі Українки, з гучними транспарантами в руках намагалися видати себе (чи своїх дітей) за... жертву реформ у військовій освіті.
Але як зрозуміти позицію керівника Київського військового ліцею генерал-майора Леоніда Кравчука, який рішення щодо скорочення цьогорічного набору «богунців» та поступового переведення навчального закладу у Боярку назвав «поспішним та непродуманим»? Адже Леоніду Васильовичу відомо, що навчально-оздоровчий комплекс у Боярці розміщується в лісопарковій зоні і, природно, має сприятливішi умови для оздоровлення та розвитку ліцеїстів, чого не можна сказати про його основну базу, яка знаходиться у центрі міста. (До речі, не так давно в пресі пройшла інформація, що екологічний стан Києва вкрай незадовільний, а рівень загазованості повітря у районі розташування ліцею перевищує норму в 7,7 (!) рази).
Напевне, Леоніду Васильовичу відомо також, що у Київському військовому ліцеї та ще 15 ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою навчається близько чотирьох тисяч юнаків, а щорічний випуск ліцеїстів складає 1500—1600 чоловік. І якщо взяти до уваги той факт, що набір курсантів у вищі військові навчальні заклади цього року зменшено до 1400 осіб, то стає очевидним, що випуск військових ліцеїв перевищує набір курсантів до вищих військових навчальних закладів. А це об’єктивно ускладнює можливість подальшого здобуття ними військового фаху.
І все ж таки, що викликало «батьківський бунт» під парканом ліцею? Власну позицію з цього приводу генерал Кравчук виклав наступним чином. «Обурення батьків викликано не стільки скороченням набору юнаків до ліцею, скільки його переведенням на нові квартири, — підкреслив Леонід Васильович в інтерв’ю газеті «День». — Я також вважаю передислокацію ліцею небажаною, оскільки він є рідною домівкою не лише для тих, хто тут навчається сьогодні, а й для багатьох поколінь колишніх суворовців. Ми не можемо нехтувати традиціями, які склалися упродовж десятиліть, дружбою та братерством між богунівцями та суворовцями».
Так, ми справді не можемо нехтувати тими традиціями, які заклав свого часу російський полководець Суворов. І якщо ми згадали ім’я Олександра Васильовича, то не можу не навести одну цитату з газети «Народна армія». Аналізуючи ситуацію, що склалася навколо київського ліцею, журналіст пише: «А наскільки, якою такою мірою військовий ліцей посеред столиці має моральне право, навіть у лапках, називатися іменем полководця Суворова? Суворов, пам’ятається, днював та ночував поряд із солдатами — вкривався солдатською шинеллю, їв із солдатського казанка? То ж ми суворовців чи все ж когось іншого виховуємо на київських пагорбах у тепличних умовах? Заздалегідь готуємо поповнення до штабних паркетних шаркунів, яких трусить лихоманка від однієї думки про дальній гарнізон і самого вигляду сучасного солдата? А чому б цьому та йому подібним ліцеям не розташуватись на одній території із розгорнутою бойовою частиною сил швидкого реагування? Поруч з аеромобілістами? Морпіхами?... Який би тоді відсоток залишився у ліцеї випадкових, розбещених батьками і комфортом молодих людей? Можливо, тоді й знайшлося б у ліцеях місце справжнім сиротам, яких мають виховувати за свій рахунок і Міністерство оборони, і вся держава...»
ДЕРЖАВНА «БЛАГОДІЙНІСТЬ»
До речі, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 490, головним призначенням військових ліцеїв є «забезпечення якісної підготовки молоді до вступу до військових навчальних закладів, надання державної допомоги у вихованні сиріт, дітей з багатодітних сімей, а також дітей учасників бойових дій та учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС». Але через недалекоглядність або елементарну незацікавленість у доборі саме таких дітей благородну ідею фактично було дискредитовано. Давайте будемо відвертими та визнаємо: управління військової освіти раніше ніколи не займалося цілеспрямованим пошуком тих же сиріт, або юнаків із так званих «проблемних сімей». Хоча здавалося б: невже так важко було організувати виїзні засідання приймальної комісії ліцею якщо не у найвіддаленіших куточках України, то хоча б в обласних або районних центрах? Питання — з розряду риторичних.
Як наслідок, військові ліцеї перетворилися на такий собі елітарний дитсадочок для «вузького кола обмежених осіб» серед старшокласників, яких аж ніяк не можна віднести до соціально незахищених верств населення. Проте ніхто і ніщо не заважає їм отримувати освіту за державний кошт. До речі, чималий. Адже на утримання Київського військового ліцею оборонне відомство витрачало дев’ять млн. грн. щороку. Іншими словами, навчання одного ліцеїста у цьому престижному закладі обходилося платникам податків в 900— 1000 грн. на місяць. Так хто ж ці щасливці? Як засвідчують факти, пільговики серед них становлять лише 47% вiд загальної кількості вихованців (в обласних ліцеях ця цифра є ще меншою і складає 12—32%). У поточному році з 757 «богунівців» сиріт — лише 74 особи, 160 — це діти, які залишились без опіки батьків, та ще 20 юнаків — діти загиблих військовослужбовців та інвалідів... Ось, власне, ті, для яких і створюються такі соціальні заклади, як військові ліцеї.
В Україні їх налічується п’ятнадцять. Інша річ, що вони, як кажуть, «не розкручені» й про їхнє існування мало кому відомо. До речі, і цього року більшість із вступників до Київського військового ліцею ім. Івана Богуна прибули з областей, де є заклади аналогічні столичному. Саме тому, щоб зняти ажіотаж навколо ліцею, заступник міністра оборони України Микола Малюта особисто дав вказівку начальнику КВЛ генерал-майору Кравчуку підготувати наочну агітацію про інші військові ліцеї, які розташовані в різних регіонах України. Завдання було виконано, але керівництво навчального закладу чомусь розмістило «агітки» подалі від очей відвідувачів... у кімнаті чергового по КПП. Що це? Звичайна безпорадність військових, чи імітація бурхливої діяльності із наперед відомим нульовим ефектом? Так чи інакше, але з огляду на те, як це робилося, складається враження, що хтось був дуже зацікавлений у тому, аби скандал навколо ліцею відбувся, як-то кажуть, за будь-якої погоди.
ЦІНА ЮНАЦЬКИХ ПОМИЛОК
«Серед цьогорічних абітурієнтів переважну більшість вступників до Київського ліцею становлять діти із соціально захищених сімей. Пільговиків же з майже чотирьохсот вступників — трохи більше тридцяти, — в інтерв’ю газеті «День» підкреслив заступник міністра оборони України Микола Малюта. — Я також не погрішу проти істини, якщо скажу, що серед батьків є такі, хто «влаштовує» своїх дітей на навчання до ліцею, переслідуючи лише одну мету — відсторонити своє чадо від згубного впливу вулиці. При цьому діти з таких сімей відверто визнають, що не мають жодних намірів продовжувати навчання у військових навчальних закладах і пов’язувати своє життя з військом.
Отже, враховуючи усі вищенаведені фактори, керівництво оборонного відомства вважає за доцільне зменшити набір юнаків до Київського військового ліцею та його філії у Боярці до 150 чоловік. Це дозволить не лише суттєво підвищити конкурсні вимоги, а й скоротити витрати на утримання ліцею щонайменше на 250 тис. грн. Але заощаджені кошти знову ж таки будуть спрямовані на розвиток навчально-матеріальної бази ліцею. До речі, капітальний ремонт цього навчального закладу вже не проводився кілька десятиліть.
Не можна не враховувати і ту обставину, що з кожним роком кількість ліцеїстів, які зараховуються у вищі військові навчальні заклади, зменшується. Наприклад, кількість випускників Київського військового ліцею, які вступили до військових навчальних закладів, зменшилася з 51% у 2000 році до 44% у році минулому, а в обласних ліцеях — з 54% до 27% відповідно. Причина — брак знань і... небажання випускників ліцеїв продовжувати навчання у вищих військових навчальних закладах».
Ось так. Але погодьтеся, чи не занадто високою є ціна юнацьких помилок, які про існуючу «межу бідності», можливо, й чули, але впевнений, ніколи її не перетинали? І це відбувається у той час, коли в Україні є багато дітей, для яких навчання у військових ліцеях — не просто забаганка чи мрія, а справді єдиний шанс отримати освіту, а разом i з нею і «путівку в життя». Більше того, візьму на себе сміливість стверджувати: закріплення пріоритету на навчання за сиротами та іншими категоріями пільговиків лише оздоровить моральний клімат цих навчальних закладiв. Як не прикро, але сироти, які сьогодні навчаються у військових ліцеях, почувають себе соціально незахищеними поряд з тими, хто, маючи впливових батьків, вихідні та святкові дні, як правило, проводять не в колі ровесників, а на заміських дачах чи в затишних квартирах.
Це справді парадокс, але сьогодні в українських військових ліцеях переважну більшість (у середньому близько 70%) складають юнаки, яких аж ніяк не можна віднести до категорії незахищених верств населення. Тобто де-факто вони можуть і повинні навчатися не в спеціалізованих навчальних закладах за кошти оборонного відомства, а в звичайних загальноосвітніх школах.
Певним компромісом у вирішенні цієї проблеми могло б стати запровадження платного навчання у військових ліцеях для тих дітей, на яких не поширюються пільги. Отже, був би збережений і принцип соціальної справедливості, і інтереси батьків, так зацікавлених у тому, аби їхні діти здобували освіту у школі для справжніх юнаків від Богуна-Суворова. Та й в оборонному відомстві така пропозиція, вважаю, знайшла б схвальні відгуки.
Щодо нездорового ажіотажу навколо того, залишиться Київський військовий ліцей на старих квартирах, чи ні, то, на мою думку, це питання із когорти другорядних. Погодьтеся, що дітям, які виховувалися у сім’ях, де на рахунку кожна копійчина, байдуже, де саме держава допоможе їм здобути освіту та армійський вишкіл: на Печерських пагорбах чи у тій же Боярці. Це — по-перше. А по-друге, у багатьох європейських країнах, наприклад, в Англії, майбутню еліту армiї — кадетів — готують у навчальних закладах, розташованих поза територією великих міст.
І на завершення кілька слів про те, як висвітлювали події навколо Київського військового ліцею представники мас-медіа. Переглядаючи пресу, яка так завзято відреагувала на штучно спровокований скандал, просто не можна було не звернути уваги на фрази на зразок «існує припущення». Або «люди кажуть». Або «серед протестантів поширилися чутки»... Тобто реальних фактів, які б можна було висунути в якості звинувачень на адресу оборонного відомства, у журналістів не було. Були, даруйте за сленг, безпредметні балачки — так, ні про що. Проте конструктивізм високопосадовців з оборонного відомства залишився поза увагою журналістів. Принаймні, той же заступник міністра оборони України Анатолій Малюта неодноразово наголошував: ЖОДЕН З ЮНАКІВ, ХТО МАЄ ПРАВО НА ПОЗАКОНКУРСНИЙ ВСТУП ДО ЛІЦЕЮ, НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ ПОЗА УВАГОЮ ОБОРОННОГО ВІДОМСТВА.
Не маю жодного сумніву, що врешті-решт здоровий глузд візьме гору, і ми навчимося довіряти не емоціям, а прагматичному розрахунку. Шкода тільки, що в скандал були втягнуті діти. Дивлячись на своїх батьків, вони, напевно, засвоїли одну просту істину: хочеш привернути до себе увагу — грай на публіку. Ось тільки як пояснити «богунівцям», що там, де гра, там часто нещирість і лицемірство.