Геннадій Бєлєнков — ліквідатор другої категорії. Його історія — посібник з радіаційної медицини, розділ «вплив опромінювання на опорно-руховий апарат». Побутова, по суті, травма — звичайний перелом ноги, про який через кілька місяців лише згадують. Проте сучасна медицина виявилася безсилою — минуло вже півтора року, а Геннадій все ще на милицях. «Буцімто квітень 86-го був учора, — каже він. — Пам’ятаю, мамі серед ночі зателефонувала подруга. Звістку про те, що на четвертому енергоблоці пожежа, сприйняли як невдалий жарт». Навіть самі атомники не могли передбачити, що ж сталося насправді. Говорили, що сталася аварія, але несерйозна, так, нічого особливого. Вранці, коли прийшов на роботу, Гена й сам відчув, що щось тут не гаразд — люди в погонах дуже пильно роздивлялися його посвідчення і по декілька разів звіряли фото з «оригіналом». Не пояснивши нічого до пуття, йому сказали, що сьогодні він їм тут не потрібен. Правду Геннадій дізнався лише від свого товариша й досі не розуміє, як тоді зміг реально й тверезо оцінити те, що сталося. Адже в це, як з’ясувалося, спочатку не міг повірити навіть головний інженер станції. Вдома з Геною коїлося щось неймовірне. З якоюсь люттю він зачиняв усі вікна, з параноїдальною прискіпливістю досліджував, чи не залишилося найменшої шпаринки. Кинувся дзвонити друзям, але всі телефони вже було відключено. «Звичайно ж, — каже Гена, — адже в переддень першотравневих демонстрацій, де трудящі рапортували партії про свої досягнення, така інформація просто апріорі не могла з’явитися. Те, що сталося, приховували так старанно, що часом здається: якби не здійняли галас західні ЗМІ, то прості смертні в Союзі дізналися б про аварію щонайменше через рік».
27 квітня на станції Гена також був не потрібен. Близько третьої по опівдні він знайшов вдома записку від мами. Мовляв, усе нормально, нас кудись відвозять днів на три — для профілактики. Тому беру тільки найнеобхідніше — документи і білизну. Сім’ї Бєлєнкових, якій, на щастя, під час евакуації все ж таки вдалося знайти одне одного, з відселенням пощастило. Всіх тоді розміщували в сільських будинках неподалік від Чорнобиля. Траплялися випадки, що господарі зустрічали «прибульців» «неадекватно» — розміщували в хлівi або сараї. Після двокімнатної квартири жити в таких умовах було, м’яко кажучи, нелегко. Найбільш метким і тим, хто мав родичів в інших областях, у перші дні вдавалося втекти. Потім зробити це було вже нереально — автобусів мало, а людей — майже вся 54-тисячна Прип’ять. У цей час Гена продовжував працювати на станції, був свідком того, як щодня туди приїжджали люди, щоб офіційно звільнитися й забрати трудові книжки. З Гениної «команди», що нараховувала 20 осіб, залишилося лише шестеро. Колеги, які приїжджали, лише крутили пальцем біля скроні: «Ти що, ненормальний? Ти ж знаєш, чим ризикуєш, а «спасибі» тобі ніхто не скаже».
Звісно, Гена про це знав, хоча радіаційна медицина й не була в СРСР пріоритетним науковим напрямком — «мозок розумів, а серце сподівалося». Тим паче, що в ті дні патріотизм справді зашкалював. «Тоді я думав лише про одне, — каже Гена, — як зробити так, щоб зменшити кількість потерпаючих людей і зруйнованих сімей».
Важко сказати, що відчували тоді солдати, яким давали завдання, скажімо, розпиляти трубу і за це скорочували службу в армії. За словами колишнього прип’ятчанина Олександра Демидова, генерали чудово знали, чим загрожує в цьому випадку ретельне виконання завдання. А 18 —19-річні хлопці раділи такому завданню, наче манні небесній, і знімали «через непотрібність» марлеві пов’язки. Хоча, в принципі, все відбувалося дійсно, як на війні, й спогади тих, хто пережив Чорнобиль, нагадують розповіді ветеранів Великої Вітчизняної. Та й аварію прип’ятчани називають не інакше як війна, і ділять своє життя на «мирне» й «воєнне».
«Чим не війна, — каже Гена Бєлєнков, — коли біля моста (при в’їзді в Прип’ять. — Авт. ) працівника станції та жителя міста зустрічають офіцери, умовно кажучи, зі словами: стій, хто йде». Посвідчення показав — не повірили, оскільки прописка там не зазначена. Буквально під конвоєм Гену провели в його власну квартиру й заспокоїлися навіть не після того, як підійшов ключ, а коли він дістав із шафи альбом зі своїми фотографіями. Огляд квартири викликав у Гени мимовільне полегшене зітхання — про те, що понад місяць тут нікого не було, можна було здогадатися лише з трисантиметрового шару пилу та зів’ялих квітів. Єдине, що відрізняло квартиру, що стояла порожньою у відпускний період, з нинішньою, — тиша. Яка зводить з розуму і примушує почуватися привидом...
Наступного разу прийти в квартиру було складніше. «Під пильним поглядом «людини-дозиметра» ми забирали речі, що залишилися «в живих», — каже Гена. — Щодо цього нашій сім’ї знову пощастило: знайомим через велику дозу в квартирі радіації не дозволили забрати практично нічого». Збираючи в клумаки все, що можна, Геннадій і його мати з сестрою вже зрозуміли, що вони не єдині, хто побував тут після аварії. Зникла консервація на зиму, стало менше меблів і одягу. Саму Прип’ять — завжди акуратну й чисту — «прикрасили» купи сміття заввишки з восьмиповерховий будинок. Як потім з’ясувалося, люди у формі не заважали браконьєрам і злочинцям, які пробиралися у виселене місто через ліс. Але справжню гіркоту Гена і його сім’я відчули тоді, коли побачили, що зникла сімейна реліквія — диван, який дістався їм ще від бабусі. «Я тоді ніби пережив маленьку смерть, — каже Гена, — прощався з чимсь для мене дуже важливим, а натомість отримав нескінченну порожнечу».
Цю порожнечу відчували практично всі, хто пережив «війну». Ведучий дискотеки в Прип’яті Олександр Демидов зрозумів, що культурно-розважальні заходи тепер набагато потрібніші, ніж у «мирний час». Людям треба було спілкуватися. «Я пам’ятаю, — каже Олександр, — ми їздили з апаратурою по всіх селищах, де були прип’ятчани. Періодично надходили листи в стилі: Олександре Олексійовичу, приїжджайте до нас ще, люди вас дуже чекають». Об’їхавши всі місця дислокації евакуйованих з Прип’яті, дискотека приїхала в Крим. На тлі пережитого її організатори відчули тут щось дивне: люди спокійно сиділи на траві, не знали слова «радіація» й не боялися пилу під час танців. У Криму, «дискотечники» зробили міні-фільм про життя відправлених на вимушений відпочинок дітей — і в селищах на «дорослих» заходах для батьків не було на той момент більшого щастя, окрім побачити на екрані своє чадо. Показ слайдів, зроблених у Прип’яті ще в «мирний час», став для багатьох справжнім потрясінням. У Зеленому Мисі після перегляду до Олександра підійшов чоловік і попередив: ще раз покажеш — ударю. Були тоді й курйозні випадки. Колишні прип’ятчани зі сміхом розповідають, що їм довелося пережити у лікарняних кабінетах. Якось столична медсестра на прийомі навіть побоялася доторкнутися до чорнобильського пацієнта. «Закладаюся, — каже Олександр Демидов, — що після того, як я пішов, стілець, на якому я сидів, одразу викинули».
Через рік у колишніх жителів міста атомників почалося інше життя, пов’язане зі Славутичем. Безумовно, всяке бувало — наприклад, Гені Бєлєнкову разiв зо три «світила» квартира в Києві, й стільки ж разів вона виявлялася більш потрібною комусь іншому. З четвертої спроби вдалося, але прижитися в гучному місті Гена так і не зміг. Для нього Славутич був порятунком, тим більше, що, посилаючи туди колишніх прип’ятчан, власті обіцяли їм «світле та якісне життя». Щоправда, спокушали ці слова не всіх — чимало людей не хотіли переїжджати з уже «насиджених» місць. Тому і вередували: мовляв, квартири в Грузинському кварталі мені подобаються менше, ніж в Естонському, а в цієї планування незручне... Не все, звичайно, було забаганками, хоча обіцяне якісне життя й втілилося в реальність — котеджні будинки, чисте повітря... Великим психологічним ударом був міст, який будівельники й архітектори з восьми союзних республік спорудили точно таким самим, як у Прип’яті, при в’їзді в місто. А крім цього, важко переносилася й вимушена ізольованість. Славутич справді став державою в державі, причому ще й зі своєю валютою. Споживчі картки, які видали славутчанам, приймалися тільки на території міста, тобто в магазинах і установах, підпорядкованих ЧАЕС. Навіть у Чернігів тоді виїхати було не можна. Водій, якому житель Славутича ризикнув запропонувати як плату папірці, мало схожі на гроші, лише посміявся. Заповзятливі, зрозуміло, не розгубилися — одразу ж організували обмінні пункти з нечуваним курсом.
Щоправда, з другого боку, в «оранжерейному» житті були й свої плюси. Як тоді, так і зараз, вулична пригода або крадіжка — тут сенсація. Навіть дуже нервові батьки не хвилюються, якщо їхня дитина затримується. А справжню паніку тут пережили, коли були перебої з гарячою водою, які протягом місяця усунули.
Чи тішить жителів Славутича таке життя — питання риторичне. Наприклад, Гена живе нині виключно за гроші дружини. За збігом обставин, він впав з мопеда і зламав ногу через тиждень після того, як оформив приватне підприємництво і подав довідку про єдиний податок. Це означає, що на лікарняний він не має права, а грошей на харчування чорнобильцям, передбачених у законодавстві, в бюджеті немає. Коли ж Гена пішов оформляти інвалідність, лікар, дивлячись йому в очі, сказав, що це коштує 1000 доларів. Візит до стоматолога зі скаргою на те, що почали кришитися зуби, закінчився вироком про неправильний від народження прикус. Коли ж Гена розповів лікарю, що він колишній спортсмен, якому незліченну кількість разів перевіряли і зір, і серце, і навіть прикус — сторіночку з діагнозом з картки вирвали.
Взагалі, про медицину чорнобильці говорити не люблять. Випадки, коли лікар говорить, що скарги на здоров’я абсолютно не пов’язані з аварією на станції, викликають у них гіркий сміх. «От якби ви зі своїми скаргами прийшли, скажімо, в 1991 — 1993 роках, тоді б ми могли це пов’язати з радіацією. А тепер що?» — переповідає Гена свої діалоги з лікарями. Останні, до речі, говорять славутчани, тут полюбляють своєрідний жарт: у морзі місць на всіх вистачить. А вмирають тут лише від серцевої недостатності, оскільки інших діагнозів практично не ставлять. Але за всiєї його популярності, хоч як це дивно, з кардіологами тут проблеми — за нормативами, кількість жителів Славутича надто мала для того, щоб виписати «серцевого фахівця». Геннадій Бєлєнков каже, що йде місцевим цвинтарем (що розростається тут з неймовірною швидкістю) як станцією, — вітається і бачить перед собою молоді обличчя. І в думках запитує себе: чому саме вони?..
Щороку 26 квітня колишні прип’ятчани йдуть до меморіалу, кладуть квіти, запалюють свічки й мовчать. Вони кажуть, що кращого пам’ятника СРСР, ніж Чорнобиль і його околиці, не знайти й не збудувати. Досі в Прип’яті зберігся напис на будинку масляною фарбою: «Вибач мені, наше юне місто, вибач мені, мій рідний дім». Але в єдиному у світі мертвому місті мертве не все. Сила життя — в кленах і каштанах, що пробивають асфальт, у траві, що проростає крізь шпарини на лавочках. Щороку в «чорний день» сюди приїжджають кортежі автомобілів з урядовими і дипломатичними номерами. Самопоселенці звично позують перед камерами і фотоапаратами — вони вже звиклися зі статусом чорнобильської визначної пам’ятки. «Життя триває», — кажуть вони. Хай навіть досі «воєнне».
