Газета «День» звернулася до Глави Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара з проханням поділитися з читачами газети «День» своїми враженнями, думками, прогнозами, пов’язаними з перебігом президентської виборчої кампанії в Україні.
— Ваше Преосвященство! Як Ви оцінюєте результати першого туру виборів президента України, які щойно відбулися?
— Думаю, що насамперед вибори засвідчили дуже важливий факт, а саме — наш народ показав себе більш зрілим політично, соціально-політично, ніж будь-хто міг цього очікувати. Хоча вже у 2002 році було видно, що народ налаштований критично, намагається оцінювати ситуацію, формувати власну думку. В 2004 році цей рівень критичності ще підвищився — люди всіх соціальних прошарків роздумують, обговорюють, порівнюють кандидатів і навіть дуже переживають. Може, це дрібниця — смішна чи банальна, але в день виборів багато людей сиділо перед телевізорами до 4—5-ї години ночі — цікавилися, переживали, надіялися. Що означає, що це було для них важливим. І то не тільки молоді, але й старші люди. Про багатьох наперед і подумати не можна було, що то їх так торкається. Ці прояви соціально-політичної свідомості є дуже позитивними фактами, які мають для нашого майбутнього, як мені думається, надзвичайно велике значення.
Впевнений, що незалежно від того, які будуть остаточні результати, той кандидат, якого оберуть президентом, буде діяти в зовсім нових обставинах, ніж до сьогодні — йому треба буде рахуватися з електоратом, тобто з народом, політична свідомість якого, як виявилося, значно підвищилася. Це є великим кроком вперед, кроком, що перевершує наші сподівання. Тому я — незалежно від того, що буде далі, — можу сказати: Ми перейшли Рубікон і це в кращу сторону. Вороття вже не може бути. Попереду багато всього — світлого, темного і, безумовно, великі труднощі, все це треба буде пережити. І народ має налаштуватися на це. Але загальна ситуація буде суттєво змінюватися — на краще.
— Пан Литвин днями сказав, що вибори можуть фатально поділити Україну, небезпечно посилити протиріччя між Заходом і Сходом. Що Ви, Ваше Високопреосвященство, думаєте з цього приводу?
— Я не поділяю такої думки. Напередодні виборів в Америці хтось сказав: «Який би результат був, половина населення Штатів буде незадоволена». Це цілком природно — адже не обрали їхнього кандидата. Те саме й у нас, в Україні — половина електорату в будь-якому разі буде незадоволеною. Але це не означає кінця світу або остаточного поділу нашої держави на Захід і Схід. Не означає також ворожнечі чи побоювання одне одного. Швидше, навпаки — може, саме тепер ми остаточно «засипали» Збруч.
Той факт, що певні регіони підтримали того чи іншого кандидата, на мене особисто не справив особливого враження. Бо у цьому швидше, винні ЗМІ, ніж інші обставини. ЗМІ, до речі, є найгіршим, що було у нашій виборчій кампанії та що було гостро — і правильно — засуджене Західною Європою.
І ось результат — не всі регіони України мали однаковий доступ до суттєво необхідної інформації. Ми на Заході не мали можливості ближче ознайомитися з особистістю Віктора Януковича, а бачили тільки той образ, який створили ЗМІ. Так само і Схід не мав можливості як слід познайомитися з Віктором Ющенком. Упевнений, що якби люди мали доступ до правдивої, спокійної, об’єктивної, безпристрасної інформації, регіонального поділу країни не існувало б.
— Скажіть, будь ласка, чи ієрархія та духовенство Української греко-католицької церкви орієнтували свою паству на те, за кого голосувати? Відкритим текстом, так би мовити?
— Зовсім навпаки. Ми не тільки радили, ми благали своїх священиків, щоб вони не пхалися до політики. Але, на жаль, до мене дійшов тільки один випадок втручання духовної особи у політику, але впевнений, що таких випадків було набагато більше. Просто така інформація зле доходить «наверх». Люди помовчують, не хочуть про це говорити й тому зловживання залишаються прихованими. Підозрюю, що священики не завжди були такі вже нейтральні. І далеко не всі розуміли, яку шкоду вони роблять своїм втручанням. Їм здається, що вони творять добру справу, але насправді навпаки — вони не думають про майбутнє й діють не по-церковному. Мені прикро думати, що такі випадки мали місце.
— Ви вважаєте, що духовна особа не має права використовувати свій авторитет для того, щоб спонукати віруючих голосувати за того чи іншого кандидата? А чому, власне?
— Вважаю, що такі підказки чи поради позбавляють людей їхнього конституційного права вибору, тобто наносять їм кривду. Рiч у тiм, що самі люди часто не хочуть, лінуються думати, аналізувати, й очікують, поки за них священик усе вирішить і скаже, що мають робити. І відповідальність нехай падає на нього: «Як отець скаже, так і проголосую, й так буде добре». Але якщо ми дбаємо про демократію, цього не повинно бути. Окрім того, така поведінка священства може відштовхувати від церкви тих віруючих, які думають й обирають інакше, ніж радить духовна особа. Священики мають, зрештою, навчитися поважати право людей робити свій вибір і не нав’язувати їм свою думку. І не компрометувати тим самим Церкву.
— Але чи дійсно священики та владики мають аж такий великий вплив на віруючих, як це думають деякі політики й церковні діячі? Ось приклад: переважна більшість киян (65%) проголосувала за Віктора Ющенка. Попри те, що в Києві знаходяться впливові й активні духовні православні центри — Митрополія Української православної церкви Московського патріархату, Києво-Печерська лавра, Православні братства, деякі представники яких відкрито агітували за одного з кандидатів. Але кияни, як з’ясувалося, мали іншу думку.
— Я все-таки думаю, що хоча бувають винятки, вплив духовенства на віруючих вельми помітний. Наше суспільство ставиться з повагою до священиків. Бо як було ще недавно в багатьох селах? Перша фігура — священик, потім — учитель, потім — староста чи якийсь інший урядник. Саме ці люди «думали за всіх». Особливо великий авторитет мав священик. У багатьох інших державах священики вже не мають такого впливу на людей, який мали колись, і який, хоча й частково, зберігся в нас. Головним чином, у селах. Ми досі є — на відміну від Заходу — клерикальним суспільством, так само, як, скажімо, Польща. Тому в селах як пряма, так і непряма проповідь священика має великий вплив на спосіб мислення громади. У місті — в Україні також — священик уже не має того авторитету. Скажімо, у Львові люди є більш критичними, мають більше інформації, ніж на селі, а до того — менше зайняті, ніж селяни, мають вільний час для політики. Тут може навіть бути таке, що люди роблять наперекір священику — знаючи, що він не має права втручатися в їхні громадські переконання.
— Але все-таки, наскільки активними були Ваші парафіяни під час виборчої кампанії? І які заходи вважала за потрібне та відповідне вжити Церква для підвищення цієї активності?
— Загальновідомі результати першого туру голосування засвідчили, що вірники нашої церкви взяли дуже активну участь як у виборах, так і в різних підготовчих акціях. У цьому немає сумнівів, так і повинно бути, хоча це є персональним вибором кожного. Щодо нашої Церкви, то у спеціальному Зверненні ми закликали людей обов’язково взяти участь у виборах. Вони, напевне, й без Звернення це зробили б, але я радий, що ми звернулися до них.
— Деякі політики й не політики України побоюються того, що напередодні чи після другого туру виборів у країні можуть розпочатися якісь небезпечні пертурбації, заворушення, спорадичні демонстрації тощо. Що ви про це думаєте?
— Мені здається, що вже перед першим туром забагато мовилося про якість протистояння, повстання чи щось подібне. Результат один: у країні була штучно створена напружена атмосфера. Я не передбачаю, що може трапитися якесь протистояння чи «революція». Але тільки в тому випадку, звичайно, коли все буде відбуватися нормально й людей не будуть до того підштовхувати. Добре сказав пан Литвин, критикуючи пана Білоконя: «Коли ви повідомляєте про те, що військо напоготові, щоб зберігати порядок, ви тим самим насторожуєте людей, натякаєте на те, що щось «таке» має відбутися». Достатньо поставити танк, і люди подумають, що розпочалася війна. Іншими словами — ми самі штучно створюємо небезпечне напруження.
Але особливо насторожує й нервує людей неправда. Коли люди вірять, що все робиться, як належить, тоді важко створити надзвичайні ситуації. В атмосфері довіри ніяких клопотів не буде. Адже користі від них не може бути ні для кого.
— Невдовзі відбудеться другий тур виборів. Чи дійсно, як про це йдеться, ми сьогодні стоїмо на роздоріжжі — маємо обирати одну із двох діаметрально протилежних доріг у майбутнє своєї країни? Чи, може, це тільки ще один передвиборний трюк — спосіб залякувати людей?
— Я не є політологом, але відчуваю, що сьогодні йдеться не про конкретні програми того чи іншого кандидата в президенти, а про зіткнення двох світоглядів. Дійсно, ми знаходимося в ситуації складного вибору. Але думається, що цей вибір не є аж таким фатальним, таким категоричним, як дехто — а особливо ЗМІ — вважає. Зараз не йдеться про вибір «такого» або «такого» світу. Який би кандидат не виграв, то — якщо він здатний думати й матиме команду (це дуже важливо) — він повинен буде скорегувати свій — сьогодні такий «безкомпромісний» — світогляд. Це обов’язково з огляду на ту «другу» половину країни, що проголосувала за кандидата, який програв.
— Іншими словами — переможець не може стати президентом тільки половини України, половини її громадян?
— Мудрий президент, дійсний державний муж не може нехтувати думками, бажаннями, потребами населення країни; навіть того населення, яке голосувало проти нього. Який би кандидат не виграв. Виборці, якi «програли», не повинні відчувати себе чужими у своїй країні. Якщо думати про майбутнє, про мир у суспільстві й не мати клопоту, повинно бути тільки так.
Прекрасний приклад дає нам Біблія, описуючи подібну ситуацію. Коли помер мудрий цар Соломон, його місце заступив син його Рехав’ам (зовсім не мудрий). І зійшлися племена, підвладні Соломонові, й сказали новому молодому царю Рехав’аму: «Твій батько вчинив був тяжким наше ярмо, а ти тепер полегши тяжке ярмо батька твого — і ми будемо служити тобі». Цар порадився із старійшинами, які служили ще його батькові; ті сказали: «Якщо сьогодні ти будеш рабом цьому народові і служитимеш їм, і говоритимеш їм добрі слова, то вони будуть тобі рабами по всі дні». Потім Рехав’ам порадився з молодими людьми, які виросли разом з ним. І почув інші слова: «Говори з народом так: мій батько наклав був на вас тяжке ярмо, а я ще додам до вашого ярма! Батько мій карав вас бичами, а я каратиму вас скорпіонами!». Цар Рехав’ам скористався саме останньою порадою й жорстоко говорив із племенами Ізраїлю. Але «збунтувався Ізраїль проти Давидового дому і від нього відпав». Ось як небезпечно слухати немудрих радників. Думаю, що це — велика наука. Але при мудрій спокійній політиці — не без труднощів, тернистою дорогою, але можна вийти нам на непоганий результат. Перед другим туром головним є забезпечити максимально справедливі вибори. Люди мусять повірити.
— Сьогодні чимало розмов про кризу влади, про те, що між «народом» і «владою» пролягла прірва, про загальні багатостороннє недовір’я. Як так трапилося?
— Дійсно, дуже небезпечна криза України — це криза, пов’язана з владою. Клопіт, власне не з владою — вона від Бога. Клопіт із людьми, які є носіями влади. З людьми, які так і не зуміли забезпечити собі довір’я народу. Тож вийшло так: народ не вірить людям при владі, а ті, у свою чергу, не вірять народу. А конче потрібно, щоб політики постійно дбали про довір’я до себе, тобто до влади. Що досягається тільки послідовним піклуванням про людей. І не тільки на словах, і не тільки на короткий строк. Люди мають повірити владі, або принаймні дати їй — владі — певний строк, почекати певний час результатів.
Не дай Боже, щоб люди почали ненавидіти все, пов’язане з владою. Наше завдання — виховувати старших і молодших у пошані до влади. Це надзвичайно важливо — навчити людей шанувати владу. Але й ті, що при владі, мають дбати про цю пошану. Альтернатива тільки одна — суспільна криза.
— Але, може, це наша національна особливість — зневага, навіть ненависть до всякої влади?
— Про яку владу ви говорите? Коли це ми мали власну владу? Бо наш народ давно вже живе при чужій владі. Хто з нас пам’ятає свою козачу владу? Коли то було! При Мазепі ще були якісь залишки своєї національної влади, а далі — життя при владі чужій, яка ніколи не переймалася нашим добробутом.
— Мабуть, саме тому народу притаманна недовіра, іноді навіть ненависть до влади взагалі, до влади як такої? Почуття, які формувалися століттями.
— Так. Тому перед новою державою стоїть велике завдання, яке має сприяти переродженню людей, — навчитися жити зі своєю владою, навчитися думати: «То моя держава, то мій Президент, мій уряд, моя ВР». Підозрюю, однак, що ті, хто є при владі, замало тим турбуються.
Може, через те, що сьогодні не тільки ми, але й увесь світ потерпає від браку істинних державних мужів. Мудрих людей, які б задавали тон всьому народному життю й самим своїм існуванням виховували б у народі пошану до влади. Ну, подивіться на Європу! Можете ви назвати особу, про яку можна дійсно сказати: «То є державний муж, який провадить людей до добра, а державу — до добробуту!». Таких не видно. Всюди у світі ми бачимо політиків, а не державних мужів. Останнім, кого можна таким назвати, є, на мою думку, Вацлав Гавел. Постать, яка викликала довір’я людей, згруповувала їх навколо себе. А згадайте, скільки видатних людей було після війни! Тих, хто підняв із руїн й облаштував післявоєнну Європу. Це були політики, які могли дивитися високо та далеко.
Але ми мусимо працювати з тим, що маємо. І те, що це проблема не тільки України, не є виправданням. Тим більш, що в багатьох інших країнах чимало важливих суспільних процесів сьогодні мало залежать від інтелекту чи моралі носіїв влади, а працюють майже автоматично. Хоча у нас є своя перевага — дуже багато невикористаних можливостей.
