Завтра — Міжнародний день сліпих. Загальновідомо, що ставленням до людей із особливими потребами суспільство перевіряється на зрілість, відвертість і демократичність. У цьому ставленні, як у дзеркалі, можна побачити усі больові точки суспільного організму, його ціннісні орієнтації і перспективи розвитку.
У світі налічується 400 мільйонів людей із порушеннями зору. В Україні проживає більше 70 тисяч незрячих людей. 12 тисяч дітей у нашій країні мають тільки залишковий зір, тобто майже нічого не бачать. Для їхнього навчання створюються спеціальні методики та специфічні навчальні заклади різних типів. Тільки у Києві є шість інтернатів для слабозрячих дітей і один — для тотально сліпих. Навіть сліпі у нас навчаються за програмою повної середньої школи і ще за шкільною партою набувають різних професійних навичок. Сьогодні вони працюють за комп’ютером, оснащеним спеціальними звуковими програмами для незрячих, опановують секрети масажної майстерності. Стають юристами, викладачами. У Києві продовжують функціонувати чотири підприємства для сліпих — УТОСи, де виготовляється нескладна електроапаратура, різні шнури, пензлі та щітки.
Однак Україна використала ще не всі резерви для надання шансу на реалізацію інваліда з зору. У нас не знайдеш ціпків, що світяться, звукових м’ячів. Недостатньо в нашій країні і пандусів. Але найголовніше навіть не це: українці ще не зовсім готові сприймати незрячого як повноправного члена суспільства, партнера у роботі. Проте у сфері освіти останнім часом з’явилося багато новинок, що полегшують інтеграцію інваліда у суспільство. Напередодні Міжнародного дня сліпих кореспонденти «Дня» вирішили познайомитися з тим, як це відбувається на практиці. Ми побували в Київському інтернаті №5 для сліпих дітей.
Для того, щоб краще зрозуміти, що ж заважає об’єднувати світ зрячих і незрячих людей, ми звернулися до старших вихованців інтернату. Ігор Кушнір (12-й клас, 18 років) розповів, що мріє про кар’єру естрадного співака і багато працює над тим, щоб реалізувати свою мрію. Однак він переконаний у тому, що сліпій людині, щоб отримати роботу, потрібно стати у професійному плані на голову вище, ніж зрячому претенденту. Ігор готовий на рівних конкурувати зі здоровими, він не хоче особливих послаблень і пільг особисто для себе. На його думку, це необхідно для людей, які страждають на інші недуги — церебральний параліч чи глухоту... «У мене є мета, і я вбачаю сенс свого життя в її досягненні, — говорить Ігор. — Ми, сліпі, не відрізняємося нічим від вас, здорових людей. Майже у кожної людини є якісь свої хвороби. Те, що ми не можемо бачити, — це не означає, що ми люди другого сорту!»
Сергія Нещадим (18 років, 12 йклас) тиждень тому у військкоматі не взяли в армiю, а хлопець переконаний, що це несправедливо. Він з дитинства мріяв служити в армії, і його залишковий зір, на його думку, — не перешкода. Сергій вважає себе не гіршим за тих, хто добре бачить, він знає, що все зможе подолати. «Якщо людина відчуває, що вона може бути корисна суспільству, то у неї мають бути однакові обов’язки зі здоровими людьми і їй мають дозволити жити за законаим, загальними для всіх, а не за якимись особливими. У нас у суспільстві склався стереотип сприйняття людей, які відрізняються від основної маси, ніби вони не зовсім нормальні. Суспільство відмовляє їм у праві жити у ньому на рівних з іншими. Це несправедливо», — говорить Сергій. Він думає згодом стати хорошим масажистом, здобувши для цього поглиблену спеціальну освіту. Основами масажу він уже володіє сьогодні, оскільки цього його навчають уже протягом трьох років прямо в інтернаті, куди приходять викладачі Вищої медичної школи Київського університету медицини й екології. Віру в нормальне майбутнє вселяють у хлопця і реальні життєві приклади випускників інтернату. Вони не лінуються приїжджати на зустрічі з тими, хто ще на початку шляху подолання самого себе і зі сцени актового залу розповідають про можливість бути щасливим. А потім ці історії сьогоднішні вихованці передають одне одному, пишаючись перемогами своїх старших товаришів і радіючи за них.
Однак бути сильним духом дано не кожному. Педагоги запевняють, що багато залежить від позиції батьків незрячих дітей. Незряча дитина у сім’ї сліпих не сприймається катастрофою, як це часто трапляється у зрячих батьків. Психолог і завуч інтернату Зінаїда Загорська, яка багато років працює з такою категорією дітей, виділяє три основнi типи помилкового ставлення дорослих до сліпої дитини. Одна — безмежна жалість і поставлений хрест на долі малюка з самому початку її шляху. Друга — зайва опіка, що паралізує волю і розвиток маленької людини. Третя — орієнтир на високу мету без надання навичок до самостійного повсякденного життя, коли без батьків дитина не в змозі втриматися навіть на досягнутому. З кожною категорією колектив інтернату працює індивідуально, вселяючи віру в те, що і сліпа дитина потрібна і суспільству, і батькам і, нарешті, самій собі.
Людмила Коваль, директор київського інтернату № 5 для сліпих дітей, переконана, що без спеціальної системи навчання і виховання неможливо підготувати до самостійного повноцінного життя дитину, позбавлену зору. Її вихованцям доводиться дуже багато працювати над собою. Вражає те, як учні впевнено пересуваються у межах інтернату. Виявилося — це результат величезної праці. Дошкільнят довго привчають долати агорафобію — відривати руки при пересуванні від стін і вчитися «бачити» перешкоди за допомогою слуху, вловлювати не помітне для зрячих відлуння, що відбивається від усього, що стоїть у них на шляху. Коли діти дорослішають, то опановують пересуванням за допомогою цiпка. На території школи вправи з цiпком — лише гра, оскільки там все давно вже вивчено і закладено у пам’ять. Пам’ять же у сліпих дітей — дивовижна. Ми не бачили, щоб вони щось шукали навпомацки, їхні рухи були точні, ніби вони бачать розташування предметів, а виявилося — просто запам’ятовують і завжди все намагаються покласти на призначене заздалегідь місце. А ще їх навчають не тільки прати, прасувати, акуратно виглядати, але й... усміхатися. Виявляється, що у незрячих дітей внутрішній стан і вираз обличчя можуть не відповідати одне одному. На заняттях їх часто тренують на зображення тієї чи іншої емоції, про яку, наприклад, вони щойно прочитали. Їх вчать не тільки бути для нас не тягарем (усе робити самостійно), але й бути схожими на нас, зрячих, бути приємними для нас. Усі дітлахи в інтернаті повертають голови на звук вашого голосу й так природно і привітно усміхаються. Адже в інтернаті вони почуваються у повній безпеці, їм там комфортно. А як вони почуватимуться серед нас, коли закінчать школу і вийдуть за її стіни? Як хочеться, щоб життя не стерло ці радісні вирази облич, підтримало віру в нашу готовність прийняти їх в наше зряче життя такими, якими вони є.
ДОВІДКА «Дня»
Біла палиця — це символ сліпих і сліпоти. В Україні День білої палиці маловідомий, так само як і Міжнародний день сліпих, який відзначатиметься завтра. У нашій країні цю дату пов’язали з днем народження французького педагога Валентина Гаюї (1745 — 1822), який заснував у Парижі перший у світі інтернат для сліпих, з якого і розпочалося масове навчання людей, позбавлених зору.
Для визначення шляху цiпок використовували здавна. А ось історія Білої палиці як символу сліпоти розпочалася з 1921 року у Великiй Британії, коли молодий фотограф Джеймс Бігс через нещасний випадок втратив зір. Впоратися з лихом йому допоміг солдат, що осліп, який порадив почастіше виходити з будинку одному. Однак палиця, що супроводжувала юнака у його самотніх прогулянках і допомагала орієнтуватися у просторі, у похмуру англійську погоду далеко не завжди була помітна перехожим. Тоді він вирішив пофарбувати її в білий колір. Думка виявилася вдалою, і він почав радити й іншим сліпим робити так само. Згодом цією ідеєю скористалася одна з відомих благодійних організацій — вона масово подарувала сліпим білі палиці. З преси про це дізналася вся країна, і з 1932 року Королівський національний інститут для сліпих (Велика Британія) розпочав офіційно впроваджувати білу палицю серед інвалідів з зору.
У Франції, батьківщині Валентина Гаюї (основоположника першої школи для сліпих) і Луї Брайля (винахідника рельєфно-точкового шрифту для сліпих) історія білої палиці бере початок з 1930 року. Тоді аристократка Гвіллі Д’Ербемон, яка часто допомагала сліпим, вирішила, що з білими палицями сліпим буде безпечніше пересуватися містом. Газети допомогли донести її пропозицію до людей, а перші білі палиці було урочисто вручено президенту французьких ветеранів Першої світової війни, які осліпли, і представнику цивільних незрячих. Потім ідея поширилася у інших країнах і континентах. Наприклад, у Сполучених Штатах уперше відзначили День білої палиці у 1964 році, а у всесвітньому масштабі його почали відзначати з 1970 року. У 1992 році Всесвітній союз сліпих запропонував зробити цей день днем об’єднаних націй. Спеціального позитивного рішення досі не прийнято — і уряди різних країн на власний розсуд обрали день для залучення уваги громадськості до проблем незрячих людей. Як правило, це жовтневі та листопадові дні чи тижні. У ці дні союзи сліпих разом зі зрячими намагаються провести різні акції, щоб привернути увагу до потреб незрячих людей і продумати необхідну для них допомогу.
