«BOZE, CO TO ZNACZY?»
Розпачливий вигук польського публіциста Яна Турнау, який у день польської трагедії був опублікований на сайті «Газети виборчої», нам, українцям, варто було б повторити рефреном, адресувавши його тій промовистій тиші, яка супроводжувала суботні події в Росії в українському телепросторі.
«БОЖЕ МІЙ, ЩО Ж ЦЕ ОЗНАЧАЄ?»
Чому державне телебачення — Перший Національний, який ми всі годуємо зі своїх кишень, робить з українців невдячних хамів і транслює в день трагедії секонд-хенд «Євробачення», а в «підвалі» телекартинки нагадує, що до Дня перемоги залишилося 29 днів? Реакція, достойна найцинічнішого комерційного мовника. Дрейфування «Першого» в бік комерційних берегів — очевидне.
А на тих берегах буйний цвітом розквітає цинізм. У день, коли наші сусіди-брати поляки переживають своє «обезголовлення», «Інтер» показує Пугачову з Резніком, «ICTV» — «Велику різницю», «Новий канал» — «Фабрику зірок»...
Чи залишилися серед керівництва «українського телевізора» ЛЮДИ?
Українці, які не мають звички чи можливості дивитися «5-й» (у суботу цей канал цілий день працював у форматі телемарафону) або зазирати на новинні сайти, могли б і не довідатися про трагедію в Польщі. Українське телебачення речі такого порядку не обходять. А якщо обходять, то не більше, аніж на рівні сухого повідомлення в черговому випуску новин.
Саме так, як «5-й», і ніяк інакше мали би відреагувати на таку подію в сусідній дружній державі (до дружби з якою було пройдено такий довгий і нелегкий шлях спокути та прощення) всі телеканали країни, де не вибудовано жодної системи — чи то координат, чи то цінностей, де на рівні суспільному втрачено саме поняття про людську подобу, людяність і адекватність.
Чи варто в такій ганебній реакції ЗМІ шукати відповідність з так само ганебною реакцією перших осіб держави? Очевидно, варто. На сайті президента України від 10 квітня головною новиною винесено повідомлення про зустріч із Лавровим, а серед посередніх, пересічних новин дня — доволі прохолодне співчуття, висловлене польському народові. У той час як Грузія, країна зовсім не така близька Польщі, як Україна, траурний день оголосила вже в неділю.
Звісно, є спокуса списати варварську синхронність телебачення та влади на якісь спущені згори директиви, темники, цензуру. Але ця синхронність, здається, має більш фатальний характер. Вона живить своє коріння у спільній світоглядній системі, у тій-такі втраті людської подоби. Говорити тут про свободу слова просто смішно. Для висловлення щирого співчуття вона не потрібна.
А втім хіба можна було очікувати іншого від тих, хто навіть на власну кров, історію, на знищення своєї країни реагує зневажливо та цинічно? Усе це підпадає під хамську традицію безпам’ятства та невдячності.
Катинь-2, окрім співчуття, вимагає ще й осмислення на рівні, глобальнішому за «геополітичні наслідки для України», — на рівні історичному, навіть філософському. Але говорити про такі серйозні речі на українському телебаченні вже немає кому. Сьогодні багато хто з «серйозних» журналістів заявляє про свій намір переходити у поле друкованої преси, яке здається їм більш плідним за нищівну для смислів теле-Сахари. Цілком можливо, що ми станемо свідками того, що серйозні паперові видання на тлі повної маргіналізації телепростору та поки що недостатньої інтернет-просякнутості суспільства знову опиняться «в зеніті». Власне, рух до цього ми можемо спостерігати вже сьогодні. Особливо — зі зникненням з ефіру «5-го» Анни Безулик. А політично-іронічні «5 копійок» Романа Чайки, які спіткала та сама доля, тепер видаються значно соліднішою програмою, аніж минулий випуск «Великої політики Євгенія Кисельова». Якщо «перша кнопка країни» вважає Наталю Вітренко політиком, який може розмірковувати про відносини України та США, то запитань тут, як кажуть, немає і бути не може. Автору пощастило не застати часів легендарного брежнєвського застою, але уявляється він саме таким — з дискусіями про те, чому Україні не варто дружити зі США і за що треба любити партію, тобто, перепрошую, Кабінет Міністрів. На який такий авторитет претендує «заморський» журналіст, що влаштовує в студії програми, яка носить його ж ім’я, такі шабаші?
Для багатьох із тих, хто має доступ до Мережі, саме інтернет-спільноти та соціальні мережі стали найпершим джерелом інформації, версій хоча далекої від досконалості, але аналітики стосовно Катині-2. І, зрештою, Мережа стала єдиним ЗМІ, де, принаймні деякою мірою, проступила справжня людська та співчутлива реакція на польську трагедію суспільства, української громади. Тоді як телебачення, за рідкісними винятками, на жаль, так і залишилося «смисловим імпотентом» — коли українці несли свічки та квіти під польське посольства у Києві та консульство у Львові, коли у наших вікнах горіли вогні щирої скорботи.
