Премія імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики «Громадянська позиція» була заснована з ініціативи головного редактора «Дня» Лариси Івшиної в 2008 році, коли Україна і світ відзначали 75-ті роковини Голодомору 1932—1933 років. А рік тому, в 2009-му, була присуджена Перша премія. Її лауреатом став добре відомий нашим читачам Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, відомий публіцист, кореспондент газети «Флот України» та постійний автор «Дня». «Надзвичайно цінно, що це не була нагорода за рік писання, після якого настав рік мовчання. Якщо громадянська позиція у автора є, то читач її завжди відчує. Це дає можливість членам Громадської Ради Премії пишатися своїм першим вибором», — зазначила головний редактор «Дня», член Громадської Ради й ініціатор Премії Лариса Івшина під час камерної церемонії вручення цьогорічної нагороди в редакції газети.
Цьогоріч Громадська Рада у складі її голови Юрія Щербака, Лариси Івшиної, Станіслава Кульчицького, Наталії Дзюбенко-Мейс, обираючи серед кількох достойних претендентів, зробила ставку на послідовність і високу освіченість. За словами Станіслава Кульчицького, лауреат протягом останніх років продемонстрував колосальне зростання. Це — Ігор Сюндюков, публіцист, вчений, редактор розділу «Історія і «Я» в «Дні», який дванадцятий рік працює в газеті, поєднуючи журналістику з роботою в Інституті історії НАН України.
«Саме Ігор Сюндюков, як ніхто, пронизливо писав на тему Голодомору. Про Джеймса написано багато мудрих слів, але з такою теплотою, відкритістю, щирістю не написав ніхто», — зазначила письменниця, дружина Джеймса Наталія Дзюбенко-Мейс.
Утім Премія, яка має ім’я Джеймса Мейса, за задумом має вручатися не лише тим авторам, які пишуть на тему Голодомору, а й тим, хто працює на подолання постгеноцидності українського суспільства.
«Думаю, Джеймс був набагато ширшим, — говорить Лариса Івшина. — Цього року, коли ми робили «Екстракт +200», на обкладинку четвертого тому вмістили малюнок ще одного геніального чоловіка, що працював у газеті «День», Анатолія Казанського. На малюнку — не найрадісніша альтернатива: допомагати в боротьбі чи йти до Школи. Але мені здається, в тому, що ми якось не так боролися, великою проблемою є недостатня Школа».
«Коли ми вручали премію Ігореві Лосєву, я був не переконаний, що буде друга, — зізнався Юрій Щербак. — Бо по-різному складаються обставини. А Друга премія — це вже традиція».
Напередодні церемонії ми поспілкувалися з лауреатом.
— Ігорю, що привело вас до вивчення історії?
— Я зробив цей вибір тоді, коли відчув навіть не так розумом, як підсвідомо, що історія є вивченням реально існуючих людей, вони існували колись так само, як ми з вами. Саме тому уроки історії, висновки історії для нас є життєво необхідними, бо багато ситуацій уже виникали раніше. Звичайно, не йдеться грубо про відтворення, але моделі розвитку суспільства періодично повторюються у видозміненому вигляді. Це треба творчо засвоювати, думати, робити висновки. Немає нічого шкідливішого, ніж вважати, що ми з’явилися на цей світ першими, що до нас нікого не було, ніякі проблеми ніхто ніколи до нас не вирішував. Навпаки, треба користуватися досвідом давніх поколінь. З того моменту, як я відчув це, я зробив свідомий вибір: це моя дорога в житті.
— Сила вашої публіцистики не тільки в глибоких знаннях, але і у непохитних поглядах. Що первинне: знання чи погляди?
— Не можна протиставляти перше другому. Все важливо. Погляди без опори на правдиві факти — це фанатизм. А з другого боку, знання без опори на принципи — це теж щось ефемерне, примарне і таке, що довго не живе і не заслуговує на увагу.
— Ви працювали і з Джеймсом Мейсом, із Сергієм Борисовичем Кримським, працюєте з Іваном Михайловичем Дзюбою, Мирославом Володимировичем Поповичем. Вам пощастило працювати з багатьма великими людьми. Що найголовніше ви взяли і берете з цього спілкування?
— Ці люди незрівнянно більшою мірою, ніж ми з вами, думають про вічне. Звичайно, мені здається, що жива людина не може тільки про це думати, це суперечить людській природі. Але у порівнянні з пересічними людьми вони постійно, знову і знову, може не щомиті, але, я вас запевняю, щодня повертаються до дуже важливих думок. І це для них потреба життя, це для них — як повітря. Коли спілкувався с Сергієм Борисовичем Кримським, я це відчував. Ця людина не постійно, але дуже часто перебувала в іншому вимірі, не в тому вимірі, в якому живемо ми з вами. Ось у чому різниця. Те саме, безперечно, стосується й Івана Михайловича Дзюби. Я хочу розповісти, як я 2006 року, весною, абсолютно випадково зустрів на вулиці Ліну Василівну Костенко. Це було після круглого столу з проблем Чорнобиля (тоді відзначали 20 років трагедії). Ми з нею поспілкувалися буквально декілька секунд, але вона встигла зробити деякі зауваження щодо нашого круглого столу, а потім, помовчавши, абсолютно несподівано сказала: «Як я розумію Шевченка, який написав:
«Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене».
Ліна Василівна згадала це і так важко зітхнула, що у мене було відчуття, що вона єдина або, може, ще дві-три людини на всю Україну, повною мірою можуть відчути емоції Шевченка. Для цього потрібний відповідний масштаб особистості. Тільки такі люди можуть це відчути. Я безмежно вдячний долі і хочу підкреслити: тільки завдяки нашому «Дню» у мене є можливість спілкуватись з людьми такого масштабу, з такими особистостями. Я відчуваю величезну насолоду від спілкування з такими людьми, як Володимир Євгенович Панченко, Юрій Іванович Шаповал, з багатьма іншими нашими прекрасними авторами.
— Не можу не запитати про ваше ставлення до сьогоднішніх подій і такого політизованого ставлення до історичної науки в Україні, коли Інститут національної пам’яті очолює комуніст, коли Президент заявляє про те, що Голодомор не був геноцидом і на державному рівні не проходять вшанування пам’яті жертв Голодомору. Як у цих умовах працювати історику-журналісту?
— Історія має бути наукою. Це наука суспільна, гуманітарна, громадська, людинознавча, і вона не може абстрагуватися від сьогоднішніх людських пристрастей. Але при всьому цьому перетворювати історію на сокиру, на молоток, яким б’єш ворога — політичного або ідейного, — це ганьба, варварство. До речі, в Європі цей етап уже давно пройдено. Ми, на превеликий жаль, перебуваємо на цій стадії. Тож чи може нас здивувати, що ми не робимо ніяких серйозних висновків з історії, яку треба було б засвоювати?! Звідси всі наші чвари, наша озлобленість, нездатність об’єднатися навколо загальносуспільних, загальнонаціональних ідеалів. Натомість постійно з’ясовують, хто перший, другий, третій у державі, хто буде першим, другим і третім незабаром. Це як після смерті Богдана Хмельницького занапастили і погубили ідею української державності, так і сьогодні. Це так само відіграє згубну роль. Знову ж таки, люди, особливо частина молоді (звичайно, не можна узагальнювати), вважають, що історія починається з них. До них нічого не було, і хто знає, чи буде щось після них. Для них єдиний вияв історії — це життя їхнього покоління. Якщо занадто велика частка нашої молоді так думатиме, то нічого доброго чекати не доводиться.
— Ви щойно отримали звістку про те, що стали цьогорічним лауреатом Премії імені Джеймса Мейса «Громадянська позиція». Що відчуваєте?
— Це було настільки несподівано! Я не вважав себе гідним такої нагороди. Я схиляюся перед пам’яттю Джима Мейса — це була видатна, велика людина, тож бути удостоєним такої нагороди для мене величезна, колосальна честь.
