Іван Федорович — відомий український композитор. Учень Бориса Лятошинського. Шістдесятник. Творча діяльність маестро багатогранна: за свій недовгий земний вік (усього 57 років!) Карабиць виявив себе як самобутній композитор, талановитий диригент, прекрасний педагог і продюсер. Він дуже багато зробив для того, щоб про нашу країну дізналися у світі (на сьогодні Іван Карабиць — єдиний український композитор, якому аплодували слухачі на концерті в легендарному Карнегі-холі!). Його симфонія «П’ять пісень про Україну», опера-ораторія «Київські фрески», хоровий концерт «Сад божественних пісень», концерт для оркестру «Голосіння» та інші твори вже увійшли до золотого фонду сучасної музики. Карабиць заснував ансамбль «Київська камерата», відродив «Літні музичні вечори» в Маріїнському парку Києва, очолював журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів ім. В. Горовиця, створив легендарний фестиваль «Київ-Музик-фест». Він був чуйною, мудрою, інтелігентною й принциповою людиною. Вірним другом, люблячим чоловіком і ніжним батьком. Один з останніх його творів — «Vio-серенада» — гімн красі та коханню. Музику Карабиця часто виконують не лише в Україні, а й у США, Франції, Голландії, Німеччині, Італії, Австрії, Польщі, Фінляндії... «Між живими і тими, хто пішов, постає Пам’ять, без якої немає майбутнього!» — написав у передмові до «Голосіння» автор.
«ПРОФЕСІЯ КОМПОЗИТОРА ПОТРЕБУЄ ОСОБЛИВОЇ РОЗМОВИ ІЗ САМИМ СОБОЮ»
— На Хрещення, за декілька днів до відходу у Вічність, до палати Івана Федоровича зайшов священик. Глянув на чоловіка із сумом, — згадує Маріанна КОПИЦЯ, вдова композитора, відомий музикознавець, професор НМАУ. — Іван теж розумів, що йому недовго жити, але не задавався: «Я люблю різдвяно-водохресні свята. Як добре жити!»... Він квапився жити. Мабуть, інтуїтивно відчував, що йому мало відпущено земного часу. Іван боявся сказати матері, що сильно хворий, розуміючи, як вона переживатиме. Телефонуючи у свій день народження, намагався говорити дуже бадьорим голосом, а потім, поклавши слухавку, сказав мені: «Бідна моя мама, вона поховала всіх своїх чотирьох дітей!» 20 січня його не стало...
Зимові місяці для нашої сім’ї дуже символічні. Список іменинників 26 грудня відкривав син Кирило (нині відомий диригент. — Т. П.), потім дочка Іванна (нині тележурналістка. — Т. П.) — 5 січня, а 17-го ми з дітьми вітали Івана Федоровича. Мені важко повірити, що вже 10 років, як його немає з нами! Знаєте, я переконана, якщо призначено його музиці бути відомою й потрібною людям, то вона сама знайде слухачів. Моє головне завдання — видати збірки його творів, зокрема фортепіанної музики. Нині Артемівське музичне училище має ім’я Івана Карабиця, проводиться Конкурс ім. І. Карабиця.
Цього року він відбудеться вже вшосте. Декілька років тому мене запросили зайти в одну корпорацію. Виявилося, що Олександр Карпов служив у армії разом з Іваном. Він художник, архітектор, скульптор і меценат молодих талантів. Під егідою Міністерства освіти і науки вже 15 років проводить конкурси юних художників. Олександр Михайлович попросив допомогти провести Конкурс молодих композиторів пам’яті І. Карабиця. Цього року він пройде вдруге і значно розширить географію своїх учасників (не лише з різних областей України, але й із США та Польщі).
Мені дуже приємно, що в рідній для нас з Іваном НМАУ вже сім років проходять концерти під назвами «Карабиць і його учні» та «У колі друзів Карабиця». Нині Валерій Матюхін, художній керівник ансамблю «Київська камерата», до 10 річчя пам’яті Карабиця підготував спеціальну програму, яку презентує 7 лютого. Учні Івана Федоровича поруч, я допомагаю їм, оскільки вони люди дуже скромні. Професія композитора нечисленна, відокремлена, вимагає особливої розмови із самим собою, це люди, яких поцілував Бог. Мені здається, що співак і композитор — дві професії, яким не можна навчити, якщо у тебе немає таланту.
«ДЕ ВАША КРАЇНА — В АФРИЦІ?»
— 2010 року віолончеліст Олександр Пірієв та піаніст Артем Ляхович ініціювали проведення українсько-російського фестивалю Vivere Mementо. В Українському культурному центрі в Москві та в Музеї Глинки відбулися концерти, лекції, круглі столи. Фортепіанну музику Карабиця виконували піаністи двох країн, а гала-концерт відбувся в Києві. Фестиваль, названий на честь вокально-симфонічної поеми Карабиця на слова Франка, повною мірою виправдав свою назву — «Пам’ятати про життя»... До речі, цикл Music-review Ukraine, який проходить у Фонді сприяння розвитку культури і мистецтв, відкривався музикою Івана Федоровича.
Цього року в Українському культурному центрі в Парижі хочуть провести серію концертів української музики і стартувати із спадщини Карабиця, а також, щоб пролунали твори Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Валентина Сильвестрова. У Франції велика діаспора, яка підтримувала нашу країну з перших років незалежності. Згадую, як мсьє Столярю як міністр економіки Франції, а згодом і як радник президента Леоніда Кравчука, у середині 1990-х допомагав відкривати закордонні банки в Україні, а також сприяв Карабицю як продюсеру, аби вперше влаштувати велике турне капели «Думка». Іван Федорович організував гастролі «Думки» і в США. До речі, допоки лише Карабицю з українських сучасних композиторів стоячи аплодували американці в Карнегі-холі. Це було 1997 року. До 100-річчя поселення української еміграції в Америці (1994) Івану замовили написати твір на вірші дисидента Миколи Руденка. «Урочисту кантату» виконав зведений хор «Думка» — ті, хто емігрував, і ті, хто в 1990-х працював у капелі в Києві. Зібралися співаки з різних країн: Австралії, Канади, Франції, Німеччини, США та інших, тобто нащадки тих, хто виїхав із нашої країни 1918 року разом з Олександром Кошицем пропагувати хорове мистецтво Української народної республіки і хто не прийняв радянську владу, залишився за кордоном. Це був грандіозний концерт!
Іван Федорович першим став налагоджувати культурні мости з Америкою. До речі, після того турне на «Київ-Музик-Фест» приїхали американські та французькі композитори. Цей фестиваль Карабиць задумав 1990 року, аби пропагувати українську культуру. Пам’ятаю, як після поїздки до Аргентини Іван Федорович розповідав, що був здивований, коли офіціант ресторану, почувши українську мову, запитав: «Де ваша країна — в Африці?» З цієї миті Іван вирішив робити все, аби про Україну дізналися в світі. Адже в нас така величезна країна, ми в центрі Європи! Кожен повинен на своєму місці щось робити для іміджу України. До речі, коли на Майдані голодували студенти, то вони приходили до залу консерваторії, тиснули руку Карабицю й говорили, що його музика — духовна їжа. Тієї пори до Києва приїхав відомий французький композитор з українським корінням Мар’ян Кузан із дружиною (вона родичка Дебюссі), тому що його племінник теж голодував на Майдані. Знаєте, якщо згадувати «Київ-Музик-Фест», то це буде цікава історія не лише музичної культури, а й становлення нашої країни як незалежної держави.
«САМЕ СЕРГІЙ БОРИСОВИЧ КРИМСЬКИЙ ПІДІРВАВ НАШЕ УЯВЛЕННЯ ПРО КУЛЬТУРУ БАРОКО»
— У Івана були два друга: композитор Валентин Сильвестров і не музикант, академік Сергій Борисович Кримський (світла йому пам’ять!). Обоє любили приходити в гості ще за часів нашої студентської молодості. У Кримського дружина була музикознавцем, викладала в мене, але різниці у віці ми не відчували. До речі, ідею написати музику «Сад божественних пісень» на вірші Г. Сковороди для хору, солістів і симфонічного оркестру чоловікові підказав Сергій Борисович. Саме Кримський підірвав наше уявлення про культуру бароко і грандіозну фігуру Григорія Савича. Сьогодні ми вже багато чого знаємо про Сковороду-філософа, а наприкінці 1960-х — початку 1970-х роботи Кримського стали відкриттям! Коли Іван писав свій «Сад...», то весь час цитував Сковороду. Це був його улюблений твір, і сьогодні це перший необарочний твір в українській музиці, що проклав місток від Бортнянського й Березовського до сьогодення. Нагадаю, за радянських часів духовна музика була під забороною, а наша національна ментальність — саме в хоровій музиці! Кожна країна асоціюється з певним музичним жанром. Наприклад, Італія — це опера, віденський класицизм (Австрія й Німеччина) — інструментальна та симфонічна музика, а Україна — це хорова музика. Саме через неї ми підкорюємо світ і вносимо свої музичні дари до скарбниці культури.
