а бортпровідниці — про заморських женихів. Цього року на місце посудомийки
на теплоході «Генерал Ватутін» претендували п’ятеро дівчат, офіціантки
— десятеро. Потрапити сюди надзвичайно важко, та ще важче — залишитися...
...1992 року старший менеджер туристичної фірми Олена Уваркіна вирішила
інкогніто проїхатися на одному з підопічних теплоходів і пережити дорожній
сервіс, так би мовити, зсередини. За правилами прибирання в каютах мають
робити щодня. Однак минали день за днем, а бортпровідниця не з’являлася.
Не бажаючи розсекречуватися довчасно, Лєна терпіла, і лиш періодично передавала
на вахту прохання прибрати. На третій день, коли відро для сміття, куди
мандрівниця складала кірки від дині, почало цвісти і пахнути, терпіння
лопнуло, і вона пішла лаятися. Довідавшись, що везе начальницю, бортпровідниця
гірко ридала й благала покарати як завгодно — лише не звільняти. «Знаєте,
що більш за все вражає у цій історії? — питає мене Лєна. — За кожним нашим
співробітником — ціла черга бажаючих стати на його місце. І все ж таки
лінощі людські невикорінні!»
ЗА НОВІ ТЕПЛОХОДИ РІЧКОВИКИ ДЯКУЮТЬ... ЧОРНОБИЛЕВІ
1986 року річковий флот одночасно був позбавлений практично всіх своїх
дизель-електроходів: у момент аварії вони знаходилися у відстійнику на
Прип’яті, там довелося їх і залишити. Через це того ж року річфлот закупив
у Німеччині два нових трипалубних теплоходи — «Генерала Ватутіна» та «Академіка
Глушкова». Однак утримувати їх виявилося невигідно, і незабаром теплоходи
здали в оренду туристичній фірмі. «За попередні роки там нічого не ремонтувалося,
так що довелося все робити наново, — згадує Лєна Уваркіна. — Поміняли весь
інтер’єр — шпалери, занавіски, килимові доріжки... Однак найскладнішим
виявився підбір екіпажу...».
У лютому, коли проходив конкурсний відбір, від бажаючих відбою не було.
Їхали з усієї України — Ізмаїлу, Сум, Херсона... Головні критерії відбору
— приємна зовнішність, старанність, відсутність кримінального минулого
і знання хоча б однієї іноземної мови. Останнє необхідне, оскільки «Ватутін»
сьогодні обслуговує тільки іноземців.
БІЛЬШ ЗА ВСЕ ІНОЗЕМЦЯМ ПОДОБАЮТЬСЯ ХОРТИЦЯ, САМОГОН, ВАРЕНИКИ ТА
УКРАЇНСЬКІ ДІВЧАТА...
Ціна путівок більшості співвітчизників явно не по кишені. А ті, у кого
є гроші, вважають за краще їздити в інші країни. Тим часом, цей маршрут
унікальний: у світі дуже мало річок, русла яких перетинали б цілу країну
і давали можливість познайомитися з побутом і традиціями багатьох областей.
Іноземці обожнюють музеї і парки Канева та Умані, острів Хортицю, де для
них влаштовують кінне шоу. Обов’язковим атрибутом національної екзотики
є знайомство з місцевими жителями, які від душі пригощають їх самогоном.
Із виручкою в барі немає проблем — навіть непитущі та «язвенники» не відмовляються
від горілки. Офіціантки досі згадують, як після однієї такої п’янки львівські
родичі одного поважного американця, котрі з’явилися його забирати, повантажили
до свого автомобіля увесь багаж, а самого дядечка... забули. Нью-йоркський
професор солодко дрімав під столиком у барі, обіймаючи «Перцівку», а бортпровідниці
обривали телефони, намагаючись повернути племінників.
Зарплати у персоналу — мізерні. Офіціантки отримують 70 гривень, трохи
більше — бортпровідниці. Єдине, на що вони розраховують — це чайові. Проте
їх іще треба заслужити. Розбещені іноземці помічають усе — і пляму соусу
на скатертині, і невміло подану тарілку, і виделку не з того боку. Після
третьої скарги звільняють. Причиною невдоволення може стати навіть... бородавка
на руках у офіціантки. На «Ватутіні» дівчатам, як можуть, допомагають «тримати
марку». Коли туристи вперше заходять до номера, їх завжди зустрічають букетик
квітів, свіжозаслана постіль, цукерка і коротка записка рідною мовою: «Привіт!
Я — ваша бортпровідниця. Знайти мене можна там-то...» Ну як після цього
не розщедритися! До речі, за визнанням дівчат, на деяких судах чайові у
персоналу відбирають і потім ділять на свій розсуд. На щастя, на «Ватутіні»
цього немає. Та все ж таки дівчата йдуть сюди не лише по гроші...
Про шлюб із іноземцями мріють усі. Та пощастить, за статистикою, лише
одній із двадцяти...
«На «Глушкові» вже кілька дівчаток вдало вийшли заміж. Просто казково
пощастило! — розповіла симпатична перукарка Аня. — Ну а на «Ватутіні» поки
що лиш одна офіціантка вийшла за датчанина. А мріють про це всі. Я ось,
до речі, також не заміжня. Однак контингент дуже вже непідходящий — «від
шістдесяти і старше». Крім того, в нас дисципліна — у бар не можна, на
танці — не можна, об одинадцятій — відбій. Де ж із ними знайомитися? Хіба
що вночі прокрадешся на верхню палубу...
Персонал тут — на казармовому положенні. Суворо заборонено пити й палити,
самовільно відлучатися з судна, об 11 вечора — обхід, і горе тому, кого
не виявлять на місці! Живуть по троє-четверо в каюті, душ і туалет — у
коридорі, годують, правда, безкоштовно, однак меню помітно відрізняється
від тих делікатесів, якими пригощають пасажирів. А головне — нічого не
можна приховати. Як жартують хлопці — «ти тільки зібрався в туалет, а всі
вже знають, чим ти сходив». Саме цього багато хто й не витримує. Проте
— терплять. «Тут рай у порівнянні з нашим Ізмаїлом, — вважають офіціантки
Ніна й Катя, — там роботи не знайти. До того ж, часто обманюють. Взимку
ми кілька місяців підробляли у приватному кафе і хазяїн нам нічого не заплатив,
ще й погрожував. Тут пасажири ввічливі, добрі».
ДНІПРОВСЬКІ МОСТИ — ГОЛОВНИЙ БІЛЬ КАПІТАНІВ
Черкаський міст змусив команду неабияк похвилюватися. Повінь і зустрічний
вітер зробили проходження неможливим. Капітан Володимир Холоденко не спав
близько двох діб, чекаючи сприятливого моменту. З Черкас періодично виходив
катер, заміряв відстань під мостом і констатував: теплохід не пройде! Вже
було підписано акт, під яким поставили підписи 8 чоловік. Теплоходу радили
повернутися назад до Києва... Та до шести ранку наступного дня вітер на
короткий час ущух, і капітан вирішив ризикнути. Це був перший рейс Володимира
Холоденка на «Ватутіні».
А взагалі, Дніпро багатий на сюрпризи. Повені періодично змінюються
на посухи і тоді запросто можна сісти на мілину. «Тут дуже багато ділянок
із кам’янистим грунтом, і коли там глибина під кілем менше за 20 сантиметрів,
ми намагаємося не йти, — ділиться досвідом старший помічник капітана Сергій
Піскун. — Хоч бувало й так, що на мілких ділянках нас відділяв від дна
лише... один сантиметр! І ми примудрялися не сісти на мілину. Найглибша
ж «ямка» знаходиться у Запоріжжі — там 62 метри».
Крім цього, на Дніпрі незліченна кількість шлюзів і в кожний треба прибувати
вчасно. Шлюзування коштує $250 і після запізнення ціна зростає. Однак дорожче
за все обходиться річковикам Дніпропетровський міст. Ця двоярусна махина
кілька разів на день, у строго відведені години підіймає нижній проліт,
аби пропустити теплоходи. І коштує це задоволення не багато й не мало —
три тисячі триста гривень! Поки що гроші перераховує річковий флот, але
з наступного року їх доведеться сплачувати туристичним фірмам, які фрахтують
теплоходи. Ну а ті, в свою чергу, «дістануть» їх із кишень пасажирів...
«ТУРИСТИЧНИЙ БІЗНЕС МІГ БИ СТАТИ ПРИБУТКОВИМ, АБИ НЕ ПОСТІЙНІ ПОБОРИ»
— Хоч путівки й дорого коштують, назвати наш бізнес надприбутковим язик
не повертається, — каже Лєна Уваркіна. — Теплохід розрахований на 330 чоловік,
однак реальне завантаження зазвичай — 270—290. А після 10-ї річниці Чорнобиля
був різкий спад напливу відпочиваючих. Коли Аерофлот підняв ціни на квитки
на 100 доларів — ми знову недорахувалися пасажирів. Іноземців лякає нестабільність,
те, що кожного року в нас підвищуються ціни на путівки. Та що нам залишається
робити? Наприклад, минулого року практично у всіх історичних місцях з’явилися
платні стоянки. Ми це проковтнули й заплатили самі. Однак потім Києво-Печерська
лавра підняла ціни на квитки на кілька гривень. А в нас — тисячі туристів
і у всіх путівках зазначена стара вартість. Довелося сплатити різницю зі
своєї кишені. Ось вам і «надприбутки»! Побори скрізь — і в Бориспільському
аеропорту, і на Хрещатику, де їздити не можна, а як же нам бути з туристами?
Доводиться порушувати правила. Музеї — це тема для окремої розмови. Музей
Великої Вітчизняної війни, наприклад, нещодавно знову підняв ціни на квитки.
Не так давно я привела групу іспанців до Національного музею історії України.
Проте ви б чули, як байдуже вела екскурсію їх співробітниця!».
Які не важкі будні на судні, команда чекає закінчення навігації не з
радістю, а з тривогою. Місяць-два, звичайно, відпочивають, але потім доводиться
шукати роботу «на суші», і вдається це не кожному. Влаштовуються офіціантами,
покоївками, екскурсоводами — благо, була непогана мовна практика. Багато
хто вступає до річкових і морських училищ. І сподіваються навесні знову
зустрітися на «Генералі Ватутіні».
