По телебаченню у вихідні показали «Божевільного Сесіла Б.» Веселе таке кіно. Для кіноманьяків, кіноестетів і кінокритиків.
Там група молодих шибайголів — фанатиків незалежного кіна — знімає свій перший і, здається, останній фільм. Їхній лідер, той самий Сесіл Б., воістину є божевільним. Він вважає, що треба не просто робити незалежне кіно, а ще й руйнувати ворожу систему комерційної кіноіндустрії, не зупиняючись ні перед чим. Тому вони для початку викрадають просто з якоїсь прем'єри голівудську суперзірку, яку грає Мелані Гріффіт, а потім починається… Кожний знімальний день обертається актом мистецького терору. Сесіл і банда, виголошуючи молитви Енді Уорхолу і стріляючи навсібіч, захоплюють кінотеатри, бізнесові раути ділків від кіна і цілі студії. Все знімається з одного дубля, стрікоче камера і падають вбиті, зірка-заручниця переходить на бік повстанців, сміливцям допомагають глядачі — прихильники бойовиків і шанувальники анальної порнографії, а завершується все грандіозним фейєрверком сексу, насильства і… (ледь не сказав рок-н-роллу) кінематографу. Знято все простенько і без викрутасів, ха-ха та хі-хі, але ж по ділу. Дивишся і так прикро стає на душі… От нам би їхні проблеми, тобто їм — наші...
З іншого боку, нашим (не проблемам, кінематографістам — хоча то поняття майже синонімічні) скільки грошей не давай, все дарма. Кіна або нема, або є таке, що краще б не було. Можливо, розруха дійсно в головах. Тобто, вони б, може, і знімали класно й сучасно. Тільки приклад повинен, щось дуже освіжаюче. Такий собі фільм-виклик, фільм-приклад, фільм-маяк невгасимий, блін.
Отже, в Будинку кінематографістів триває засідання спілки кінематографістів. З трибуни черговий сивочолий нездара таврує бездуховність і космополітизм. Раптом з гуркітом падають двері, і промову завершують свинцеві три крапки! Штукатурка сиплеться з давно не ремонтованих стін! Секретаріат падає непритомний! На сцену підіймається підперезаний кулеметними стрічками махновець в темних окулярах а-ля Жан-Люк Годар і з криком «Смерть поетичному кіну!!!» кидає в зал пляшку з коктейлем Молотова. Ми захоплюємо… господи, кого ж захоплюємо? Ну добре, потім придумаю… одним словом, захоплюємо, кого треба, і вшиваємося, не лишивши жодного сліду.
Студія імені Довженка. Зйомки російського мила. Ми вриваємося, мов смертоносний вітер, оголошуємо ці зйомки експропрійованими — і прямо в тих декораціях знімаємо свій геніальний і переповнений адреналіном епізод!
Нарада в міністерстві культури. Таймер на бомбі поставлений на дев'яносто секунд. Зараз пролунає команда «мотор!»…
Я сказав: «Ми»?! От чортівня! Я ж журналіст. Маю право лише висвітлювати події, а не створювати їх.
Тобто — сидіти і сумирно чекати, поки все це хтось здійснить за мене. Поки з'явиться ось такий загін навіжених і зробить все, як слід, а я, скориставшись своєю позицією спостерігача, про це напишу.
Нудьга…
Невже так і доведеться чекати все життя?
А втім, кінематографія — то ж частина нашого буття, і, зрозуміло, підпорядкована тим же всесвітнім законам, зокрема закону ймовірності. Це я ось до чого.
Наприклад, 6 травня ц. р., о 13.50, проходячи вулицею Пимоненка в Києві, я зустрів на своєму сонячному шляху двох абсолютно різних чоловіків. Вони вочевидь не були ані родичами, ані навіть колегами — звичайні, випадкові перехожі. Але їх об'єднувала одна риса: в обох були глибокі вертикальні зморшки, ба, навіть складки на чолі. Шикарні мініатюрні рівчаки, що починалися десь від середини перенісся і фінішували в далеких просторах лобів.
Скажіть, ви часто зустрічали на вулиці двох поспіль чоловіків з отакими інтелектуальними перпендикулярами на обличчях?
Отож-бо.
А якщо так, то чому ж тоді ймовірність того, що десь на Лівобережжі, у закинутому ангарі, вже заряджуються обойми і касети з плівкою, узгоджуються останні деталі атаки і виголошуються молитви Дзизі Вертову, повинна бути меншою?
Дайош в писок акулам шоу-бізнесу!
Хороші фільми або смерть!
