Народилося це подружжя в одному з чотирьох комітатів, на
які поділявся Карпатський край за часів Австро-Угорської монархії — Марамороському,
до складу його входив і район, що й досі має назву Тячівський. А вже в
ньому хаотично розкидане поміж горами село Вільхівці. З літами виросли
п’ять синів і шість дочок. Найстаршому — 65, найменшій — 48. Звичайні собі
долі в них.
Ольга вийшла заміж, після кількох невдалих спроб вступити
до навчальних закладів. В Андрія послужний список вельми значний — студент
сільськогосподарського інституту в Ростові-на-Дону, ланковий, секретар
комсомольської організації, заступник колгоспного голови, секретар, а потім
і голова сільради, тепер — фермер. Гафія має в активі медучилище, нині
безробітна. Василь після сільськогосподарського інституту багато років
працює агрономом у Краснодарському краї. Іван у краї Красноярському — фермер.
Багатодітна родина, помітив, вселила кожному в душу світлість
думки, невтомну жагу до життя за будь-яких умов. Виявилося, приміром, що
одна з дочок — Валентина — мешкає в Ужгороді. Безробітна і вона, і чоловік.
Але жінка не сумує, снує то до Хмельницького, то назад. Із незначною надбавкою
продає в гуртожитках численним знайомим різну мануфактуру. Має чистого
прибутку від одного рейсу — 50 гривень... Навіть на каву є...
Ганна Іванівна трактує наслідки закарпатської катастрофи,
як розплату людську за збочення в тому, що полюбляють називати духовністю.
А Вільхівці якраз стали епіцентром лиха. В одному з його присілків — Вільхівчику
— був найграндіозніший з усіх зсув грунту: 30 тисяч кубометрів.
— Навіть церква тріснула, — каже А. Чонка. — Бо в тій церкві
суперечка була: чия вона — православних чи греко-католиків. От Бог і поділив.
... Село — між синіми горами. Трохи далі, вгору — альпійські
луки, полонини. Вони за вапняною горою у Вільхівчику. Люди там і вапно
копали, і ліс рубали. А нічого не саджали. Ніби за ними нащадків нема.
А потім гора посунулася, нажите з’їли земля й каміння. Підземний гул стояв
уночі. Кінець світу — думали... Тривожно принишкли Вільхівці з присілками
межигірними — Вільхівські Лази, Вільхівчик, Кутлуське, урочище Даново,
де й досі 13 будинків — на межі зсувів. Розмерзнеться трохи — впадуть.
Що потім робити? Світ важкий!
— Люди заздрісні дуже, — бідкається Г. Чонка. — Утопили
б одне одного в ложці води. Стільки ненависті до ближнього — раніше такого
не було... А церков мурують усе більше.
В її чоловіка Михайла Михайловича тринадцятеро дітей у
сім’ї було. Вона, дружина, — з багатших. У вітця навіть слуги були. Так
і створили сім’ю за угорської влади, хоча батько-багатир не жалував бідного
зятя.
— Батько оженився на іншій, коли мама померла, — говорить
старожилка Вільхівців. — З мачухою важко. Піду, восьмирічна, гуси чи корови
пасти — плачу-плачу. Скоринку суху гризу. Дома десь у куточку часто й засну
голодною... Троє братів було. Загинули на Першій світовій війні, десь за
кордоном. Ще дві сестри. Одна живе, інша — померла.
Чоловіка за радянської влади забирали піднімати шахти Донбасу,
а потім усе грали веснами трембіти — йшов на полонину з вівцями. Діти всі
виросли, знаючи постійні обов’язки: той корову пасе, та дім порає, той
копає, той рубає. Всі одинадцятеро збиралися за столом і без сварок їли
з одної великої миски чи пательні. А
їсти вистачало — корова, вівці, поросята. Батько овечий
сир — бринзу — з полонини приносив. Діти до нього у вівчарську курну колибу
ходили. Варили токан, мамалигу — національні румунські страви. Адже до
румунського кордону 30 км — рукою подати, біля Тересви. І в селі — румуни.
І угорці, і євреї, і шваби — місцеві німці. А основна мова
— українська з інонаціональними, природно, вкрапленнями.
— Тоді на полонині, — каже споконвічний господар Чонка,
— ведмедів багато було, але була молодість. Тепер ведмедів вибили, і молодості
не стало.
— Дуже тяжко зробилося нині, — вторить Ганна Іванівна.
— Важче, як при монархії, війнах. Старий — інвалід, недобачає, радикуліт.
Обоє маємо по 24 гривні пенсії. Радянський орден «Мати-героїня» ніяких
пільг не дає. Онукам і правнукам на подарунок гроший бракує. Якби не корови,
поросята, вівці, курочки та наші натруджені й хворі руки та ноги, — зовсім
би пропали.
... Але обоє в один голос заявили, що ніякі природні катаклізми
їх не злякають — із Вільхівців вони не виїдуть. І третє тисячоліття збираються,
з вічними надіями на ліпше, розпочати тут.
