Цілком можливо, що покоління наших онуків, якась там «генерація Дельта Ікс», до пуття не тямитиме особливостей неповторної ленінської лисини, бороди Карла Маркса та вусиків «дядечка Джо». Якщо вже сьогодні московські школярі-старшокласники на запитання кореспондента: «Які революції відбувалися в Росії?» — відповідають після довгих роздумів: Велика Жовтнева і Велика Вітчизняна, — то логічним продовженням такого невігластва може бути цілковита амнезія. Мовляв, історія — це для педантів, для зануд. Не для нас.
Утім, саме Калігулі це не загрожує. По-перше, завдяки малосмаковитій стрічці Тінто Брасса він став одним із поп-ідолів кінця 80-х років. По-друге, його тьмяний, потойбічний погляд можна спізнати завдяки прижиттєвим мармуровим портретам. Вочевидь, гнів римлян свого часу був вибірковим і меншою мірою торкнувся творів мистецтва, аніж грошових символів. (Хоч і тут усе лишається загадковим. Чому, скажімо, були залишені в спокої прибережні мушлі, які один з указів примхливого імператора ототожнив із традиційними бабками?)
У цьому питанні ми поквапилися більше за стражденних Калігулових підданців. Наприкінці 1991-го — на початку 1992 року український натовп охопила епідемія руйнацій. Мало не кожен радикальний обласний центр (згодом виявилось: не кожен, східняки цю «хвилю» мовчки проігнорували) вважав за честь швидше од сусіда скинути з п’єдесталу «остогидного Ілліча». Після фактичного провалу кількох конкурсів на створення монумента Незалежності в Києві, що провадилися за принципом «природа не терпить порожнеч», ми нібито стали трохи мудрішими. Принаймні меркуловський Ленін на Бессарабці як стояв, так і стоїть. Іноді навіть він уквітчаний жменькою прибічників.
Падіння радянської імперії звично порівнюють із падінням Великої Римської, і дарма. Не тому, що «порівняння шкутильгає» (до речі, улюблена ленінська приказка), воно просто не на нашу користь. Перші християни лякали всіх своїм фанатизмом (окремі з них здобули святість, поламавши поганські боввани; такий «подвиг», наприклад, уславив св. Полієвкта). Їхні нащадки саме тому й заклали підвалини європейської спільноти, що спромоглися толерувати начебто ворожі їм ідеологічні цінності. Троянову колону вивершувала постать апостола Павла, а не імператора, що її спорудив, та саму колону як таку ніхто не збирався чіпати. Римські папи залюбки колекціонували скульптури поганських божків. А нечисленні руїни античних храмів оточили непересічною повагою (якої відчутно поменшало, коли до справи взялися реставратори. Ще б пак! Шана автентичним залишкам, а не профанічним підробкам).
Закликати наших сучасників шанувати «тоталітарний мотлох» — це ж справжнісіньке моральне самогубство! Нам хоча б не лютувати надміру. Не лаятись і не скреготіти зубами, проклинаючи повалених ідолів. Але факт залишається фактом: висхідні ситуації двох молодих цивілізацій — європейської близько V ст. н. е. — і, гм, гм, гм... новоукраїнської 1998 року — є аналогічними: уламки, руїни. І чомусь мали б нас навчити «уроки історії». Хоча б тому, що на руїнах зручніше медитувати, а не, пардон, справляти потребу, малу і велику. Про що, до речі, свідчить досвід цивілізації, на яку ми позираємо нині із неприхованою заздрістю і в якій і досі історичні . руїни — за принципом контрасту — дають нормальній людській істоті повноцінне почуття життя — почуття, якого так бракує у вихорі повсякденної марноти марнот. Утім, ці істини лишаються для нас не засвоєними.
Готуючи виставку «Тоталітарне мистецтво» (куратор — Л. Ковальська; ваш покірний слуга в міру зусиль також приклав до того руку), ми зіштовхнулися з проблемою. Кажучи словами популярної реклами, «чи можна, чи варто?» Відповідь: «не можна, але варто». І саме тому — необхідно. Виявилося, що не лише сучасний, а й майбутній (сподіватимемося, вже вільний від рецидивів «радностальгії») глядач ризикує втратити можливість побачити сталініану метра соцреалізму Віктора Пузиркова кінця 40-х — початку 50-х років. Не тому, що на цих полотнах розлито якусь отруту (наш сучасник оволодів непоганим імунітетом щодо всіх ідеологічних вибриків минулого). Просто за минулі півстоліття, коли ці картини були згорнуті в рулони, фарбовий шар устиг де-не-де осипатися, а поверхня вкрилася брижами. Коротше, твори потребують нагального реставраторського втручання, а поза тим — спеціального підрамника, на який треба витратити гарненьку суму грошей. Кінець цієї історії — хепіендовий, гроші знайшли, до роботи взялися, виставку глядачам скоро покажуть. Але тільки тому, що історія відбувалася в головному — Національному художньому музеї України.
Якось у запаснику одного провінційного музею я випадково наштовхнувся на розкішну авторську копію Налбадяна «Велика дружба. Сталін і Мао Цзе-дун». Помилувався й пішов собі, забувши її на кілька років. А потім зустрів колег і перш за все спитав їх про цю картину. Далі все відбувалося за сценарієм фільму Хічкока «Леді зникає». У моїх співбесідників повитягувалися обличчя, як у персонажів Ель Греко. Довго вони не могли зрозуміти, про що йдеться. Я вже втретє розповідав їм про свою знахідку, а вони все перепитували: «Який Налбадян? Яка дружба? Який Мао Цзе-дун?».
«Тиха дискримінація», якої зазнають твори «тоталітарного мистецтва», нічого спільного не має з духовною гігієною. Врешті-решт, і в Німеччині заборонено до публічної демонстрації стрічки Лені Ріфеншталь, але ніхто не нищить негативів «Тріумфу волі» та «Олімпії». Отака-от «тиха дискримінація», за яку невідомо хто і де матиме відповідальність, — близький родич «боязкого варварства». Відмовляючись від рефлексії над «тоталітарним мотлохом» (байдуже, в руїнах чи ні), ми перекреслюємо не лише Історію. Ми заперечуємо безцінну можливість власного вдосконалення. Адже без «негативу» немає «позитиву». Чи, як учать нас мудреці, якщо ти не знаєш свого минулого, майбутнє неодмінно помститься тобі.
№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
