Того вечора по всій Україні горіли поминальні вогні. На підвіконні моєї кімнати пломеніла свічка. Її тьмяне світло ледь пробивало морок, що панував навкруги. Від груби, де палахкотіли дрова, йшло приємне тепло. Сиджу за столом, що стоїть біля вікна, моєму зору відкривається панорама осіннього саду, що ховається у вечірніх сутінках. Дерева оголені. Вони скинули літні шати, і лише айва якимось чудом утримує своє пожовкле листя. Її силует виразно вимальовується в присмерку осіннього вечора. Поступово темрява щільно огортає сад. Наступило владарювання аспідної ночі.
Свіча горить на підвіконні, її світло примарно віддзеркалюється в шибці, не в змозі протистояти пітьмі, що поглинула весь простір за вікном. Дивлюся на свічку, а з глибини підсвідомості виринає рядок з вірша Ліни Костенко «...чиясь душа прозора при свічі». Ця поезія не має назви, але про себе я називаю її «Реквієм українському селу». Ліричний герой цього твору — найулюбленіший поетичний образ Ліни Василівни, який присутній у багатьох її поезіях, — груша.
Тож стара груша — єдине живе творіння природи на обійсті, яке стало пусткою. Вона спить тим часом, коли цей маленький світ був своєрідною ідилією:
«Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
І тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
Улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
І кияшиння чорне де-не-де ,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...»
Така сумна картина характерна для сьогоднішнього українського села... Витоки цієї трагедії сягають у давнину, ще в ті роки, коли більшовики розпочали будівництво нового світу. Впродовж восьми десятиліть, з часів колективізації і голодного 33-го — до дня сьогоднішнього, триває руйнація колиски національної духовності.
Свічка горить, прозорі краплі час від часу скочуються вниз, і здається, що вона оплакує чиюсь невинно загублену душу, яку поглинув морок сталінської ночі під час Голодомору 1933-го, і ця душа прилинула до свічі, щоб зігрітися біля її маленького вогника. А можливо, ті сльозинки проливає саме «чиясь душа, прозора при свічі».
І хочеться вірити, що цього вечора мільйони і мільйони виморених комуністичним режимом душ і в Україні, і по всьому тодішньому Радянському Союзу — на Кубані, в Приволжі, Казахстані — відігріються теплом маленьких вогників свічок і сердець тих людей, які запалили ці поминальні вогні по всіх містах і селах нашої держави, які пам’ятають цю страшну трагедію нашого народу...
Та не всі в Україні усвідомлюють цю трагедію. Є люди і політичні структури, які заперечують факт геноциду. На догоду правителям сусідньої держави, яка є правонаступницею СРСР, урядові кола якої на рівні президента вважають, що вшанування в Україні пам’яті жертв Голодомору є «навязыванием международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932—1933 годов как «геноцида украинского народа».
Депутати Верховної Ради від Партії регіонів і КПУ не підтримали закон про Голодомор 1932—1933 років в Україні. На такий гріх, безумовно, здатні лише ті, кого Олександр Довженко характеризував як людей зі знаком мінус. Їм чужі ідеали, які сповідував найбільший гуманіст ХХ століття Альберт Швейцер — етику благоговіння перед життям. Їхня спотворена і криміналізована свідомість не здатна осягнути істину, до якої прийшов і яку довів своїм подвижницьким життям великий європеєць: «Тільки мислення, стверджуюче мораль благоговіння перед життям, здатне привести до вічного миру...»
Дивує, що ці годовані пани, перед якими не стоїть елементарне питання, що їстимуть завтра вони та їхні ближні, ці слуги народу, які забезпечують свої статки за рахунок обібраного ними їхнього ж електорату, зневажають пам’ять тих, хто втратив у той страшний час з вини Сталіна (якого в сьогоднішній Росії величають «ефективним менеджером»), найдорогоцінніше — життя!
Дивно, що для панів від цих політичних структур та кремлівських правителів факт свідомого знищення комуністичним режимом мільйонів громадян тодішнього СРСР, до речі, значна частина з яких були діти, — не є проявом геноциду?
Парламентарії багатьох країн світу визнали: Голодомор був актом геноциду українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського суспільства та інших народів колишнього СРСР. Що є аксіомою для всього світу, — як бачимо, для кремлівських можновладців лише «навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932 —1933 годов как «геноцида украинского народа».
Саме ці цинічні слова пролунали на весь світ із уст президента Російської Федерації Дмитра Медведєва у зверненні до Президента України Віктора Ющенка 11 серпня.
Не дивно, що з такими поглядами на цю трагічну подію Дмитро Медведєв проігнорував минулорічне запрошення В. Ющенка взяти участь у заходах по відзначенню 75-ї річниці Голодомору. Дивує інше: аморальність усього російського суспільства в оцінках і ставленні до подій своєї трагічної історії.
Розглянемо дві трагічні події, що стоять у довжелезному списку злочинів часів комуністичного панування. В часовому просторі їх розділяє п’ятнадцять років. Обидві події підлягають під визначення — геноцид.
Першою була трагедія однієї родини, яку знищили комуністи на початку свого панування — маю на увазі вбивство колишнього російського царя Миколи ІІ та його родини в підвалі іпатьєвського будинку в липні 1918 року.
Друга трагедія відбувалася впродовж 1932 —1933 років і мала масштаби в мільйони і мільйони разів більші, бо, за свідченням навіть тих, хто цинічно в телеефірі на російських телеканалах називає цю трагедію «так называемый голодомор», число жертв у самій Росії — до двох з половиною мільйонів.
В першому випадку — це короновані особи, відомі всьому світові, а в другому — мільйони людей, «людей хрещених, але простих», імена яких не зафіксовані на скрижалях історії. Ці люди і для монархії Романових, і для радянської імперії Йосипа Сталіна (гірко про це говорити, але це так) були лише витратним матеріалом для задоволення їхніх амбіцій та реалізації ідеологічних міфів.
На жаль, таке байдуже й цинічне ставлення до пам’яті безвинних жертв, які не були помазаниками Божими, панує у сьогоднішньому російському суспільстві.
Природно, що виникає запитання до великого російського народу, до кремлівських можновладців, до Російської православної церкви та її нинішнього предстоятеля: а чому існує такий стан речей, коли у вашому суспільстві культивується таке двояке ставлення до жертв комуністичної тиранії: коронованих осіб ви шануєте і канонізуєте, як це зробила РПЦ із сімейством Романових, молитеся перед їхніми іконами, — а прості люди, які були сіллю землі вашої і яким ви генетично зобов’язані своїм існуванням, є чимось таким, що не варте вашої уваги?
І це є ваша свята Русь, про яку з таким пієтетом говорив патріарх Кирило під час перебування в Україні? Поясність нам, громадянам Української держави, яка, за висловом Володимира Путіна, взагалі є бозна-чим, але не державним утворенням, поясніть світу, як ви, люди, які пишаються своєю культурою, літературою, здобутками в космосі й балеті, носитеся, як дурень з писанкою, з ідеєю месіанського призначення Росії в історії людства, так оскотинілись, що коронованим жертвам комуністичного режиму б’єте поклони в церквах РПЦ, а мільйонних жертв вашого ж народу начебто і у природі не існувало?
У чому полягає ваша «правда» святої Русі? Можливо, в тому, що останки вбитих Романових ви з пошаною поховали в царській усипальниці — Петропавлівському соборі, а безіменні жертви геноциду не мають навіть могил з хрестом, що символізує собою Сонце, яке згасло для мільйонів ваших предків в мороці сталінської ночі? Можливо, «правда» Святої Русі в тому, що в 75-у річницю Голодомору — який цинізм! — ви назвали найбільшого злочинця всіх часів і народів, вашого «ефективного менеджера» Йосипа Сталіна, смішно сказати, серед найвизначніших росіян за всю вашу історію і — який жах! — віддали йому почесне третє місце?..
Того осіннього вечора 22 листопада 2008 року, роздумуючи перед поминальною свічкою про страшну трагедію 33-го, в мене ще жевріло сподівання, що Російська православна церква вустами свого патріарха Олексія ІІ скаже своїм вірним і суспільству, що позиція невизнання керівництвом Росії факту геноциду народів СРСР сталінським режимом є хибною і гріховною. Виявилося, що сподівання були марними.
На тринадцятий день після відзначення цієї скорботної дати, на жаль, патріарх Олексій ІІ раптово покинув земний світ, так і не висловивши своєї думки з цього питання.
Що могла сказати про цю трагедію людина, якої особисто це страхіття не торкнулося? Так, патріарх належав до покоління, яке пережило Голодомор у дитячому віці. Ніхто не може з точністю сказати, скількох його однолітків позбавила життя ця голодовка на просторах Радянського Союзу.
Доля була поблажлива до Олексія Михайловича Рідігера. Він народився в Естонії в родині священика кафедрального собору міста Таллінна. На щастя, в ті часи ця маленька прибалтійська країна ще вільно дихала і не знала сталінських страхіть. Цілком імовірно, що для патріарха і слово «голодовка», і сам Голодомор були поняттями віртуальними, як для нас, сьогоднішніх європейців, постійний голод у країнах Африки, де щодня помирають люди. Якщо він і мав щодо цього свою особисту думку, то, скоріше всього, не наважився перечити кремлівському керівництву, яке однозначно заявило, що геноциду не було.
На жаль, патріарх промовчав. І це мовчання є великим гріхом. Не в розумінні церковних канонів, а в розумінні людяності, його позиції не як церковного ієрарха, а звичайної людини, яка фізично належала до покоління, що нищив Голодомор, зорганізований злочинним режимом. І чи не свідченням цього є той факт, що на тринадцятий день Олексій ІІ пішов у той світ, до якого Сталін холоднокровно відправив його однолітків 75 років тому?
Після відходу патріарха у кращий світ дізнався, що позицію керівництва РПЦ напередодні цих скорботних днів оприлюднив заступник глави відділу зовнішніх церковних зв’язків протоієрей Всеволод Чаплин, який заявив: «Исторически геноцид — понятие, которое обозначает уничтожение людей именно по национальному или религиозному признаку, чего в случае с массовым голодом 1930-х годов не было».
Звісно, що цього не було і не могло бути! Яке право має, м’яко кажучи, якесь там химерне утворення, яке і державою назвати не можна, звинувачувати улюбленця великого російського народу, «ефективного менеджера» Йосипа Сталіна в свідомій організації геноциду?
Сталін дійсно був «ефективним менеджером» по знищенню підвладного йому народу, неперевершений «майстер» цієї справи за всю історію людства. Гітлерівські кати навчалися у нього цьому ремеслу, але перевершити свого «учителя» так і не змогли, бо цьому завадив саме народ, якого нищив «батько народів» і його поплічники.
Що думав і говорив про цього «ефективного менеджера» під час війни батько Довженка, можна прочитати в щоденнику Олександра Петровича:
«Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що мимоволі кинули їх на поталу. Він думав, що ми житимемо все своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу.
Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному причину загибелі його народу, бачив крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів і, безумовно, цілком вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни.
Його вигнали з моєї і сестриної квартири німці і навіть сильно побили, так сильно, що він довгий час ходив увесь синій од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено і вигнано на вулицю. Батькове життя — це цілий роман, повний історичного смутку і жалю».
І таких історій за часи правління «ефективного менеджера» — десятки мільйонів. Окупований Київ і блокадний Ленінград часів війни. У першому помирає від голоду вісімдесятилітній чоловік — батько
О. Довженка, а в другому йде з життя від тієї ж причини, маленький хлопчик, який ще не пізнав радості буття, — старший брат Володимира Путіна. В трагічній долі цих людей, як і багатьох мільйонів інших громадян СРСР, винна тоталітарна система, яку створив Й. Сталін, колишній учень духовної семінарії, який знехтував всіма законами людяності. І передчасна смерть від кулі гітлерівця, що трапилась в жовтні 1941-го в Калінінській області, рідної бабусі В. В. Путіна Єлизавети Олексіївни Шеломової, — теж на совісті «ефективного менеджера»...
Вражає те, що для сьогоднішнього російського суспільства, а в це не хочеться вірити, ім’я цього тирана є світочем серед видатних постатей за всі часи їхньої історії... Правду сказав поет: «Умом Россию не понять...»
Трапляються шанувальники цього деспота і серед українців. Часто згадую одну розмову, що відбулася по кількох роках після розпаду СРСР. Було це в столярній майстерні одного літнього чоловіка, який у ті роки підробляв різними замовленнями.
Столярному ремеслу Олексій Степанович — саме так звали цього чоловіка — навчився від свого батька, колишнього фронтовика, який пройшов усю війну і завершив місію визволителя в Німеччині. В око мені впав незвичайний складний металевий метр, якого до того ніколи не доводилося бачити. На моє запитання, звідки у нього цей метр, столяр дав коротку і вичерпну відповідь: «Трофейний. Батько привіз із Германії».
Говорив в основному він. А я слухав. Чоловік розповідав про свою життєву долю, про лихоліття, які пережив він і його родина. Весь час Олексій Степанович лаяв владу: Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Кравчука і Кучму, який в той час президентствував. Єдиний, про кого він говорив шанобливо, — це був Сталін. Під час нашої довготривалої розмови, він декілька разів повертався до цієї особистості, щоразу наголошуючи: «Я за Сталіна!»
З усього почутого мене особливо вразила його розповідь про Голодомор 1933 року. Йому йшов шостий рік, і він добре пам’ятав ці трагічні події. Сім’я оповідача жила в селі неподалік всесвітньо відомої Петриківки.
Він називав імена і прізвища родичів, сусідів, яких позбавила життя кістлява рука голодної смерті. Говорив про себе, своїх братів, маму, батька. Під час цієї оповіді він із сумом в очах наголосив, що їхню родину спіткала б така ж трагічна доля, але цього не сталося завдяки їхньому мудрому батькові... і півмішка квасолі...
Картина, про яку мені повідав Олексій Степанович, на превеликий жаль, була типовою в часи Голодомору для кожного українського села. Ці розповіді я чув з перших років усвідомлення себе як людини. Спочатку від моєї бабусі Марії Іванівни, а пізніше — від десятків і десятків свідків цієї трагедії.
Виконуючи вказівки кремлівського диктатора, вся тоталітарна машина, принаймні на Україні, діяла за однією і тією ж відпрацьованою схемою. Те, що з колгоспів вивезли все зерно, — це само собою зрозуміло. Колективна власність для того і створювалась, щоб нею порядкувала партія. Безперечно, ця трагедія мала б набагато менші масштаби, якби комуністи і влада на місцях не зробили тотальної конфіскації всього, що можна назвати зерниною, і забиралося до останнього зернятка. Які реальні продовольчі запаси були в кожному селянському господарстві? Як правило, це кукурудза, соняшникове насіння, квасоля, горох, бо все це споконвіку вирощували на городах, які в період колективізації не були відібрані. Завжди в кожному господарстві були хоч невеличкі залишки від урожаїв попередніх років. Майже в кожного щось та було.
Але кремлівські вожді та їхні опричники на місцях не лишили шансу на порятунок українському селянину. Партійна і радянська влада на місцях у кожному селі зорганізувала спеціальні групи. Як правило, це були комсомольці, активісти, перед якими поставили завдання: провести тотальні обшуки в кожній садибі і конфіскувати все до останньої зернини. Що й було ретельно виконано комуністичними посіпаками. За таким самим сценарієм розвивалися події і в рідному селі Олексія Степановича.
Коли почалися обшуки і конфіскація всього того, що зернятком звалось, батько столяра зробив таким чином. Усі зернові запаси, які були в родині, він нікуди не ховав, а залишив на горищі. Зібрав лише квасолю, якої виявилось півмішка, і заніс її в кімнату, поставивши на видному місці в кутку. Зібравши дітей, яких було декілька (і всі малюки), він сказав, що прийдуть дядьки, які заберуть у них все зерно на горищі. Якщо ці люди братимуть і мішок з квасолею, то всі дітлахи повинні хапатися рученятами за мішок, голосно плакати і не віддавати чужим дядькам.
Усе сталося точнісінько за таким сценарієм, як передбачив батько. Активісти прийшли, зробили тотальний обшук, забрали з горища все, що там було, і, зрозуміло, намагалися забрати мішок з квасолею. Діти вчинили саме так, як їх інструктував батько. Обліпивши своїми тілами мішок, вп’ялися рученятами в мішковину і голосно плакали...
Сталося, здається, неймовірне. На активістів психологічно подіяв дитячий плач і вся ця сцена. Квасолю не конфіскували. Саме завдяки цій квасолі ніхто в родині не помер. Столяр ще декілька разів наголосив на цьому.
За своє життя мені доводилося чути багато різних трагічних історій про Голодомор — від своїх рідних, знайомих і випадкових людей, які пережили це страхіття. Але ця розповідь мене найбільше вразила саме тим фактом, що людина, яка волею випадку залишилась серед живих і не зникла в безвісті, з такою рабською відданістю обожнювала Сталіна, головного винуватця цієї трагедії.
