Вислухавши Олексія Степановича, я звернувся до нього з такими словами: «Щойно я почув від вас моторошну розповідь про одну з багатомільйонних трагедій голодy 33-го. Ви були її свідком і жертвою. Вас не треба переконувати в тому, що це була страшна трагедія. Ви розповіли мені про багатьох найближчих ваших родичів і односельців, яких позбавив життя цей страшний голод. То скажіть же мені, будь ласка, хто головний винуватець цієї трагедії? Ви жили в країні, яка називалася Радянський Союз. Хто керував цією країною? Комуністична партія. Хто очолював партію? Сталін. На кому лежить вина за цю трагедію? На Сталіні та його тоталітарній державній машині. То як же ви, не можу збагнути цього, можете обожнювати цього монстра, який є головним винуватцем у тому, що померли ваші родичі, сусіди, мільйони і мільйони людей? І от зараз ми сидимо з вами у вашій майстерні й говоримо — лише завдяки тому, що так мудро вчинив ваш батько, а ті, хто забирав у вас зерно, виявились не останніми мерзотниками і залишили вам квасолю... Якби вони забрали її, ви ж самі говорите, вся ваша сім’я померла б. І не сиділи б ми з вами у цій майстерні, не говорили б, а ваш батько, якого б просто не було, не дійшов би з перемогою до Німеччини... Поясніть мені, бо я цього не можу усвідомити, як ви можете обожнювати Сталіна?»
Запала довга мовчанка, яка мені здалася вічністю, хоч насправді тривала всього декілька хвилин. Дідусь мовчав. Невідомо, які думки роїлися в його голові. Мовчав і я. Очікував на його відповідь. Нарешті, він вимовив лише одну фразу: «І все-таки — я за Сталіна».
Я не відповів йому нічого. Мені стало шкода цю людину, добру людину, яка прожила важке життя, на долю якої випали страшні лихоліття. Все життя він трудився на заводі. З дружиною вони виростили дітей, збудували будинок, мали чудовий сад. У той час його дружина тяжко хворіла.
Доводити йому, що його рабська відданість Сталіну є своєрідним гріхом перед пам’яттю тих людей, які померли на його очах у страшному 33-му, було справою марною. Тоді я думав, що люди, свідомість яких є продуктом сталінської епохи, з часом відійдуть у небуття природним шляхом, явище, яке йменується сталінізм, зникне назавжди. Та росіяни своїм голосуванням спростували це...
Після його відповіді знову запала довготривала мовчанка. Першим заговорив я. Не пам’ятаю про що, але це вже була інша тема. Ми ще декілька разів зустрічалися з ним, але до цієї розмови більше не поверталися.
Нещодавно я дізнався, що вже декілька років, як Олексій Степанович полишив цей світ, а рами, що зробив він на нашу лоджію, і досі стоять, як і в багатьох інших квартирах нашого будинку, і мені не хочеться міняти їх на пластикові. Часто згадую цього чоловіка і цю трагічну історію, яка для нього особисто закінчилася благополучно.
На жаль, я не запитав у нього, а чи був таким же переконливим «сталіністом» його батько, який своєю природною мудрістю спочатку врятував свою сім’ю від власної держави, яка робила все можливе, аби ця родина зникла, а потім пішов на фронт, щоб вдруге захистити її — вже від нацистів — і стати визволителем поневоленої Європи?..
Нещодавно на весь світ прозвучала зворушлива історія про мішок борошна, який порятував від голодної смерті сімох діточок і їхню матір. Про цю драматичну подію повідав предстоятель Російської православної церкви патріарх Кирило у своїй промові під час покладення квітів до пам’ятника жертвам Голодомору в Києві. «Этот мешок муки спас мою семью и дал возможность родиться мне», — сказав він.
Виявилось, що його батько і рідні теж пережили цю трагедію. Події відбувалися у Приволжі. Його дідуся, священика православної церкви, під час голоду заарештували, а бабуся залишилася зі сімома діточками на руках.
Коли в сім’ї вже не було чого їсти і, здавалося, їхня родина приречена, сталося те, що патріарх назвав чудом. Однієї ночі якийсь добродій приніс до їхніх дверей мішок борошна і, постукавши у вікно, повідомив жінці про це.
Почувши цю історію по телебаченню, подумав, що нарешті на цьому історичному місці, неподалік Києво-Печерської лаври, патріарх промовить ті слова, які восени минулого року не сказав його попередник Олексій ІІ.
Але те, що патріарх говорив далі, — краще б не чути. Куди поділося красномовство Кирила, яким він блискуче володіє. Крім констатації факту, що це був дійсно голод, патріарх Кирило нічого нового не сказав.
Та і не можна погодитися з тими кількома фразами, що пролунали з вуст предстоятеля РПЦ, мені, людині, яка знає про цю трагедію не зі шпальт газеток, обслуговуючих вузьке коло глибоко віруючих добродіїв із Партії регіонів, які під час візиту патріарха так картинно показували електорату свою побожність. Складалося таке враження, що начебто вони стоять ближче до Бога за самого патріарха, а їхня партія — канонічніша за саму РПЦ.
Про голод патріарх сказав наступне: «...голод — страшный голод, порожденный совершенно конкретными причинами и углубленный еще и природными катаклизмами, — привел к тому, что огромное число людей погибло в Украине, в Поволжье, на Северном Кавказе, Южном Урале, в Западной Сибири, в Казахстане».
Патріарх стверджує, що голод породжений «совершенно конкретными политическими причинами, усугубленными еще і природными катаклізмами». Ні! Першоджерелом цієї трагедії була зла воля і людиноненависництво конкретної особи, а саме: великого вождя всіх часів і народів товариша Сталіна, яке трансформувалося через його найближче оточення по всій вертикалі радянських управлінських структур і дало шалений імпульс ненависті до свого ближнього, або в кращому разі до байдужого виконання цього злочину.
Що ж до природних катаклізмів, про які говорить патріарх, то ці слова викликають не здивування, а обурення. Природним катаклізмом був лише один чинник — ВКП(б) на чолі з Йосипом Сталіним. Інших міфічних катаклізмів на території, де було зорганізовано голод, не було. Так, справді літо 1932 року було несприятливе для сільського господарства, а урожай значно менший за середній статистичний рік, але урожай був, і його повністю в колгоспах конфіскувала держава. І той мішок борошна, який невідомий добродій подарував сім’ї патріарха Кирила, зрозуміло, не з Аргентини чи Сполучених Штатів привезли, а забрали у селян, які його виростили.
Говорячи про Голодомор, патріарх наголошує: «Это общая беда всего нашего народа, который в то время жил в одной стране».
Якщо дотримуватися логіки цих слів, то це «была общая беда» і бабусі, і тата патріарха, і Йосипа Сталіна та його поплічників, які зробили все, щоб у майбутньому Володя Гундяєв не прийшов у цей світ. Адже і рідні патріарха, і Сталін належали до одного народу.
Ні — це була не біда, а страшна трагедія, якої за жорстокістю і цинізмом до того не знав світ. Це була трагедія десятків мільйонів людей, яких злочинний сталінський режим безжалісно рокував на смерть.
Це була трагедія і моєї родини, і моїх бабусь — Марії та Устини, і моєї матері Надії, і мого батька Василя, і моїх тіток — Галини і Клавдії, і моїх дядьків — Андрія, Григорія, Івана, Семена, і моїх дідів — Платона та Нікандра, яких не вдалося виморити голодом в 33-му, то в 1938-му їхнє життя поглинув морок сталінської ночі.
Моїм рідним, ціною неймовірних зусиль, вдалося зберегти життя своїм синам, щоб під час воєнного лихоліття, яке прийшло до нас з вини двох антилюдяних режимів — сталінського та гітлерівського, — старші — Андрій, Григорій та Іван — стали до лав визволителів Європи. Андрій загинув у Прибалтиці, щоб у повоєнний час замість міста Кенігсберга з’явився Калінінград.
Якби це була загальнонародна біда, то і в Ленінграді, на батьківщині патріарха і нинішніх керманичів Росії, і в першопрестольній, де за кремлівськими мурами сидів «мудрий вождь», і по всьому СРСР, як у голодному 1921-му, коли Ленін, як стверджують його біографи, віддав свою золоту гімназичну медаль у фонд допомоги голодуючим, збирали б кошти, щоб запобігти цій трагедії. Цього не робилося. Ця трагедія замовчувалася і тоді, й багато десятиліть потому.
Морили голодом село. Міські жителі, робітники і службовці, хто працював на виробництві та в установах, з голоду не помирали. У тому ж Києві, як розповідав мій учитель Петро Антонович Карпенко, уродженець Трипілля, якого в 15-літньому віці родич прилаштував рубати дрова у фешенебельному ресторані й цим врятував йому життя, на вулицях люди, які прийшли із сіл, помирали від голоду, а в той час радянська нуменклатура дозволяла собі вишукані французькі страви, вартість яких у тридцять разів перевищувала ціну тарілки супу у звичайній їдальні.
Робітничий клас не помирав з голоду — ця сталінська «привілегія» поширювалась виключно на селян. Підкреслюю ще раз: такого страшного голоду не було б, якби комуністичні посіпаки не конфіскували все, що їжею звалось. Очевидці розповідали мені, що в селах Чернігівщини забирали картоплю, і люди їли конюшину. Якби голодуючим на селі давали хоча б мінімальну блокадну пайку — такої трагедії не було б.
Дивно прозвучали слова патріарха Кирила, якими він фактично завершив тему Голодомору: «Потому, нет ничего удивительного, что мы молимся о безвинных жертвах, мы вспоминаем тех, кто погиб».
Хто в Росії повинен щодня згадувати про Голодомор 33-го — це патріарх. Йому необхідно пам’ятати, що в житті його батька був невідомий добродій і мішок борошна, а також про те, що існує всесвітній закон збереження матерії: якщо в одному місці щось з’явилося, то в іншому — зникло. Цей мішок-рятівник дав змогу в майбутньому народитися хлопчику Володимиру. Але якщо цей мішок з’явився в сім’ї Гундяєвих, то його не отримала інша сім’я голодуючих, і ця сім’я, як носій генетичного коду зникла для світу, і в повоєнні роки не народився малюк, якого б батьки нарекли Володимиром, Іваном, Петром, чи іншим іменем, і він не виріс, не пізнав радість життя, не став землеробом, учителем, лікарем, інженером, або... священиком. У тому, що він і мільйони інших дітей не народилися, а повинні були народитися, — винна людиноненависницька сталінська система, яка влаштувала цей геноцид.
І саме такі слова повинен був сказати світу зі святих київських пагорбів під час цього заходу патріарх, а не нісенітницю, про «голод, порожденный совершенно конкретными политическими причинами...»
І як би не намагалися заперечувати нинішні російські державні мужі факт геноциду, для всього людства це злодіяння є очевидним. Їхні потуги применшити злочини сталінської системи залишаться на їхній совісті, якщо вони її мають.
Учасник «Громадського діалогу: Москва — Київ», що відбувся навесні цього року за участю демократичної інтелігенції обох країн, директор Центру з вивчення Росії Російського університету дружби народів, ТДК «Росія» Ігор Чубайс у своєму виступі сказав: «Тож хочу зробити зауваження, що інформаційну війну про Голодомор Україна програла Росії, а її не можна програвати, їй необхідно підняти прапор перемоги, а не поразки».
Ні, шановний пане Чубайсе! Ви помиляєтесь! Наша країна нічого не програла, бо ми не ведемо ні інформаційних, ні молочних, ні газових, ні кавказьких, ні інших війн. Набір цих нецивілізованих заходів, на жаль, в «арсеналі» керівників вашої держави. Програли цю, як ви висловилися, «інформаційну війну» — президент і прем’єр-міністр Російської Федерації, ваші ЗМІ й ваша країна. І це є незаперечним фактом, що б не говорили ваші високі можновладці та які б рішення не приймали чиновники, призначені ними в «Комісію при президентові у протидії спробам фальсифікувати історію на шкоду Росії». Але після 23 серпня, коли Європейський Союз віддав шану пам’яті жертвам нацистської і сталінської людиноненависницьких систем, слова, сказані президентом Дмитром Медведєвим: «навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932—1933 годов «как геноцида украинского народа», свідчать про те, що ментальність росіян не змінилася за останні декілька сот років і залишається такою ж, як і в часи царювання Івана IV і Петра І, і Катерини ІІ.
Підтвердженням цих слів є той факт, що в загальнонаціональному проекті, який відбувався у 2008 році на одному з телеканалів — «Имя России» — перші дванадцять позицій посіли діячі, яких можна охарактеризувати найулюбленішим словом росіян із усього словникового багатства російської мови — монархізм. І не важливо, якого кшталту цей монархізм — «исконно имперский» чи «советский!». Бо «мессианское избраничество, многовековая гордыня «русской идеи», «тоска по хозяину», як бачимо, назавжди засіли в свідомості росіян.
Квазіідея — «Москва — третий Рим, а четвертому не бывать» — і до сьогоднішнього дня не покидає російський розум. І ця химера досягла свого апогею в часи існування СРСР. Після його розпаду, здавалося б, російські політики повинні усвідомити абсурдність цих мрій, але вони продовжують вірити в це безглуздя.
Дивує те, що народ підтримує ці ідеї. З дванадцяти імен видатних росіян — вісім уособлюють собою імперську ідеологію: Іван IV, Петро І, Катерина ІІ, Олександр ІІ, Суворов, Столипін, Ленін і Сталін. Впадає в око те, що серед цих дванадцяти достойників російський соціум не назвав жодного діяча демократичної орієнтації. Складається враження, що такі особистості не присутні на авансцені російської історії. Однак, хоча їх і не густо, а все-таки вони є.
Цікаво було б знати, яка кількість жертв на совісті цих стовпів імперської ідеології? Сучасна європейська демократія побудована на кістках коронованих осіб та десятків мільйонів жертв тільки двох останніх світових воєн. Європейці, на відміну від росіян, зробили висновки зі своєї трагічної історії. Вони не називають своїх тиранів кращими представниками нації й не пишаються ними.
Спостерігаючи за рейтинговим голосуванням проекту «Имя России», безперечно, хотілося скоріше дізнатися, кого ж уподобають серед багатьох і багатьох достойних співвітчизників росіяни, як їхній вибір співпаде з твоїм особистим. Коли ж визначились явні фаворити, а в подальшому вирішувалося лише, яке місце посяде та чи інша історична постать, по правді кажучи, мені стало соромно за сьогоднішнє російське суспільство. Позитивно сприймалися лише чотири постаті: Олександр Невський, Олександр Пушкін, Федір Достоєвський, Дмитро Менделєєв.
У кожної людини є свій особистий, безперечно, суб’єктивний, рейтинг історичних постатей серед того чи іншого народу, епохи, історії людства. Серед великої кількості видатних і шанованих мною росіян з найбільшою шаною ставлюся до Миколи Івановича Вавілова, Антона Павловича Чехова, Юрія Олексійовича Гагаріна, Андрія Дмитровича Сахарова, Олександра Сергійовича Пушкіна. Ці імена знає весь світ.
Вавілов — це прізвище для мене стоїть в одному ряду з великим сином індійського народу Махатмою Ганді, який уособлює найвищі принципи людяності Азійського континенту, де її так сьогодні бракує, і Альбертом Швейцером — найбільшим гуманістом за весь час існування європейської цивілізації.
Про Миколу Івановича Вавілова і його трагічну долю почув ще підлітком від свого батька. Сталося це в середині 60-х років минулого століття. Мій батько, учитель біології, навчався на курсах підвищення кваліфікації при Луганському педагогічному інституті, який він закінчив у 50-х роках.
У той час, після довгих поневірянь по безмежних обширах землі радянської, там працював професор Семен Максиміліанович Діонесов, який був учнем видатних фізіологів І. П. Павлова і Л. А. Орбелі. У повоєнні роки професор Діонесов потрапив у жорна сталінської каральної машини, був відлучений від академічної наукової роботи і висланий з Ленінграда на периферію до Азійської частини СРСР, де працював у вузах, а під час «відлиги», дарованої Микитою Сергійовичем, приїхав до Луганська та працював в інститутах цього міста.
На своїх лекціях Діонесов розповідав про роботу з І. П. Павловим, про 15-й Міжнародний конгрес фізіологів, який проходив у Радянському Союзі в 1935 році, і секретарем якого він був. Повідав він і про М. І. Вавілова, його подвижницький науковий шлях і трагічну смерть від голоду у в’язниці.
Усе почуте на лекціях батько переповідав мені. Я був приголомшений розповіддю про трагічну долю Миколи Івановича. Відтоді це ім’я для мене стало найвищим символом всеосяжної ідеї гуманізму, ідеї, яку так просто висловив Альберт Швейцер — благоговіння перед життям.
Людина, яка поставила перед собою нечуване завдання — позбавити людство від примари голоду, людина, яка об’їздила з науковими експедиціями весь світ і створила теорію центрів походження і різноманітності культурних рослин, творець закону гемологічних рядів у спадковій мінливості — закону, який по праву вважають одним із основних законів живої природи, творець безцінної колекції зразків рослин, яка на час його арешту нараховувала 200 тисяч форм, вчений, який розумів, що саме в зернині прихована таїна всього живого на землі, бо без зернини, цієї альфи та омеги життя нашого, розвитку людства не буде, — така людина помирає мученицькою смертю від голоду у в’язниці Саратова. Місто, де він працював у важкі роки громадянської війни, де його вибрали професором, де він виступив у 1920 році з доповіддю про гомологічні ряди, — неймовірно, але саме тут він зустріне свій судний день — у краю, який під час Голодомору втратив половину своєї людності. Людина, яка все своє недовге життя працювала над проблемою убезпечення людства від голоду, — сама помирає від цього страхіття. Таке можливе лише в країні, яка проголосила себе на весь світ «оплотом прогресу і гуманізму»...
Символічно, що найсмачніший хліб, який мені доводилося їсти, був саме із Саратова. Ні до того, ні після, чогось подібного не доводилося скуштувати.
Середина 70-х... Апогей брежнєвського застою. Мій старовинний друг Сергій Романович Бурлаков перебував на Днях літератури, що проходили в містах Приволжя. Із Саратова, кінцевої точки його подорожі, він привіз літаком дві великі паляниці. Їх вручали учасникам літературного свята. Пам’ятаю, як ми з ним у нього вдома їли той хліб... Їли лише хліб, бо такий хліб гріх їсти з чимось іншим. Це був не хліб, а якась неземна, космічна субстанція, що мала неймовірний смак.
Споживаючи той хліб, подумки згадував Миколу Івановича, якому довелось перенести муки голодної смерті, якого злочинна влада позбавила, як і мільйони людей десять років до того, спочатку шматка хліба, а потім — життя... Відтоді слова «хліб» і «Вавілов» — для мене синоніми.
Про велику силу духу Миколи Івановича говорять такі факти. На початку 30-х років йому запропонували вступити в партію. Цю пропозицію він відхилив, чим позбавив себе можливості виїзду на наукові заходи за кордон. Коли в передвоєнні роки лисенківці організували гоніння на генетику, й особисто на Вавілова — він боровся. За рік до свого арешту з трибуни він скаже пророчі слова: «Пойдем на костер, будем гореть, но от убеждений своих не откажемся».
Він вистояв до кінця. Його арештували під час перебування в Україні. Це сталося 6 серпня 1940 року в Чернівцях. Потім суд. Смертний вирок, який замінили 20-літнім ув’язненням. Мученицька смерть.
Микола Іванович Вавілов і його співробітники зі Всесоюзного Інституту рослинництва, які під час блокади Ленінграда помирали з голоду, але жодної зернини не взяли з безцінної колекції, — вони справжнє ім’я Росії і титани духу.
Після фіналу телепроекту «Имя России», дізнавшись, хто є для росіян світочами їхньої історії, захотілося, щоб наша країна, яку їхнє керівництво має ні за що, увіковічила пам’ять М. І. Вавілова.
Україно, допоки твої славні міста носитимуть імена сталінських поплічників, якими є Дніпродзержинськ і Кіровоград? Україно, розпочни своє духовне звільнення від вікових імперських кайданів саме з перейменування цих міст! Достойнішої постаті, ніж Микола Вавілов, не бачу, бо це ім’я знакове і належить до світової когорти титанів інтелекту і носіїв загальнолюдської моралі. Україно, зроби це, щоб росіяни усвідомили, що ми, українці, шануємо великих синів землі їхньої!
