ПАТРІОТАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ
Ніколи не забуду подвійного враження від першого матчу нашої збірної в Ужгороді проти Угорщини. З одного боку історична подія — дебют національної команди нашої країни, з іншого — гравці, котрі байдуже длубаються в носі під звуки національного гімну. Недарма вже незабаром чи не половина футболістів тієї команди вдягнула футболки збірної іншої держави, навіть не замислившись над тим, що зробили. Чи можна звинувачувати тих футболістів, як зопалу зробили і продовжують це робити окремі ультра-патріоти? Давайте будемо чесними перед собою і визнаємо, що футбольне громадянство, як і звичайне, мало ким приймалося із патріотичних міркувань. Є суворі реалії життя, згідно з якими мільйони росіян отримали українські паспорти, а мільйони українців — російські. Мені відомий лише один приклад демонстративного прийняття українського громадянства Це здійснив патріот, котрий має забезпечену родину в США і постійно відкриту візу туди ж саме.
Більшості із нас знадобився певний час, аби усвідомити себе відповідальними громадянами власної держави. Такий самий час знадобився і футболістам. Спроби створити національну футбольну команду за цивілізованими зразками привели до провалу відбіркової кампанії 94-95 років, коли наша збірна виглядала безпроглядним аутсайдером. Життя підказало єдиний можливий вихід, і збірна країни надовго ототожнилась із київським «Динамо», яке почало в середині дев’яностих набирати обертів і виходити на європейський рівень. Цей етап, з одного боку, дозволив Україні піднятися із підвалів турнірних таблиць і реально боротись із найкращими командами Європи, з іншого — загальмував процес становлення саме національної команди, яка має представляти країну, а не тільки одну команду чи місто.
Життя примусило це зробити під час нинішнього відбіркового циклу. За неповних два роки наша збірна поступово перетворювалась із погіршеного варіанту київського «Динамо» на справжню збірну України. Цей процес ще не закінчено, а фінал Кубку світу не чекає.
РОЗШИРЕННЯ МЕТИ
Зловтішатися з того, що гучно проголошена торік керівництвом національної футбольної федерації програма «Наша мета — 2002» з кожним днем ставала все більш примарною, могли лише байдужі до нашого футболу люди. І справа не в турнірних очках, яких могло б бути і більше, і менше. Вперше програма діяльності національних збірних була не декларацією, про яку згадували перед черговим матчем, а стратегією на перспективу. Тренерський штаб збірної отримав безпрецедентний кредит довіри — не було істерик після невдач і «крутих» висновків для термінового виправлення становища. Лобановський мав можливість спокійно працювати, аби виправдати чи не виправдати великі сподівання, пов’язані із його призначенням тренером збірної України. Вже тепер можна сказати, що вдалося далеко не все. Та це зовсім не означає, що поставлена мета не досягнута. Що врешті дорожче — за будь-яку ціну прорватися на фінальний турнір Кубка світу, щоб потім безславно там програти, чи створити фундамент для справді потужної національної команди, яка з кожним роком гратиме краще?
Згадаймо для прикладу драматичну для збірної Франції осінь 1993 року, коли команда не зуміла набрати в двох останніх відбіркових матчах вдома з Ізраїлем та Болгарією необхіднитх двох очок і не поїхала на світовий фінал до США. Чи відкинув цей прикрий випадок Францію на узбіччя світового футболу? На зміну геніальним здавалося б, неперевершеним Жан-Пьєру Папену, Еріку Кантона, Давіду Жінола та іншим зіркам прийшли нові покоління французьких футболістів, котрі за кілька наступних років виграли для своєї країни все, що тільки можна виграти.
То чи завершується становлення збірної України відбірковими матчами цієї осені, чи зациклюється все на геніальному і неперевершеному Андрієві Шевченку, чи може ми знаходимося лише на порозі справжнього підйому нашого футболу?
ТІНЬ «ДИНАМО»
Хоч як не примушувало життя тренерів нашої збірної шукати кандидатів до збірної поза межами тренувальної бази «Динамо» у Кончі-Заспі, у вирішальні моменти під прапори національної дружини і досі закликаються всі динамівці, що мають українські паспорти і стоять на ногах. Як не зрозуміти тренерів, які не бажають ризикувати, поставивши прибулого здалеку маловідомого їм гравця. З іншого боку, ставка лише на динамівців, нехай і на тих, що переїхали до захівдноєвропейських команд, є заздалегідь безперспективною. Збірна має бути не тінню «Динамо», а самостійною ігровою одиницею, яка не залежить від стану тiєї чи іншої команди, звідки приходять до неї гравці. Твердість наших тренерів, що межувала із впертістю, подолало саме життя. Один за одним випадали із складу люди, без яких було важко уявити собі «Динамо» і збірну. Шовковський, Дмитрулін, Гусін, Косовський, Кардаш, Лужний, Ребров iз різних причин опинилися чи опинялися не в змозі зіграти за збірну. І лише коли подітися вже не було куди, місце в команді отримували нові виконавці. Сьогодні команду України важко уявити без Тимощука, Зубова, Парфьонова, Вороб’я, котрі ніколи не були динамівцями. І цей процес триватиме далі. Погляньмо на молодіжну збірну, у складі якої в останній грі не було жодного(!) динамівця. Ніколи вже не повернуться ті часи, коли до лав динамівського клубу можна було без проблем запросити будь-якого українського футболіста. Нині легше привезти до Києва десяток нігерійців, аніж запросити із Донецька того ж самого Олексія Бєліка, який вже котрий місяць «кисне» на лаві запасних команди Прокопенка. Талановиті українці на провідних ролях ледь не в половині російських клубів, не кажучи вже про західні кордони, за якими періодично з’являються українські таланти, не помічені динамівськими селекціонерами.
Слід відверто визнати, що остаточно зламати в собі клубну ідеологію Валерію Лобановському не вдалося. І чи потрібно це було? Сказано ж бо — перехідний етап від збірної динамівської до збірної всеукраїнської чи навіть всеєвропейської припав саме на нинішній відбірковий цикл. Можливо, ще й дякувати треба нинішньому тренеровi, що цей етап збірна взагалі не провалила. Однак того, що наступний відбірковий цикл має розпочати збірна України, створена на нових засадах, не заперечить уже ніхто. Як не прикро, але зірковий час динамівців 75-го року народження та їх старших товаришів минає на очах. І тому слід вже зараз дивитись у майбутнє.
ШЕВЧЕНКО
Напад «шевоманії», в розпалі якої вітчизняні ЗМІ записали італійський «Мілан» до числа «наших команд», окрім позитивних рис у вигляді зростання іміджу України завдяки футбольній суперзірці, несе й негативні моменти. Згадаймо підзабуту вже «роналдоманію» в Бразилії, в результаті якої національна збірна і талановитого гравця втратила, і у глибоку кризу потрапила. Андрій Шевченко — справді супергравець і надія України, проте у футбол грає команда. Провал «Мілана» у минулому сезоні мав довести це навіть найтупішим «шевоманам». Тому замість того, щоб молитися на Шевченка, як на футбольного месію, слід максимально використовувати його присутність у збірній, аби решта гравців мала змогу рівнятися на свого лідера. До честі самого Андрія, він жодним чином не виявляє ознак «зірковості», намагаючись і далі вдосконалюватися, ставати ще більш корисним для команди. В той же час збірна вже зараз має вчитися грати без Шевченка, не втрачаючи свого рівня. Неможливо вгадати, хто буде наступними зірками нашої національної команди, але їх треба шукати і знаходити вже зараз. Здається, Україна здатна в цьому сенсі обійтись власними силами, не натуралізовуючи іноземців. Досить згадати Олександра Мелащенка, котрого рік тому практично ніхто не знав, і якому насправді ще дуже далеко до рiвня європейської зірки. Але ж людині дали шанс. Чи знаємо ми, скільки ще потенційних зірок свого шансу досі не отримали, або вже ніколи не отримають?
МОЛОДЬ
Загалом виступи за молодіжну збірну не є характеристикою для потенційної футбольної зірки. Справжні зірки в такому віці вже грають за першу команду. Однак, тенденція до підйому наших збірних від 17- до 21-річних проглядається аж занадто відчутно. Пройшовши школу міжнародних турнірів найвищого рівня, ці «збірники» практично готові до виступів на будь-якому рівні, вони мають унікальний досвід, який дозволяє випускати їх на поле у найвідповідальніших матчах дорослих. Нехай не ображаються на автора гравці «основи» збірної Лобановського, але кожного із них, окрім хіба що Шевченка, сьогодні є ким безболісно замінити. Конкуренція за місце у складі головної команди країни втішає, окрім спортивного, ще й своїм моральним боком. Виступ за національну збірну став великою честю, метою, якої прагнуть нині всі наші футболісти. Про окремі виключення згадувати не будемо, через дрібні масштаби гравців, навколо яких у сусідній країні намагалися роздмухати скандал, оперативно надавши «зрадникам» місце у власній збірній. Це вже політика, без якої національної збірної бути не може, на те вона й національна.
ПОЛІТИКА
Коли у нас говорять про спорт і політику, цьому одразу надається певний негативний відтінок. Справді, незграбні спроби вітчизняних футбольних керівників нашвидкуруч збити на грі мільйонів політичний капітал, виглядали карикатурно і подекуди — ганебно. Справжній політичний капітал здобувається роками наполегливої праці, здобута репутація збирається по крупицях і оберігається від непродуманих чи необережних рухів. Говорити про те, що футбольна збірна України вільна від політики було б принаймні несерйозно. Національна команда з футболу — це політика, причому політика велика. Ніщо так не об’єднує націю у сучасному світі, як перемоги національних футбольних дружин. Футбольна збірна — маленька модель країни, складеної із різних, інколи протилежних за характером та переконаннями людей, що представляють інколи зовсім несхожі між собою традиції. На відміну від клубної команди, у збірній людей об’єднує не тільки спільна праця, а й рідна країна. Так, як вболівають за збірну ніколи не вболіватимуть за жоден, нехай i найкращий клуб. Згадаймо, як після створення в Іспанії, Італії, Англії та Німеччині футбольних суперклубів із гравців з усього світу, окремі «знавці» передрікали занепад інституту національних збірних. Вийшло якраз навпаки.
В нашій країні футбол вже не повинен бути «єдиною радістю для тимчасово бідного народу», про що так люблять говорити окремі футбольні меценати. Футбол має зростати разом із країною, після українського футболу визнання у світі мають здобувати інші результати нашої діяльності. Країна безперспективних жебраків, що чекають подачок від багатих сусідів, ніколи не буде чемпіоном світу з футболу. Чемпіонами є і будуть команди країн, громадяни яких пишаються своїми державами, є справжніми патріотами.
Саме тому, тим людям, які зроблять Україну чемпіоном світу з футболу, можна буде віддати найбільший із можливих політичних капіталів. Хоча на той час ми вже не будемо тими, ким є тепер. Поки про це говорити зарано. Але не йде з памяті розцвічений синьо-жовтими прапорами переповнений стадіон у Львові, який буквально гнав збірну України до перемоги, надаючи гравцям небаченої досі наснаги. Той футбол був прикладом нашого єднання навколо футболу. А коли є таке єднання, прийдуть і перемоги. Якщо не завтра, то згодом.
Власне, дуже хочеться, щоб таки завтра, а потім — у листопаді в стикових матчах збірна України здобула такі потрібні перемоги. Якщо ми навіть і не заслужили ще цих перемог, не «дозріли» до них, ми прагнемо їх вже. Якщо вдасться — швидше дозріємо!
