День Соборності України, що його відзначають наші громадяни сьогодні, — свято особливе. Адже боротьба за державну й духовну єдність усіх етнічних українських земель є політичною та моральною домінантою нашої історії — від Богдана Хмельницького, який прагнув об’єднати всю споконвічно українську територію під владою гетьмана Війська Запорозького (і ще раніше — від великого князя Київського Володимира Святого та короля Данила Галицького) аж до наших днів. Невипадково такого потужного поштовху боротьбі за незалежність України надав славетний «ланцюг єднання» українців від Львова до Києва: десятки тисяч людей взяли участь у цій історичній акції 22 січня 1990 року. Всі вони пам’ятали, що Акт злуки українських земель Заходу й Сходу, що його було урочисто проголошено 22 січня 1919 року, — це не тільки животворна національна традиція, а й заклик до конкретної практичної роботи. 17 років нашої Незалежності засвідчили вельми переконливо пріоритетність саме такої роботи, бо без неї патріотизм українців обмежиться тільки красивими й порожніми (а в сучасних жорстких умовах — просто згубними) фразами, а Соборність, тобто єднання всіх громадян України у спільну політичну націю на основі спільних цінностей й спільного майбутнього, буде нездійсненною. Про невмирущі традиції боротьби за Українську Соборність, про їхнє значення для нашої нації розповідає доктор історичних наук Микола ЛИТВИН.
Далекого 1905 року Іван Франко звернувся до галицької молоді: «Ми мусимо навчитися чути себе Українцями — не галичанами, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції». Цей франковий заклик, як бачимо, є актуальним донині.
У січні 1918 року, після кількох століть бездержавності, у Києві відновлено нашу національну державність — Четвертий універсал Центральної Ради проголосив незалежну Українську Народну Республіку. А ще через рік, 22 січня 1919 р., на Софійському майдані столиці проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. «Віднині, — підкреслювалося в цьому історичному документі, — воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини України, — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка». Як бачимо, без самостійності не була б можлива злука, а без злуки самостійність теж залишалась би неповною.
Мені, напевно, в житті пощастило, бо цей вікопомний документ, виготовлений на картоні друкарською машинкою із сургучевою печаткою, я віднайшов у січні 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архіву Жовтневої революції в Києві.
На щастя, київські архівісти його швидко розсекретили і за 50 тогочасних радянських рублів (третину зарплати наукового співробітника) зроблено копію, яка потрапила на волелюдний Софійський майдан і ланцюг соборності від Львова до Києва. Моя, як і тисячі львівських родин влилися у цей мільйонний ланцюг злуки, ланцюг надії на краще майбутнє... У багатьох із нас, напевно, збереглися від того часу синьо-жовті прапорці, самвидави Руху, Просвіти, Меморіалу, Товариства Лева, надруковані у Литві, Польщі або ж Львові.
Зрозуміло, що такі вікопомні події і дати завжди спонукають ще раз оцінити пройдений нашим народом шлях, щоб взяти все цінне, неминуще з повчального історичного досвіду. Це справді суспільний феномен, чудо, що наш народ зберіг єдність мови й наперекір чужинцям залишився одним народом. У нас не сталося так, як в Югославії, де люди, які розмовляють практично однією мовою, вважають себе різними народами — сербами, хорватами, боснійцями, чорногорцями, бо належать до різних релігій. На щастя, українці, незалежно від різної релігійної приналежності, вважають себе синами і дочками одного народу.
Нагадаю і те, що в XIX ст. ідея державності й соборності була обгрунтована в творчості діячів національного відродження — Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка. Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIX — початку ХХ ст. було й чітке обгрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського в книзі «Самостійна Україна», що в вийшла 1900 р. у Львові, ідею соборності етнічних українських земель пов’язано із завданням виборення державно-політичної незалежності України.
Напередодні Першої світової війни державницькі традиції наддніпрянського козацтва пропагували в Галичині вихованці «Сокола», «Січі», «Пласту». Як відомо, стрільці і старшини-поборовці легіону УСС 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия заприсягли не лише цісарю, але майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка, Лисоні під Бережанами, а також патріотичній поезії та прозі. До сих пір у багатьох галицьких родинах зберігаються поштівки першої української жінки-офіцера, хорунжої легіону УСС красуні Олени Степанів, яка згодом вийшла заміж за одного з фундаторів Армії УНР, її головного гармаша, генерала Романа Дашкевича (згодом відомого історика).
Що ж до самої злуки та її уроків, то мені інколи буває соромно чути з великих наукових трибун, що злуку в 1919 р. не здійснено. Не правда, її здійснено юридично, вона утвердилася на ментальному рівні, її схвалили українці по обидва боки Збруча. Зокрема, військові гарнізони у Станиславові, Золочеві, Тернополі, Києві. Наддніпрянці виділили галичанам гроші на закупівлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколійок, розвиток «Сільського господаря» та інших товариств. Надано допомогу родинам загиблих стрільців Галицької армії, сиротам, біженцям, які повернулися у рідні краї. А ще відправлено півтори тисячі вагонів з цукром, борошном, збіжжям. Галичани вітали навесні 1919 р. гастролі наддніпрянського театру Садовського. У тимчасовій столиці ЗУНР у лютому побували Володимир Винниченко і Симон Петлюра, в квітні — Михайло Грушевський. Наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко став Начальним вождем Галицької армії, з ним приїхали чимало досвідчених командирів-наддніпрянців. Водночас Галицька армія отримала 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтівок, 80 мільйонів набоїв.
Наддніпрянці спільно з галичанами боронили соборну УНР проти військ Польщі, Румунії, більшовицької Росії. На жаль, соборницький процес у 1919—1920 рр. так і не вдалося завершити. Ситий Париж, Антанта віддали перевагу національно консолідованій Варшаві. Наддніпрянські політики шукали порятунку у Варшаві, а галичани прагнули заручитися підтримкою білої, а навіть червоної Росії. Втім, визвольні змагання зазнали тоді поразки.
Завершити об’єднання українських земель довелося уже у середині ХХ ст. не без участі горезвісного Сталіна, який думав не про інтереси України, а насамперед про велич радянської імперії. У 1939 р. до УРСР приєднано Західну Україну, в 1940 р. — Північну Буковину і Придунайські землі, у 1945 р. — Закарпаття. У 1944—1951 рр. декілька разів кореговано польсько-український кордон. І, нарешті, у 1954 р. до України приєднано Крим. Утім, поза межами України залишився шмат етнічних праземель і тому ми, українці, повинні надати максимальну духовно-культурну підтримку співвітчизникам, які нині мешкають у Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Молдові, Угорщині, Чехії, Словаччині.
І, насамкінець, дозвольте нагадати Євангельську істину: «Будь-яке царство, що розділилося само в собі, спустошиться». Тому ідея соборності має стати рятівною домінантою для подолання штучних розколів і розбратів. Власне в єднанні заходу, сходу, півдня і півночі України і є наша сила.
