Для Валентини Станіславівни, яка виросла у передмісті Житомира і котра прийшла в суботу на Михайлівську площу вшанувати пам’ять тих, кого відібрали тридцяті у її сім’ї та сімей її сусідів по хутору, молода зелень весни 33-го — перший проблиск після проведених у «ступорі» голодних місяців зими: «дотягнемо». Правда, популярні сьогодні рецепти про користь салату з кульбаб, які «підказують» онуки, сприймає із здриганням — свого часу наїлася…
У цю суботу, у відгук на акцію скорботи, в її вікні запалала свічка. Ще одна із сотень інших горіла на підвіконні у сім’ї Лариси Котюк: з одинадцяти членів роду, що проживав у селі на Кіровоградщині, не дорахувалися сімох. Пам’ятає Лариса бабусину «екскурсію» рідним селом: «під цією акацією — стільки-то небіжчиків з сім’ї такого-то, а у цьому будинку — не залишилося того року нікого». Пустир на околиці села — досі обходять, як проклятий: збожеволіла господиня хати, що стояла тут, з’їла всіх своїх дітей.
Їх вистачає — подібних історій: і у приурочених до трагічної дати хроніках, численних збірниках-спогадах, доповідях міжнародних конференцій, що намагаються встановити істину: чи «достатня» жертва у сім мільйонів людей для того, щоб бути прирівняною до рангу геноциду. Згадували подробиці пережитого і того вечора бiля Марії Оранти. Але все ж більше мовчали. Та молилися з беззвучним плачем. А сотні, що запалили суботні сутінки свічкою, дають підстави думати, що цей День пам’яті стане загальнонаціональною традицією. Напевно, не відразу і не раптом. Уміння пам’ятати — це практика, що напрацьовується роками.
Говорять про «коротку» пам’ять молодих поколінь. Про саму трагедію «тридцятих» — як про спробу вкоротити цю пам’ять цілому народу. Сьогодні багато що — реакції на події і важкий пошук «векторів» — доводить той факт, що спроба була вельми успішною.
І все ж, багато з тих, хто прийшов у суботу на площу, а увечері мав намір запалити пам’ятну свічку на підвіконні — молоді. Вони хоч і знають, на їх щастя, тільки з розповідей про події тих років, але розуміють весь жах наслідків: у багатьох виживших 30-ті вихолостили вмiння противитися безправ’ю і навчили — покладатися не на себе, а на державу. Саме тому, багато хто говорить — акції пам’яті «потрібні більше живим, ніж мертвим».
Вранці того ж дня керівники держави вшанували пам’ять жертв Голодомору покладенням квітів до підніжжя Марії Оранти. «Великий голод став апогеєм масових репресій в Україні, мав усі ознаки національної катастрофи. Його демографічні, соціально-економічні, історико-культурні, психологічні наслідки наш народ відчуває досі. Ми стверджуємо — і з нами солідарний світ, — що це була катастрофа планетарного масштабу», — сказав у своєму зверненні до громадян країни Президент України Леонід Кучма. Перед світлою пам’яттю мільйонів жертв, наголосив він, «ми зобов’язані й надалі доносити до міжнародної громадськості цю гірку правду про безпрецедентний у світовій історії голодомор, щоб спільнота вільних націй дала належну оцінку трагедії, задумам і злочинам тих, хто її спланував й організував».
