Минулого тижня в європейських владних інституціях і найвищих науково-бізнесових колах Старого Світу було ухвалено два важливі рішення, які тією чи іншою мірою, прямо чи опосередковано стосуються України. На перший погляд, ці два рішення мають дуже мало спільного між собою, але таке враження є поверховим. Перше з них — це резолюція Європарламенту від 25 лютого ц. р., в якій, окрім певного заохочення євроінтеграційних прагнень нашої держави, міститься, зокрема, і параграф 19, в якому європейські депутати висловлюють сум з приводу присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України», посилаючись на його співпрацю з нацистським режимом, і закликають нову українську владу скасувати цю ухвалу.
А друге рішення — це виділення Міжнародним консорціумом грантодавців HERA одного мільйона євро професору Кембриджського університету Олександрові Еткінду на трирічний дослідницький проект, в рамках якого передбачається вивчати розбіжності між Росією, Україною і Польщею в сприйнятті їхньої спільної історії ХХ століття. Як зазначає кембриджська студентська газета Varsity, це найбільший для Кембриджа грант на гуманітарні науки. Проект одержав примітну назву: «Війна пам’яті. Культурна динаміка в Росії, Польщі й Україні». Дослідження здійснюватимуться в п’ятьох європейських університетах — Кембріджському (Велика Британія), Гронінгенському (Голландія), Бергенському (Норвегія), Гельсінському (Фінляндія) й Тартуському (Естонія). Цікава постать самого керівника проекту пана Еткінда. Він є русистом, істориком культури, фахівцем з питань психоаналізу та теорії літератури, автором книг «Ерос неможливого. Історія психоаналізу в Росії», «Содом і Психея. Нариси інтелектуальної історії Срібного століття» та ряду інших праць.
І ось тут треба відзначити, що важко відшукати більш яскравий символ «війни пам’яті» (цікаво, чому саме так названо проект?) між Польщею, Україною та Росією, аніж саме Степан Бандера. При цьому варто пам’ятати, що найкращим «паливом» для підживлення духу війни завжди були, є й будуть мстивість, національний егоїзм та великодержавна манія величі. А «війни пам’яті» мають страшну здатність: дуже легко перетворюватися на війни криваві. Перетворюючи Степана Бандеру на ікону або на абсолютно бездоганного національного героя (все це навряд чи доречно) або ж, з іншого боку, вказуючи суверенній Україні, кого саме з героїв їй належить шанувати, ми навряд чи вийдемо з цього «зачарованого кола».
До слова, протест проти рішення Європарламенту днями висловили Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська обласні ради та чимало українських громадських організацій.
Що ж до вітчизняного, українського досвіду такого проекту, про який йшлося вище, — то цей досвід вже є. Нагадаємо, що «День» уже вісім років видає багатотомну бібліотеку кращих статей (вийшло вже дев’ять книг), де, зокрема, дуже багато уваги приділено гострим проблемам українсько-польських та українсько-російських відносин («Війни і мир», «Дві Русі»). Європейське дослідження, безперечно, необхідне — проте важливо, аби воно було дійсно об’єктивним (а це не факт!). Зрозуміло, що європарламентська поправка щодо Бандери ухвалена під сильним впливом «втоми» європейців від України, так само, як і не без впливу польської делегації (ініціатор — депутат Лєна Коларська-Бобінська), підтриманої, втім, країнами Старої Європи (Німеччина, Франція, Італія тощо). Але це аніскільки не зменшує актуальності європейського напряму нашого розвитку, а тільки демонструє: Україна замало докладає тут зусиль!
І, безперечно, окрім більшої наполегливості та активності, необхідно поважати себе й не демонструвати зразки «гнучкості» (не в кращому сенсі цього слова) та поступливості. Коли 5 березня новий глава Української держави під час прес-конференції в Москві дав обіцянку (чи зобов’язання?) скасувати до Дня Перемоги указ колишнього президента Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері звання «ГеройУкраїни», то неминуче виникає чимало запитань, пов’язаних не стільки зі змістом та якістю цього указу, скільки з іншим аспектом проблеми: доки, зрештою, інші держави (хай сусідні, братні, тисячі разів близькі нам) визначатимуть, хто в Україні гідний бути Героєм, а хто — ні?
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія»:
— Виділення консорціумом грантодавців NERA одного мільйона євро (до речі, досить значної суми як для гуманітарного дослідження) професорові Кембриджського університету О. Еткінду на трирічний проект, у рамках якого передбачається вивчення розбіжностей між Росією, Україною та Польщею в сприйнятті їхньої спільної історії ХХ ст., можна потрактувати для нас як позитив. Нарешті Україну почали помічати на Заході й усвідомлювати, що ми маємо «свою історію», відмінну від історії Росії та Польщі. Позитивом є й те, що це дослідження будуть здійснювати нейтральні фахівці з університетів Заходу. А це даватиме підстави вести мову про його відносну об’єктивність.
Однак рівень цієї об’єктивності, очевидно, не варто переоцінювати. І справа не лише в горезвісному євроцентризмі, притаманному для абсолютної більшості гуманітарних досліджень учених Заходу. У них Східна Європа присутня на маргінесі й трактується часто зверхньо-поблажливо. А Україну в цих дослідженнях, на відміну від Росії й Польщі, здебільшого взагалі не бачать. У цьому не раз доводилося мені пересвідчуватись. Навіть на «ближньому Заході», в тій самій Польщі, нас знають не просто погано, а дуже погано. І часто користуються досить примітивними міфами й стереотипами.
І якщо на Заході існують численні наукові осередки русистики й полоністики, то осередки україністики можна перелічити на пальцях. Так, це, звісно, можна списати на факт української бездержавності до 1991 р., на фінансові проблеми і т. д. і т. п. Однак доводиться констатувати, що навіть за роки державності представники ніби української влади зробили вкрай мало, щоб належно представити українців у світі, в т. ч. й на Заході. Можна тут говорити і про безалаберність та бездіяльність наших дипломатичних представництв, і про їх небажання підтримувати осередки україністики в зарубіжних країнах, і про створення численних перепон для ефективної співпраці українських учених із західними колегами... Чого лише вартує вперте невизнання нашими владними інституціями іноземних дипломів про освіту та наукові ступені! Зате як гарно нам наші чиновники розповідають про Болонський процес!
Словом, ми вкрай мало робимо, щоб «іти в світ» і щоб цей світ про нас знав. А після цього дивуємося, що нас не цінують, не розуміють і т. інш.
Чесно кажучи, я дуже сумніваюся, що дослідження О. Еткінда (який, до речі, є русистом) адекватно відобразить ситуацію щодо України. Ймовірно, Україна в ньому «опиниться в пасинках». Хоча в цьому буде велика доля нашої вини.
Та прикро не лише це. Боюсь, що дослідження О. Еткінда буде належно розрекламоване і подаватиметься як «останнє слово» в цій сфері досліджень (не даремно ж на нього дають мільйон євро!). А наші гуманітарії почнуть сприймати цю чужу мудрість як свою. Не вперше в нас таке і, певно, не востаннє.
До речі, не так давно газета «День» видала книги «Дві Русі» та «Війни і мир» про українсько-російські та українсько-польські відносини. Власне, тут є багато чого такого, що збирається досліджувати професор О. Еткінд. От і подумалося мені, якби ці книги перекласти англійською мовою, видати їх пристойним тиражем і розповсюдити на Заході. Для цього мільйона євро не треба — кількох відсотків від цієї суми вистачить. Ось тільки чи в Україні знайдуться національно свідомі жертводавці, які це зроблять?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії НАН України:
— Новина про наданий Олександру Еткінду грант облетіла весь світ. Всі підкреслюють масштаб гранту — найбільший для однієї теми в сфері гуманітарних наук. Вражає, однак, інше: масштаб задуму — п’ять університетів, п’ять напрямів наукового пошуку (література, кіно, ЗМІ, політика, історіографія), три досліджувані країни. Якщо кожний університет дасть по одному виконавцю на напрям і країну, то команда О. Еткінда складатиметься з 75 осіб. Припустимо, що деякі учасники візьмуть на себе 2—3 напрями і 2—3 країни. Тоді кількість учасників проекту може скоротитися на третину — до 50. Якщо кожний працюватиме по десять місяців на рік впродовж трьох років, то матиме 6 тис. грн. на місяць. Накладні витрати в такому проекті становитимуть не менше 50 відсотків асигнованої суми. Це означає, що зарплата, яку ще треба зменшити на суму податку, не перевищить 3 тис. грн.. Щоб проіснувати, виконавцю треба мати й інші статті доходу. Зарубіжні грантодавці вміють рахувати гроші.
За три роки буде нагромаджений величезний матеріал, який треба осмислити й узагальнити. Думаю, що О. Еткінду таке завдання по плечу. Це людина в розквіті сил (55 років), вона добре орієнтується в історії Східної Європи, є фахівцем в галузі теорії та історії літератури, має праці з культурології, соціології релігії та історії психоаналізу, які перевидані в ряді країн. Дослідження, яке ми одержимо, зацікавить багатьох. Воно гостро актуальне й не має аналогів. Хотів би із задоволенням відзначити, що Україна виступатиме в ньому як рівноправний з іншими двома країнами об’єкт дослідження. Два десятки років тому нікому б не спало на думку досліджувати, як відрізняється історична пам’ять українців від поглядів на минуле у росіян та поляків. Хочу відзначити ще одну позитивну рису у цьому грандіозному проекті: його виконавці не є представниками тих трьох народів, історичну пам’ять яких вони збираються зондувати. Це означає, що аналіз не замутнюватиметься емоціями або політичною позицією.
Варто порівняти цей проект з тими, які ось уже півтора десятиліття виконуються в Інституті історії України поза рамками бюджетного фінансування. Є дві взаємопов’язані відмінності. По-перше, масштаб фінансування непорівнянно менший. По-друге, в дослідницьких колективах нема початківців і збирачів інформації. Вони складаються з фахівців високої кваліфікації, які працюють у рамках заздалегідь розробленого плану-проспекту й використовують для написання свого тексту в колективну монографію власні попередні здобутки. Але треба, щоб керівник авторського колективу знайшов у країні або поза її межами фахівців, які найкраще впоралися б із поставленим завданням.
Остання з таких тем виконувалася в інституті в 2008—2009 рр. під керівництвом Т. Мотренка і В. Смолія. Це — перша в українській історіографії «Історія державної служби в Україні». Оперативно надрукований видавництвом «Ніка-Центр» п’ятитомник (монографія в двох томах і збірник документів у трьох томах) має загальний обсяг в 3,5 тис. сторінок. У цьому фундаментальному дослідженні аналізуються методи, форми, зміст і особливості державного управління на українських землях з часів античності і до останніх днів.
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Взагалі-то, погляд збоку — якщо тільки він неупереджений, фаховий, — це завжди цікаво. І проблема, яку протягом трьох років досліджуватиме професор О. Еткінд зі своїми аспірантами, також важлива. Я тільки можу здивуватися тій колосальній сумі, що закладена в кошторис цього мегапроекту. Якраз грандіозність задуму мене й насторожує. І що, зрештою, має бути «на виході»? Констатації? Оцінки? Рекомендації? Боюся, що для практичного вжитку ми на трьох (Польща, Росія, Україна) отримаємо небагато. Бо найголовніше все ж таки ВЛАСНЕ розуміння своєї історії кожною з націй. Ось Росія дратується, коли ми вшановуємо жертв Голодомору. То що нам, не вшановувати? Росія ж тільки галасує: у нас, мовляв, теж були жертви. Ну то поминайте й ви своїх мертвих! Не поминають. Ще й нам диктують, що ми маємо робити.
Через три роки професор Еткінд скаже, що Росія й Україна по-різному трактують події 1932—1933 рр. Так ми це й тепер знаємо. І таких проблем є тьма, можна скласти цілий реєстр. Тільки ж для України проблемою номер один є не стільки розбіжності в історичних оцінках на рівні країн, скільки відсутність консенсусу в поглядах на минувшину всередині самої України. Через те, поки проф. Еткінд витрачатиме мільйон євро, нам треба пройти свою дорогу. Це головне. Бо хоч би що там казали політики (як-от і новий Президент, який закликає «не переписувати історію»), переписувати історію таки треба. Тільки я маю на увазі не кон’юнктуру, а постійне прирощення знань, пошук істини. Йдеться, власне, про український погляд на історію, в т.ч. і «спільну». Бо якщо нас закликають залишитися на рівні радянської історіографії або ж на рівні сучасної російської історіографії — то гріш тоді нам усім ціна, включно з тими, хто до цього закликає.
Роман РЕМБОВСЬКИЙ, аспірант спеціальності «історія» Національного університету «Острозька академія»:
— Думаю, Александр Еткінд знайде чимало матеріалу для дослідження, тому виділений мільйон буде не зайвим. Мене насторожує інше. Не можна розглядати історію наших народів за певний період. Наші культурні, соціальні, політичні зв’язки налічують тисячу років, і це треба враховувати.
Ну а розбіжності... Між поляками і росіянами — перше, що спадає на думку, це Катинь. Також поляки звинувачують росіян у тому, що Радянський Союз 1939 року влаштував черговий поділ Польщі разом з Гітлером. Хоча вони не люблять згадувати про те, що 1938 року, скориставшись із ситуації, «відхопили» й собі частину Чехословаччини. Що стосується історії Україна — Польща — це, звичайно, поразка ЗУНР, експлуатація українських земель, так званих «кресів сходних». Особливо трагічна сторінка — Волинська трагедія 1943 року. Досі історики сперечаються, з чого ж все почалось, хто перший вбив. Хоча треба визнати і українцям, що в цій різні не було правих. Цікаво, що сутички між польськими і українськими партизанами були рідко — у них якось краще виходило воювати з населенням... Для великої частини поляків українці досі «сокирники» і «різуни». Більшість поляків не сприймає українців і як народ, поневолений більшовиками. Адже українці були при владі в Радянському Союзі, Україна була частиною імперії. А Польща — інша справа, Польща — це колонія. Звичайно, ще свіжа у пам’яті операція «Вісла».
Про сторінку українці-росіяни можна написати взагалі цілі трактати. Але залишимо це завдання пану Еткінду і його аспірантам.
Цікава річ — період після 1991 року, коли між українцями, поляками і росіянами розпочалася інформаційна війна за власне місце та вагу в історії. Тут і в інформаційному, і в науковому просторі такий сумбур, що дослідникам треба буде добре пропотіти перед тим, як віднайти хоч якийсь глузд.
Ну а що стосується резолюції Європарламенту і параграфу, де йдеться про Степана Бандеру. Перш за все, треба розуміти, що за останній час сталися суттєві зміни в ЄС. Його нові члени відстоюють свої інтереси. Думаю, що якби в Європарламенті не було поляків, цей пункт, найшвидше, взагалі б не з’явився. Обурює інше — те, що європейці (тобто німці, італійці, французи, чехи) інкримінують ОУН-УПА співпрацю з нацистською Німеччиною. Цікаво, звичайно, було б подивитися поіменно, хто і як голосував за це рішення. Але тим, хто приймав цю резолюцію з таким пунктом, варто було б нагадати, що офіційні контакти ОУН-УПА з Гітлером не встановлені. Натомість є доведені факти, що з нацистами співпрацювало населення фактично всіх окупованих країн — і Франції, і Голландії, і тієї ж Польщі.
На Україну тиснуть. Треба захищатися. Бо інакше нас розділять. Тільки вже не по Заходу-Сходу, а прямо по трубі.
Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
— Степан Бандера — безперечний герой українського народу, і жодних сумнівів щодо цього немає. Він формувався в умовах гніту з боку польської держави і символізував збройний опір проти неї, брав участь у нападах на польських офіційних осіб. Бандера не мав нічого спільного з Радянським Союзом і ніколи не був його громадянином.
Коли прийшли «совєти», вони наробили стільки злочинів у Західній Україні, що, фактично, майже одностайно весь народ постав проти них. Розмови про те, зрадили бандерівці кого чи ні, недоречні мати місце, бо вони боролися з окупаційною владою. Спочатку вони боролися з поляками, потім вони мали ілюзії, що німці допоможуть, і ситуативно шукали в них союзників. Але ті себе одразу показали після проголошення української державності у Львові як вороги української держави, в тих людей, які робили ставку на німців, розсіялись одразу всі ілюзії. Вони почали жорстоку, трагічну боротьбу на два фронти, проти двох потужних велетнів — німецької і радянської військових машин. Фактично це було селянське повстання на своїх, власних землях. Вони виборювали свою волю, виборювали право на рідну землю, на Україну.
Радянські люди для них були ворогами і окупантами — це треба розуміти. І, до речі, треба сказати, що в той самий час у Палестині відбувався єврейський повстанський рух, де частина єврейських загонів дуже серйозно обговорювала питання співпраці з німцями проти британських окупантів, а частина відкрито боролася з британцями, влаштовуючи терористичні акти. Це була логіка національно-визвольної боротьби, тож мірки радянських енкаведистів і нинішніх комуністів, які все перекручують догори ногами, у даному разі не діють, бо їхня логіка не може бути застосованою щодо ОУН-УПА. Це була зовсім інша логіка повстання тих людей, які жили в Західній Україні і були фактично громадянами Польщі, а згодом стали громадянами Радянського Союзу. Ці люди були героями України, а одним із їхніх лідерів був Степан Бандера. І він Герой України. Це перша річ, і це факт, який не підлягає жодним сумнівам.
Другий факт — чи треба було йому давати звання Героя України в тому жалюгідному вияві, в якому існує це звання, враховуючи список так званих Героїв України, які досі вже були нагороджені цими орденами? До того ж, Бандера фактично не був громадянином радянської України та Радянського Союзу.
Отже, це питання, питання політичного смаку і далекоглядності, тому що Ющенку, який наробив мільйон жахливих помилок за період свого перебування при владі, варто було б подумати як політику, а не як такому собі новачку в історії. Новачок в історії має право кого завгодно оголосити героєм і наклеїти на нього будь-яке звання, а політик мусить передбачити, яким чином це може відгукнутися. А відгукнулося це погіршенням стосунків із Польщею (хоча при нормальному підході можна було б і сказати полякам: «Ви маєте своїх героїв, які далеко не є героями для України і українців, вони герої лише для вас»).
Точилася кривава збройна боротьба. До речі, Армія Крайова застосовувала також серйозні збройні акції. Були різні комуністичні загони, які вирізали своїх ідейних супротивників, тобто тих, хто належав до Армії Крайова і емігрантського уряду. Боротьба велася за тими правилами та принципами, які на той час були прийнятними, а сьогодні абсолютно незрозумілі. Тому й поляки мали своїх досить контраверсійних героїв. От, наприклад, росіяни мають Орден Суворова і пишаються його подвигами, а для поляків — це один з найбільших бандитів в їхній історії, кривавий кат, який трупами застелив Польщу. І нічого страшного — вони співіснують, ніхто не забирає звання героя в Суворова.
Тому я кажу, що звання Героя України потрібно було скасувати, бо героями стають не з указів — героями стають в народних легендах. Треба обдумати, чи варто було в останній день підкидати таку політичну бомбу і призначати Бандеру героєм, і це при тому, що звання це давалося надто одіозним постатям, які жодного стосунку як до України, так і до геройства загалом не мали.
І третє щодо резолюції. Резолюція свідчить про політичне чистоплюйство Європи, якій насправді байдуже до реалій і обставин тієї трагічної війни. Гітлера треба було перемогти, бо той ніс смерть слов’янам, а іншим народам — руйнацію, але не визнавати того, що разом з опором Гітлерові йшла війна проти Сталіна — це значить виявляти політичне чистоплюйство.
Це звучить вельми політкоректно за сьогоднішніми мірками: «Не можна Бандері давати Героя, оскільки він співпрацював з нацистами», — але не варто забувати, що з нацистами співпрацювали також уряди Англії та Франції 1938 року. Після Мюнхенського зговору вони віддали Гітлерові на поталу Чехословаччину. Але ж сьогодні ніхто не каже, що уряди Англії і Франції на той час були нелегітимними. Тобто існують різні підходи, подвійні стандарти. Як на те пішло, то й вони були зрадниками. Так само і уряд Сталіна, який 1939 року також співпрацював із Гітлером. От тоді можна висувати певні закиди стосовно того, що ситуативно український національно-визвольний рух співпрацював з фашистами, сподіваючися, що німці стануть їхніми союзниками. Але вони розчарувалися та підняли зброю проти німців. Так воно і було. А резолюція свідчить лише про недалекоглядність її авторів.
До речі, треба об’єктивно сказати й про те, що армія Власова була явищем схожого порядку — вони виступили проти Сталіна. Прийде час, коли Власову стоятиме пам’ятник у центрі Москви, час, коли Росія почне шанувати людей, які боролися з найбільш злочинним режимом в історії — сталінським режимом. Усе це складні істини історії, їх непросто осягнути.
Сьогодні прийнято резолюцію, яка за історичними масштабами і перспективами є хибною, такі істини не існуватимуть вічно. Історію буде переглянуто, коли пройдуть часи ще живих ветеранів, які мають сформовану і непорушну жодними фактами і аргументами ідеологію — це їхній погляд, на який вони цілком мають право.
Але історія мислить значно ширшими часовими мірками. Сьогоднішні емоції тих, хто пам’ятає ту шалену радянську пропаганду проти бандерівців, спільного з істиною не мають. Тому можна висловити лише жаль з приводу такої резолюції. Втім, якби не було такого недалекоглядного рішення президента, то й не було б цієї резолюції...
Щодо заяви Януковича. Він вже дав обіцянку, але не тому, що він любить чи не любить бандерівщину, а тому, що його примусили з Москви, і тому він виглядатиме смішно та жалюгідно. Нехай він знайде московські укази, які можуть не подобатися українцям, нехай він скаже про те, що не можна прославляти Денікіна, який був катом українського народу й виступав проти українського національного руху (а ми знаємо, що денікінці витворяли на Україні). Нехай він виступить — і тоді буде хоч якийсь баланс. А доки йому диктуватимуть, які укази скасовувати, він сам себе виставлятиме на посміховисько. Йому треба було сказати: «Мені необхідно розібратись, я створю комісію...». Є тисячі відмовок, а тоді спустити на гальмах. Або ж взяти та й скасувати всі укази попереднього президента щодо призначення Героями України, начебто всі вони нелегітимні. Чому ж так вибірково?
Янукович думає, що він страшенно зміцнює свої позиції, вислужуючись таким чином перед Москвою, але він помиляється. Хотілося б йому порадити бути самостійнішим і обережнішим. Бо люди ж чудово бачать, коли хтось приймає рішення самостійно, а коли під тиском зовнішніх сил. Тому, звичайно, йому цього не треба робити. Це нікому не стане подарунком. Бандера як був героєм в історії України, так і залишиться. Як були енкаведисти бандитами й катами для української історії, так і залишаться.
А те все, що зараз відбувається, — це спроба уніфікувати історію в угоду Москві, так, як написано в їхніх підручниках.
Нехай вони не прикрашають Москву портретами Сталіна, нехай Янукович скаже, що йому вони не подобаються. А на якій, врешті-решт, підставі треба вішати портрети ката, який був неодноразово викритий у своїх злочинах і, до того ж, був засуджений навіть Комуністичною партією?
Треба історію залишити історії.
