Він народився в січні 1938 го, а щечерез двадцять років написав:
Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,
Поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить
— ми віддані життю і нам віддасться в славі.
У 1972 році в листі до одного з них заарештований Стус писав: «Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії...». Та хто ж тоді, у брежнєвському 1972 му, міг правильно зрозуміти,чого прагнув Стус?
А починав життя Василь Стус так. Він народився на Вінниччині. У 1940 му родина переїхала до Сталіно(це сучасний Донецьк), де тато працював на заводі. У 1954—1959 роках Стус навчався в місцевому педінституті за фахом «українська та література» (нині це вже університет, і на стіні одного з його корпусів я бачив присвячену Стусові пам’ятну дошку). Потім — вчителював на Кіровоградщині, служив у армії, у 1961—1963 роках вчителював у школі №23 міста Горлівки Донецької області. У 1963 році, попрацювавши трохи у шахті й редактором газети «Социалистический Донбасс», Стус став аспірантом Інституту літератури АН УРСР. Друкуватись він почав ще 1959 року, а його перша поетична добірка з’явилась у журналі «Дніпро». Він встиг надрукувати кілька рецензій, поезій. Міг би собі спокійно писати дисертацію, оскільки, за його словами, знав «всі ходячі цитати з патентованих класиків», але...
Але понад усе Стус цінував свободу. А свобода, як точно зауважив один сучасний український письменник- «пофігіст», це — думка або вчинок, що веде в бік, рух у бік. Такий рух Стус зробив 4 вересня 1965-го. Він взяв участь у виступі-протесті проти арештів української інтеліґенції в київському кінотеатрі «Україна». Ініціатором протесту був літературний критик Іван Дзюба. Стус приєднався до нього, вигукнувши до публіки: «Хто проти тиранії, встаньте!». Стус зробив свій вибір. З того часу він нічого не вибачав Системі, а вона нічого не вибачила йому. Вже 20 вересня того самого року Стуса відрахували з аспірантури з єзуїтським формулюванням: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів». Він став безробітним, але не став конформістом. Він не мовчить, коли чиниться несправедливість, він не приховує своїх поглядів. Він працює в будівельній бригаді, кочегаром, потім влаштовується до Центрального державного історичного архіву УРСР, звідки його, ясна річ, звільняють «за власним бажанням».
Після цього Стус влаштувався на посаду інженера, але інженерну кар’єру не зробив. У січні 1972-го його заарештували вперше. Наслідок: п’ять років таборів і три роки заслання. У серпні 1979-го він повернувся до Києва. Повернувся вже в статусі відомого літератора, члена PEN-клубу, а згодом і члена Української Гельсинської групи.
А в житті реальному він був формувальником II розряду ливарного цеху заводу імені Паризької комуни, а згодом — намажчиком затяжної кромки на конвеєрі взуттєвої фабрики «Спорт». Проте Система про цього намажчика не забула. Другий арешт у травні 1980-го. Результат: 10 років неволі й п’ять років заслання.
Ще у 1968-му Стус написав:
Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом погрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб...
Перебільшення. Рабом він не став, аби що формально робила з ним Система. Ось що написав про нього Іван Дзюба: «Він не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики... У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм. Навіть зовнішністю своєю справляв, особливо на нових знайомих, враження незвичайности, обраности».
Це — серйозне зауваження, оскільки нині надто часто Стуса покривають «бронзовою» фарбою — до певної міри, делікатно висловлюючись, ідеалізують. Не слід цього робити, адже колись він сам зізнався: «Мені легше — в зимі, без коротких літніх ілюзій — тепла і зелені». Не треба ілюзій щодо таких «зимних» людей, як Стус, не слід їх робити «білими і пухнастими». Вони такими не були. Стус був (за)надто чесний із собою, а відтак мав право вимагати чесності від інших.
Уже цим особисто для мене Стус — не лише поет і перекладач, а персонаж історичний чи, за його власними словами, «в’язень історії». Нам бракує таких людей нині. Сьогодні можна почути, що Україні потрібні такі діячі, як Єжи Ґедройць. Може, й так. Щиро і високо шаную Ґедройця. Проте він «створював» незалежну Польщу, власне, за межами Польщі. Стус ніколи не мав свого Мезон ля Фіту. Він був в Україні, хотів в ній бути завжди. Ось чому видається мені, що більш потрібні саме такі люди, здатні сказати панам, а особливо підпанкам, хто вони насправді. Коли Стуса виключили з аспірантури, він після ознайомлення з наказом директора Інституту літератури АН УРСР написав: «Нехай це залишиться на Вашій партійній совісті». Прецікаво, що б він сказав про владу в Україні після серпня 1991-го...
Переживши у 1975 році клінічну смерть у в’язничній лікарні в Ленінградській області, Стус напише:
Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст...
Як же бракує сьогодні людей, здатних як Стус визнати:
...Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом...
Це твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.. .
Стус нічого не просив. Тим і цікавий. Проте він не вимагав зайвого. Він стояв ногами на землі. «Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може. Але — і не пливи за течією». Це Василь Стус у 1983-му написав у листі до сина Дмитра. Це — заповіт всім тим, хто ще не забув, що живе саме в Україні, хто ще не втратив ті почуття, що колись у Стусовій ієрархії виглядали так — самоповага, людська і національна гідність.
