Архієрейський собор УПЦ МП, який цього тижня відбувся в Києво-Печерській лаврі, обнародував «Заяву єпископату Української православної церкви щодо діалогу з розкольниками з УАПЦ і УПЦ КП».
У заяві зазначено, що «...єпископат УПЦ, незмінно піклуючись про порятунок своїх чад, висловлює свій жаль із приводу розколу в Україні. Ми всі прагнемо до єдності». А далі владики підтвердили ту жорстку позицію своєї церкви, що збігається з позицією Московського патріархату, яка була сформульована в перші роки розколу православ’я в Україні. А саме: в розколі винна тільки одна сторона (церкви, що відділилися від Московського патріархату), розкольники прирівнюються до єретиків і, відповідно, переговори «на рівних» із ними неможливі. Єдиний шлях розв’язання проблеми схизми полягає в розкаянні і поверненні «заблудлих овець» (без своїх пастирів) у лоно канонічної церкви — УПЦ, підлеглої Московському патріархату. Ні Московська патріархія, ні УПЦ МП не визнає будь- якого іншого шляху — ніяких компромісів, консенсусів або хоч би християнського прощення та великодушності. Виключається також посередництво інших канонічних автокефальних церков Вселенського православ’я, зокрема, Константинопольського патріархату, «першого за честю у православному світі». Із цього приводу в заяві сказано: «За всієї поваги до Святійшого Константинопольського Патріарха Варфоломея, ми вимушені констатувати, що будь-яке одностороннє втручання Константинопольської Церкви в церковне життя в Україні може тільки загострити ситуацію, але ніяк не розв’язати її».
Виходячи з вищесказаного, всі спроби двох українських церков узаконити свій статус презирливо іменуються «сплеском активності розкольників, що називають свої утворення автокефальними церквами, в пошуку їхнього канонічного визнання з боку Вселенського Православ’я». (Чому, власне, «пошуки канонічного визнання» є злочином?)
Дозволимо собі проаналізувати ще деякі положення Заяви Архієрейського собору, враховуючи безперечну важливість цього документа.
Заява нагадує всім нам, «що в Україні існує єдина канонічна Українська Православна Церква, визнана Вселенським Православ’ям», яка об’єднує переважну більшість віруючих України... які перебувають в єдності і злагоді під омофором Київського Митрополита». У зв’язку із цим хотілося б нагадати, що відповідно до останніх соціологічних опитувань, де рахунок іде на «душі», а не на приходи, більшість православних України не вважають себе членами тієї церкви, яка підлегла Московському патріархату. А що стосується «єдності і злагоди», то позитивне ставлення православних України до візиту Римського Папи продемонструвало помітну спірність єдності пастви і духовенства УПЦ МП.
Певні сумніви викликає також таке твердження: «УПЦ є найважливішим чинником стабільності в Україні, гарантом її внутрішньої єдності... Вона ніколи не втручалася у внутрішньополітичне і державне життя країни, не підтримувала ніякі політичні структури, не агітувала на виборах...» На жаль, можна навести численні приклади протилежного. А саме: участь у виборах духовенства УПЦ МП, протестні проти постанов влади хресні походи, енергійна агітація, спрямована на дестабілізацію податкової системи країни, небажання більшості єпархіальних владик перейти на українську богослужебну мову, поширення в Україні російських шовіністичних (антиукраїнських) видань тощо. Дуже часто відбувається те, в чому заява звинувачує УПЦ КП і УАПЦ, — скріплення «богословської сторони питання з політичною і створення додаткових проблем у справі досягнення єдності серед православних».
Не втримався Архієрейський собор і від погроз. (Ми, проте, до них звикли, — візит Папи, наприклад, повинен був призвести «до непередбачуваних катастрофічних наслідків»). Нині йдеться про те, що «створення паралельних існуючим (тобто УПЦ МП) нових канонічних структур в Україні (тобто канонічної незалежної церкви) загрожує руйнівними наслідками для релігійного і суспільного життя держави... УПЦ є однією з найбільших Церков світового Православ’я, і дестабілізація її внутрішнього ладу неминуче призведе до численних конфліктів і навіть до конфесійного і міжетнічного протистояння в Україні». (Між ким і ким?)
На закінчення наведемо прийняту на Соборі дійсно конструктивну постанову: «Розкол в Україні може бути подоланий зсередини... Тому ми пропонуємо ввести в переговорний процес між Московським і Константинопольським Патріархатами представників Української Православної Церкви, оскільки проблема відносин стосується її безпосередньо. Ми готові продовжувати переговорний процес із розкольницькими групами. («Але без участі підданого анафемі Денисенка») У будь-якому випадку, можливість розв’язання проблеми розділення православної в Україні УПЦ вбачає виключно на канонічній основі...»
