Сьогодні на першій шпальті «Дня» ми публікуємо лист, який, на нашу думку, може претендувати якщо не на завершення, то, принаймні, на певне етапне резюме дискусії, яка виникла в зв’язку з опублікованим нами текстом політолога Андрія Коваленка («День», №207 «То хто ж помиляється?»), в якому він, використавши як привід нещодавню чергову річницю більшовицького Жовтня, висловлював свою думку про переваги соціалізму. Не будучи однодумцями Андрія, ми, однак, цінимо його прагнення дискутувати аргументами, хоча, звичайно ж, і аргументи (як і одні й ті самі факти) в різних головах і, тим більше, руках, часто набувають різного трактування. Власне кажучи, автор листа, який ми публікуємо сьогодні, — В’ячеслав Пасенюк з м. Дзержинська Донецької області — також виходить багато в чому з тих реалій, про які писав і пан Коваленко і які особисто йому (на відміну від ще цілком молодого політолога) знайомі не з чуток. Може, тому наші опоненти й доходять таких різних висновків, що пан Пасенюк бачив і бачить і «зворотний бік медалі», вірніше навіть, реальний бік декларованих соціалістичних цінностей і успіхів? Сьогодні на сторінці «Історія і я» ми даємо також матеріал професора Станіслава Кульчицького, який розповідає про те, чому і як більшовики перемогли в Росії та в Україні.
Андрій Коваленко висловив такі докори, що відмовчатися було б несолідно.
«Свято, яке більшість з нас із задоволенням відзначала»? Саме так і було, шановний товаришу політолог? І в якій же це святковiй компанії цілковито серйозно піднімали тости за Великий Жовтень, за епохальний залп «Аврори», за штурм Зимового? Випивали — це так. Гуляли — без сумнівів. А коли наш народ відмовлявся (зрікався) від таких славних традицій? Але до чого тут жовтень, хоч і тричі великий?!
У тому минулому залишилися мої особисті сорок два рочки, й були вони саме такими, як у горезвісної «більшості народу»: і обновки пам’ятаю, і гостинці пам’ятаю, і як карбованець на кіношку в усієї сім’ї збирав (до реформи 61-го). Воно не було убогим і голодним, моє минуле, але не було й радісним. Воно не було страшним, однак і небагато перетинів з тінями з КДБ (у студентські роки та в армії) залишили, що називається, незабутнє враження.
Під тими гербами й прапорами залишилися моя юність, моя молодість, — уже з однієї цієї причини я не можу ні гудити, ні проклинати епоху передрозвиненого соціалізму. Ніхто довкола мене не вірив ні в комунізм, ні в те, що нас до нього приведуть ці люди з Мавзолею. А я — вірив. З мене сміялися, зі мною відмовлялися сперечатися: ну, очевидно ж, що це фікція, всесоюзна панама! А я сперечався, я розфарбовував карту світу в червоний колір, імена вождів наших партій на всіх континентах були паролями для мене. Я дійсно жадав рівності, братерства, миру й травня в усьому світі!.. Хто відбив у мені цю віру, як відбивають нирки? Ті, хто за служіння їй отримував гроші, подарунки, чини й привілеї. Університетські функціонери, армійські політпрацівники, партначальники районного й обласного масштабу... Я намагаюся пригадати серед них людей ідеї, ну, хоч одного, — немає! (Десь вони все-таки були, припускаю, як ті винятки, без яких немає пристойного правила).
Минуле моє не було безвихідним, куди там, усе було розписане наперед і назавжди, немов по клітинках накреслене. І от це, гадаю, одна з головних складових нашого радянського негативного досвіду. Ми жили на готовенькому — в усіх значенням: інтелектуальному, матеріальному, духовному... На дешевенькому, сіренькому в рожевих тонах, клаптевому, ерзацному, зате — готовенькому. Інерція в усьому, боязнь щось змінювати кардинально, оглядка й загальмованість — ось ледь не найнебезпечніші для України, для українського суспільства риси зараз.
Цей новий застій, ця гірка настоянка — ні напитися, ні виплеснути, надто густа... До чого ж пощастило з народами нашим президентам! Везуть і везуть труни з Чечні — мовчить Росія. Скільки й кого закопують у самій Чечні, й поготів нецікаво... Убожіє народ, худнуть гроші, проводжаємо в останню дорогу частіше, ніж запрошуємо на хрестини, — мовчимо. Ну, під ніс бурмотимо, у сні скрикуємо — це не рахується.
Знайомий каже: «Вибори відбудуться раніше, до літа — точно». Я відповідаю: «Навіщо?» Знайомий продовжує: «Народ не витримає!» Я (глибоко переконаний): «Ще як витримає!» Знайомий цитує: «Пригадай класику: «Гвозди бы делать из этих людей, в мире бы не было крепче гвоздей!» Я ж у відповідь: «Не знаю, як щодо заліза, про це треба б розпитати дух Фелікса Едмундовича. А мені на думку спадає інше: з нас мотузки сукали, сукають і сукатимуть...» Саме тому, що радянські ми самі й, боюся, вже встигли дітей наших заразити тим же: чиношануванням і плазуванням, колибчогоневийшлозом та пристрастю до подвійних стандартів...
Хоча, хоча (я працюю в школі) багато чого мені підказує, що діти наші, а тим більше внуки, все-таки будуть якісно іншими: яскравішими, «розкрученішими», спонтаннішими, динамічнішими... За всіх своїх «негативів».
Шановний товаришу Коваленко, не помиляюся я ні щодо спільного з вами минулого, ні щодо нашого ж сьогодення. Не вросту (точно знаю!) ні в ринкову економіку, не інтегруюся в Європу, не досягну успіху на ниві демократії... Я залишився там, на жаль, хоча доживаю тут. Але й ворогу, а дітям тим паче, не побажаю прожити їхні юність і молодість так само — в руслі історичних процесів — безплідно, як ми з Вами. Ні країну, ні устрій, ні ідею свою ми не відстояли й заповідати нам немає чого. Проте негативний досвід добрий тим, що відлякує: «Так не роби! Світ великий — шукай іншого!»
