На сьогодні з тихих львівських вуличок, що прилягали до Стрійського парку, майже під дахом старого австрійського будинку, у чужій оселі скромно живе митець - людина, якій випало стати живою легендою нашого часу. Немає в цього чоловіка виняткових матеріальних благ, захоплення від впізнання в очах перехожих, немає особливих життєвих щедрот і навіть власних обох рук теж немає - а є величезна воля до життя, тонке почуття гумору та могутній талант, що здобув йому довгу низку дипломів та медалей, Апостольське благословення Папи Римського Івана Павла ІI, членство в Спілці художників України та лауреатство Державної премії України ім. Т. Шевченка, хоча він сам - громадянин Канади.
"Коли вершиною сакрального мистецтва першої половини ХХ століття є творчість Михайла Бойчука, то другої - тільки Миколи Бідняка", - так визначить поважна львівська критика місце цього живописця у вітчизняному мистецтві. І мені згадається недавно прочитане в американського письменника Річарда Баха, до якого під час розмови з Бідняком у думках повертатимуся ще не раз: "Велика нагорода чекає того, хто вибирає важкі шляхи, але нагороди сховано за роками".
Ой, як багато часу минуло відтоді, відколи вперше взяв до уст олівця. Не Микола Бідняк вибрав той шлях, шлях вибрав його. Міна, яка розірвалася, коли злощасного дня червня 1945-го вийшов у поле з усіма садити брукву, в одну мить кардинально змінила все, чим жив і на що сподівався до цього часу. Шість місяців військовими лазаретами, п'ять жахливих операцій за умов, коли бракувало навіть звичайних бандажів - і, нарешті, умовно здоровий. Ще боліло там, де до вибуху були руки, ще хотілося одночасно мати в полі зору той окрайчик світу, який могло б побачити втрачене око, а вже треба було вчитися жити по-новому, без будь-якої надії повернути. Бодай, на мить легкість минулих днів.
