Зателефонувавши напередодні Миколі Жулинському, щоб привітати з днем народження (відомому літературознавцю та громадсько-політичному діячеві 25 серпня виповнюється 71 рік), ми застали його на малій батьківщині — Волині. Виявилося, що Микола Григорович збирає матеріал для своєї нової книги про те, що переживали волиняни до, під час і після Другої світової війни. Про це читайте далі. А розпочали ми нашу розмову, звичайно, з головного — ювілейного Дня Незалежності України.
— Миколо Григоровичу, як би ви оцінили двадцятирічний поступ української незалежності? Із чим ми підішли до цієї ювілейної дати?
— Двадцятиріччя Незалежності України — для мене велике свято. Я зустрічаю його з особливим пієтетом. Найголовніше сьогодні те, що в нас є українська держава. Це переважає всі наявні негативи. Зрозуміло, що не такої України ми чекали через двадцять років. Усі сподівалися на те, що ми швидко вийдемо на фінішну пряму, що, отримавши незалежність, ми зможемо мобілізувати наші сили, дух, потенціал — люди стануть жити краще, пишатися своєю державою, а Україна, як незалежна держава, буде динамічно розвиватися. Але, на жаль, сталося не так. Мабуть, причина в тому, що ми не мали нормального, виразного, тривалого процесу розвитку України. Змінювалися президенти, особливо уряди. Приходив новий президент і перекреслював все, що робив його попередник, або приходив новий уряд і не розвивав позитивні досягнення минулих урядів. Мінялися не тільки економічні орієнтації, а й стратегічні пріоритети, хоча усі говорили про європейський вектор розвитку. Наша найбільша біда — те, що ми не маємо справді національно-свідомої, патріотичної влади. Немає розуміння того, що, проводячи будь-які реформи, треба дивитися, як сама влада реагує на ці реформи. Наскільки вона готова жертвувати своїми власнимиінтересами заради розвитку України. Сьогодні в людей є велике розчарування. Думаю, більшість українців незадоволені нинішнім станом розвитку України. Тому це не додає святковості Дню Незалежності.
— Як ви думаєте, які шанси протягом цих двадцяти років не було використано?
— Ми мали колосальні шанси. Маю на увазі період президентства Леоніда Кравчука, коли треба було діяти рішуче й зміцнювати свій суверенітет — не за рахунок поступок, а йти власним, визначеним шляхом. Потім у нас був унікальний шанс після помаранчевої революції. Віктор Ющенко так і не використав цей шанс. Основна причина була в тому, що переважна частина тих, хто знаходився при владі, не мали абсолютного переконання, що належить будувати національну державу. Треба було не копіювати, а шукати свій національний шлях розвитку. Тільки так можна було досягти великих успіхів. У нас до сьогодні при владі залишається стара партійно-комсомольська номенклатура, яка має всі комплекси радянськості.
— Такі люди не можуть відірватися від радянського минулого й думати про сучасну Україну. Нинішня влада, на жаль, не виявляє чіткої, принципової позиції: ідеться про «Русский мир», Митний союз, одним словом, як догодити Росії. З іншого боку, ми постійно чуємо про європейську інтеграцію. Європа дивиться на нашу владу і думає: що це за люди, що це за влада? що вони хочуть? куди йдуть? чому вони ніяк не можуть відірватися від того газу? Насправді, це свідчить про брак чіткої позиції. Їхня позиція половинчаста, вона будується на компромісах, тому й не має перспективи для країни.
— Де брати сили, у чому може бути альтернатива сьогоднішньому розвитку країни?
— Поки до влади не прийдуть нові, молоді, національно-свідомі, патріотичні сили, поки не відбудеться вкрай потрібна ротація влади, коли державні посади обійматимуть не бізнесмени, а люди, які пам’ятатимуть, що вони мають служити цій державі й народу, до того часу нічого особливо не зміниться.
— Можете поділитися, над чим зараз працюєте, які у вас творчі й наукові плани?
— Нещодавно у видавництві «Либідь» вийшла моя книжка, така собі велика шпаргалка. Вона називається: «Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам». Там є 50 літературних портретів — від Сковороди, Квітки-Основ’яненка, Куліша до Драча, Костенко, Стельмаха, Чорногуза, Мушкетика. Я дуже радітиму, якщо цю книжку вдасться розповсюдити. А зараз я закінчую ще одну книгу, яка називається «Моя Друга світова». Це розповідь про те, що переживали волиняни, зокрема, з мого рідного села, до і під час 1939-го року, під час війни і в післявоєнний період. Через долю цих звичайних людей я розказую про переживання, біди, трагедії моїх земляків. Я даю історичні довідки, посилаючись на архівні матеріали. Буде добре, якщо ця книга піде на схід і південь, щоб там люди побачили, як на Волині було нелегко під час Другої світової війни. Я також розповідаю про те, як ми малими гралися у війну. Саме ця гра й породила мої намагання розповісти про надзвичайних людей.
— Кого б ви хотіли привітати з Днем Незалежності України?
— Передусім тих, хто боровся за нашу незалежність, хто жертвував своїм життям. Я нещодавно був у своєму рідному селі, спілкувався із жінками, одній з яких — 102, другій — 95, третій — 85 років. Спілкувався із своєю першою вчителькою Людмилою Михайлівною (учила мене в 1—4 класах), яка мені вперше зізналася, що її готували як медсестру для Української повстанської армії і що вона ледь не загинула під час боїв, які вели німці, розгромивши Колківську республіку на Волині. Я схиляю голову перед людьми, які воювали за незалежну Україну, хочу привітати їхніх рідних і близьких, привітати всіх наших дисидентів, борців із Гельсінської групи, а також воїнів Радянської армії, які воювали, визволяючи Україну від німецького фашизму. Ці люди жертвували своїм життям. Мої вітання всім тим трудівникам, які так терпеливо багато років чекають, що їм стане жити краще. Мені боляче, коли я ходжу по селу й бачу, як важко ці люди працюють, в яких умовах вони живуть. Я переконаний, українці не заслужили на таку долю. Вони заслужили на те, щоб достойно жити у своїй країні.
