На шпальтах газети «День» розпочалася надзвичайно важлива для подальшого розвитку українськолго суспільства дискусія навколо драматичних подій історії України, пов’язаних з практичною реалізацією постулатів комуністичної ідеології в одній із найпотворніших її форм — російського більшовизму (так званого марксизму-ленінізму). Ця тема є актуальною не лише тому, що суспільна свідомість останнім часом отримала нові страхітливі свідоцтва про злочини породженого російським більшовизмом радянського комуністичного режиму на території України, одним із найбільш трагічних символів яких став Голодомор 1932— 1933 рр. Вона змушує задуматися над тим, що ці злочини лишилися непокараними та про те, що сучасне — це лише проміжна ланка між минулим та майбутнім.
Протягом всіх років незалежності, неодноразові спроби громадськості домогтися об’єктивного суду над комуністичною ідеологією та КПУ- КПРС за всі злодіяння, скоєні проти українського народу, залишилися без відповіді влади та органів прокуратури. «Нюрнберг-2», як символічно називають громадяни у своїх вимогах цей майбутній процес над злочинами комунізму в Україні, досі лишається тільки гаслом. Між тим відомо — непокарані злочини спонукають до нових злочинів. Отож українське суспільство дотепер змушене існувати під дамокловим мечем повторення жахів тоталітарного минулого, а українська незалежність продовжує існувати з підведеною під неї міною уповільненої дії, яка може спрацювати в будь-який момент. Цим дамокловим мечем, занесеним над громадянським суспільством, та, водночас, підведеною під державну незалежність міною, є Комуністична партія України.
Сучасна КПУ зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р. Це дає їй формальні підстави уникати відповідальності за злочинні наслідки реалізації постулатів комуністичної ідеології в Україні. Але за своєю внутрішньою суттю, програмними цілями та завданнями, організаційними принципами та ідеологією сучасна КПУ є тією самою організацією, що й заборонена на зорі української незалежності КПУ- КПРС. Навіть нумерація її з’їздів демонстративно продовжується від тих тоталітарних часів (нещодавно відбувся 42-й з’їзд КПУ, який офіційно задекларував структури сучасної КПУ «не тільки спадкоємцями, але й правонаступниками Компартії України, що діяла в 1918— 1991 рр.». Тож існує потенційна загроза повернення усіх страхіть режиму, який Україна вже мала нещастя пережити у ХХ столітті під керівництвом КПУ-КПРС.
Можливо, у когось ці твердження викличуть іронічну посмішку. Але достатньо уважно ознайомитися з програмними та статутними документами КПУ, щоб позбутися усіх сумнівів.
Ст. 7 Закону «Про політичні партії в Україні» (№2365-III від 5.04.2001 р.) зазначає: «Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення».
Отже, програма КПУ є викладом «цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення». Розглянемо їх на конкретних прикладах.
КПУ — ПРЯМА СПАДКОЄМИЦЯ ЗЛОЧИНІВ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
З тексту програми та статуту КПУ випливає, що вона не лише абсолютно не цурається злочинів комуністичного режиму в Україні, але й навіть відкрито бравує деклараціями про свій прямий зв’язок з КПУ-КПРС (курсив наш. — Авт.): «Комуністична партія України бере свій початок у створеній В. І. Леніним партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще зі світової революційної теорії і практики».
«Виступивши як ідейна й організаційна спадкоємиця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р., ... Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм...»
«Зберігаючи за своїми ідейно-теоретичними, політичними витоками, соціально-класовою природою, організаційними принципами спадкоємність щодо незаконно забороненої в 1991 році Компартії України, наша партія...»
«Вона (КПУ. — Авт.) вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 року».
Уже цих зізнань КПУ цілком достатньо, аби ця партія була заборонена в Україні. Інакше виглядає абсолютно неприпустимим на державному рівні, з одного боку, вшановувати пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій — жертв КПУ—КПРС, а з другого боку — дозволяти відкрито діяти політичній партії, яка офіційно заявляє про свій прямий ідейний, теоретичний, організаційний та політичний зв’язок, а тепер і правонаступництво з КПУ—КПРС як організаторкою масових репресій проти українського народу та творця одного з найбільш жорстоких в історії людства тоталітарних режимів.
Суспільство має осмислити цей факт та дати собі чесну й відкриту відповідь — для чого ж тоді ми здійснюємо наукові дослідження і видаємо серії наукових видань про злочини КПУ—КПРС в Україні, публікуємо десятки томів із списками сотень тисяч їхніх жертв? Для чого ми виділяємо державні гроші на пам’ятники та меморіали їхнім жертвам? Для чого в календарі існують встановлені на державному рівні скорботні дати, коли ми вшановуємо пам’ять жертв голодоморів та масових репресій в Україні? Для чого в ншій державі на рівні Закону засудили Голодомор 1932—1933 рр. і його нормою кваліфікували його як геноцид? Для чого домагаємося визнання цього від міжнародної спільноти? Для чого творимо Інститут національної пам’яті? Для чого все це, коли в країні продовжує відкрито діяти політична сила, яка заявляє про продовження «ідей і традицій» відповідальної за страшні злочини проти нації політичної сили — КПУ—КПРС? Поки ми не дамо відвертої та чесної відповіді на ці запитання, доти в Україні ми не можемо говорити про справжні право та справедливість, бо інакше це виглядатиме знущанням над пам’яттю мільйонів жертв тоталітарного комуністичного режиму.
ПРОГРАМА КПУ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
КПУ дотепер відкрито не визнає незалежність України. У своїй програмі вона неприховано заявляє, що незалежність України була проголошена «злочинним» шляхом внаслідок «контрреволюційного перевороту». Отже, виходить, що всі ми живемо в незаконно проголошеній державі, яка відтак не є легітимним державним утворенням? І що в будь-який момент комуністи готові повернути попереднє становище України?
Ці твердження — не просто писання в партійній пресі, а витяги з Програми КПУ як офіційно погодженого Мінюстом документа:
«Злочинним способом, всупереч волі народів, виявленій на референдумі 17 березня 1991 року, була зруйнована велика союзна держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік».
«Контрреволюційний переворот, здійснений в Україні»...«привів до влади антинародні сили», «насадженню буржуазної, націонал-шовіністичної ідеології».
«Буржуазно-націоналістичні сили, що захопили владу», нав’язали «встановлення в країні авторитарного режиму».
Між іншим, свої теоретичні писання, депутати-комуністи підтверджують практичною діями, ігноруючи депутатські значки незалежної України і вперто вдягаючи червоно-сині депутатські відзнаки колишньої УРСР. Але хіба суспільство забуло, як відбувалося проголошення незалежності України? Коротко нагадаємо, що все тоді сталося відповідно до Конституцій та законів колишніх СРСР та УРСР. Була Декларація Верховної Ради України про державний суверенітет України (16 липня 1990), прийнятий Верховною Радою України Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991), Всенародний референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України (1 грудня 1991). На підставі цих документів 7— 8 грудня 1991 р. відбулося підписання Біловезької угоди про припинення існування СРСР і створення СНД, яку 21 грудня в Алма-Аті підтримали повноважні представники інших колишніх республік СРСР. Де ж тут є «злочинний спосіб» і «переворот», внаслідок якого з’явилася незалежна Україна?
Читаємо програму КПУ далі. На другому етапі її діяльності в разі приходу до влади передбачається наступне: «...ліквідовуються наслідки контрреволюції», відбувається «...скасування біловезької змови». «Комуністи розглядають це як передумову відродження на новій основі союзу народів злочинно зруйнованого Союзу Радянських Соціалістичних Республік».
Виходячи з попередніх пасажів програми КПУ, як ці твердження ще можливо трактувати, як не програмні цілі, спрямовані на ліквідацію незалежності України? Не зрозуміло, як стало можливим затвердження Міністерством юстиції України наведених вище положень Програми КПУ.
МАРКСИЗМ-ЛЕНІНІЗМ — ЗЛОЧИННА ОСНОВА ДІЯЛЬНОСТІ КПУ
У програмі та статуті КПУ повсякчас наголошується, що ідейною, теоретичною та практичною основою її діяльності є марксизм-ленінізм і досвід «більшовиків-ленінців»:
«Теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса-Енгельса- Леніна».
«Компартія надає найважливішого значення тому, щоб її члени творчо опановували багатющий досвід більшовиків- ленінців».
Найважливішим засобом підвищення «боєздатності партійних рядів Компартія вважає ...посилення марксистсько-ленінської освіти... комуністів».
«Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, «розірвати з марксизмом-ленінізмом», будь-які спроби віднести його до «фундаментальних досягненьт наукової думки минулого, неприйнятних як основа ідеології Комуністичної партії в наш час».
«У розробці своєї політики і практичній діяльності партія керується науковим соціалізмом, вченням Маркса-Енгельса-Леніна».
«Член партії зобов’язаний: вивчати і творчо застосовувати в практичній роботі марксистсько-ленінське вчення».
Тим самим, КПУ декларує, що її цілі та завдання, а також шляхи їх досягнення, визначаються «вченням Маркса-Енгельса-Леніна». На жаль, в Україні досі ще не вироблено юридичної оцінки цього «вчення» та не зроблені правові висновки, наскільки воно відповідає Конституції та законам, діючим в нашій державі. Між тим, існують переконливі свідчення того, що ця тема заслуговує на спеціальну правову експертизу.
Ідеологи марксизму-ленінізму ніколи не приховували, що основою їх теорії є насильство. Більше того, вони відкрито наголошували на цьому. Зацитуємо, що писав з цього приводу сам К. Маркс у відомому «Маніфесті Комуністичної партії» (Соч. — М, 1955, т.4):
«Пролетариат основывает свое господство посредством насильственного ниспровержения буржуазии» (с. 435). «Ближайшая цель коммунистов — завоевание пролетариатом политической власти» (с. 437). «Политическая власть в собственном смысле слова — это организованное насилие одного класса для подавления другого» (с. 447). «Коммунисты считают презренным делом скрывать свои взгляды и намерения. Они отрыто заявляют, что их цели могут быть достигнуты лишь путем насильственного ниспровержения всего существующего общественного строя. Пусть господствующие класы содрогаются перед коммунистической революцией» (с. 459).
Іншим разом він висловлювався ще більш відверто: «Когда придет наш час, мы не будем прикрывать терроризм лицемерными фразами» (т.6, с. 548).
Це не є пусті нісенітниці хворої на голову людини. Це — теоретичне вчення, яке обґрунтовує доцільність, необхідність та обов’язковість застосування насильства для досягнення оголошених програмних цілей і завдань. Такими цілями та завданнями для комуністів були і є захоплення влади та кардинальна зміна існуючого суспільного ладу. Концепція класової боротьби, яка покладена в основу марксизму, по своїй суті є оболонкою, призначення якої — виправдати пропаганду та застосування насильства під ширмою класового насильства.
