За всіма ознаками політичний сезон 2002—2003 мав стати прохідним. Після парламентських і місцевих виборів 2002 року український політикум хотів передиху. Треба було не лише відійти від лихоманки минулої виборчої кампанії, але й не поспішаючи накопичити сил і ресурсів для майбутніх президентських виборів. Однак абсолютно несподівано для абсолютної більшості політиків і експертів сезон 2002—2003 набув своєї власної інтриги, ім’я якої — політична реформа. Сенсаційне телезвернення Л. Кучми 24 серпня 2002 року з декларацією намірів про проведення політичної реформи відкрило політичний сезон, а завершено його ухвалою Верховної Ради про направлення законопроектів про внесення змін до Конституції до Конституційного Суду України і черговою сенсаційною заявою Президента про можливість відкликання свого конституційного законопроекту.
«Процедурне» голосування у Верховній Раді 11 липня у відомому сенсі можна вважати якісно- кількісним вираженням ставлення українських політиків до конституційної реформи. Переважна більшість народних депутатів (причому як опозиційних, так і представників пропрезидентського табору) боїться президентської монополії на політичну реформу і невизначених наслідків її реалізації. У крайньому випадкові, вони готові на певний компроміс, навіть якщо він і не приведе до якого-небудь конкретного результату. Краще погане, але зрозуміле статус-кво, аніж гра за новими (до того ж заданими iз ззовні) правилами, та ще з непередбачуваним результатом. У поведінці парламентської більшості проявилася одна забавна тенденція: зовнішня відсутність політичної волі також може бути вираженням цієї самої політичної волі. Це дуже по-нашому, по-українськи — бездіяльність як форма політичної активності. До речі, як показує новітня політична історія України, така практика може бути вельми результативною для окремих персоналій і угруповань.
Соломонове рішення парламенту з конституційного питання і заява Президента про можливе відкликання свого законопроекту лише посилили інтригу навколо політичної реформи. Не виключено, що й майбутній політичний сезон пройде під її знаком. Однак зараз ситуація виглядає майже патовою. Ключове на сьогодні питання — що далі? Як відповідь можна передбачити декілька сценаріїв розвитку ситуації.
Сценарій перший — Конституційний Суд визнає юридично некоректною процедурну ухвалу Верховної Ради щодо конституційних законопроектів. А далі все спочатку, з однією істотною поправкою — в прискореному режимі законодавчо приймається процедура направлення до Конституційного Суду законопроектів про внесення змін до Конституції України, потім робиться спроба затвердити більшістю голосів лише президентський законопроект і отримати його схвалення в Конституційному Суді. Нарешті, фінальний акорд — формування конституційної більшості у Верховній Раді (скоріше за все — за участю комуністів).
Другий варіант — відкликання президентського законопроекту, ініціювання (можливо, на майбутньому Громадянському форумі, який відбудеться восени) нової редакції Конституції і всеукраїнського референдуму щодо її схвалення. У цьому випадкові роль Верховної Ради зводиться до нуля. Нову редакцію Конституції, як публічно твердив заступник голови Конституційного Суду України В. Шаповал, можна прийняти і на всеукраїнському референдумі. Однак на підготовку нового проекту Основного закону, його публічне обговорення, а також ініціювання референдуму буде потрібен час — не менше нiж 5-6 місяців, а реально навіть нiж більше. З початку 2004 року фактично вже почнеться нова виборча кампанія. Два політичнi проекти вступлять у явну суперечність, що може викликати різке загостренням політичної ситуації з непередбачуваними наслідками.
Можлива комбінація першого та другого варіантів, особливо на заключній фазі реалізації політичної реформи. У цьому випадкові може відбутися референдум на підтримку нової редакції президентського законопроекту про конституційну реформу.
Третій варіант — розробка та прийняття певного компромісного проекту політичної реформи, з відмовою від ідеї виборів у один рік, але з конституційним закріпленням порядку формування уряду парламентською коаліцією. Ймовірність такого розвитку подій різко зросте в разі постатейного рейтингового голосування законопроектів про конституційні зміни.
Цілком можливо, що восени будуть зробленi спроби реалізувати всі три сценарії відразу (природно, що різними політичними силами).
Минулий сезон можна також назвати періодом політичних експериментів. До числа таких експериментів можна віднести і вищезгаданий проект політичної реформи, й так званий «коаліційний уряд» В. Януковича. Якщо перший експеримент ще не завершився, хоч і перебуває під явною загрозою зриву, то результати другого експерименту вже можна оцінювати. Досвід виявився не цілком вдалим — і з інституційно-юридичного і з політичного погляду. Уряд Януковича з дуже великою натяжкою можна назвати «квазікоаліційним» чи формально-коаліційним.
Парламентська коаліція, яка нібито його сформувала, є значною мірою штучним утворенням (і результати багатьох голосувань це підтверджують), не має серйозних політичних інструментів впливу на «свій» уряд, як, проте, і Кабінет міністрів лише вельми умовно впливає на «свою» парламентську коаліцію. Уряд залишається майже в повній залежності від Президента. Історія зі зміщенням В. Шевчука з міністерської посади вже вкотре показала фіктивність коаліційності та політичної самостійності уряду. Щоправда, потім необхідної політкоректності дотрималися, пост міністра екології формально залишився в квоті НДП. Однак С. Полякова можна вважати представником НДП з таким же успіхом, як В. Гайдука — креатурою СДПУ(О), а Ю. Кравченка — висуванцем «Демократичних ініціатив».
І, разом з тим, у цьому випадкові варто говорити про такий негативний результат експерименту, який лише підтверджує потребу і необхідність формування коаліційного уряду, політично відповідального перед парламентом. Очевидно, що покладатися лише на добру волю Президента (хоч хто б ним був) явно не достатньо. Проблему має бути вирішено на законодавчому (а ще краще — на конституційному) рівні. Тому є підстави вважати, що коли політичну реформу й буде реалізовано, то саме в плані реалізації ідеї про формування уряду парламентською коаліцією. Це може статися або в наступному політичному сезоні, або дещо пізніше. Але станеться майже напевно. Ідея уряду, політично відповідального перед парламентською коаліцією, яка його сформувала, набуває плоті і крові (в політичному та юридичному значенні), розширює число своїх прихильників. Так що година її проб’є, і доволі скоро.
Доля уряду В. Януковича і самого прем’єра також являє собою особливу інтригу майбутнього політичного сезону. На часі приймати ставки — скільки протримається Кабінет міністрів на чолі з лідером Партії регіонів? Доволі ймовірно, що Віктор Федорович виявиться перед загрозою відставки вже цієї осені (якщо все ж таки рік буде неврожайним і будуть потрібні ті, хто відповідатиме за це). Хоча все може обійтися і менш значними кадровими жертвами. Якщо уряд Януковича переживе нинішню осінь, то другий кризовий максимум на нього чекає навесні 2003 року, коли закінчиться період парламентської недоторканості Кабінету міністрів. У Верховній Раді цілком може сформуватися ситуативна коаліція проти В. Януковича, особливо якщо прем’єр не відмовиться від президентських амбіцій, але при цьому не отримає однозначної санкції від Л. Кучми на участь у боротьбі за пост голови держави.
Із внутрішньополітичних підсумків минулого сезону варто також відзначити стабілізацію парламентської (і загалом партійно-ідеологічної) структури українського політикуму. Кількісні зміни фракційної структури Верховної Ради відбувалися, але в якісному плані вона залишалася незмінною. Одночасно і для табору влади, і для опозиції характерною є висока внутрішня суперечливість.
Магнітне поле української політики в сезоні 2002 — 2003 визначалося президентськими виборами 2004 року. Зміна влади та зміна системи влади — ці гасла звучать все частіше, причому нерідко в протиставленні одне одному. Однак логічно і, можливо, набагато важливіше, поглянути на цю проблему з іншого боку — як забезпечити ефективність і стабільність влади, а також спадкоємність державної політики? Останнє означає й певні гарантії від радикального переділу власності в разі зміни влади. Значну частину політичної і бізнес-еліти країни непокоїть саме це питання. Чіткої та однозначної відповіді на нього поки що немає. Пошук оптимальних засобів і форм розв’язання цієї проблеми стане одним із головних політичних завдань майбутнього сезону.
Говорячи про проблему спадкоємності державної політики, потрібно відзначити і зовнішньополітичний вимір підсумків минулого сезону. Міжнародне становище України змінилося дуже істотно, особливо якщо порівнювати з осінню минулого року. На зміну гострій кризі у відносинах зі США, західноєвропейськими державами та міжнародними організаціями («кольчужний» скандал, санкції FATF і подібне) прийшло контрастне потепління на західному напрямкові. Дипломатичний маневр України під час Іракської війни і після її закінчення виявився вельми вдалим і приносить свої дивіденди. Однак подальша гармонізація відносин із Заходом, перспективи європейської і євроатлантичної інтеграції України будуть прямо залежати від нашої внутрішньополітичної ситуації, від того, як (в якій політичній обстановці) відбуватиметься реалізація конституційної реформи, як дотримуватимуться демократичних стандартів під час майбутніх президентських виборів, наскільки спадкоємною буде зовнішня політика України. Не меншою мірою це стосується і російського напрямку.
У стосунках з Росією до наступного політичного сезону переходять такі непрості проблеми, як проект Єдиного економічного простору (чи все ж таки зони вільної торгівлі?) і газотранспортного консорціуму. І в тому, і в іншому разі перспективи досить невизначені. До того ж Росія вже повним ходом втягується до череди виборчих кампаній — спочатку парламентської, а потім і президентської. Це може дещо відвернути увагу росіян від українських проблем. Але, з другого боку, «технологічні фішки» російських виборчих кампаній можуть набути свого другого життя за українських умов. Так що не виключені українські версії «справи перевертнів» і «державної боротьби з олігархічним капіталізмом». Однак українське політичне життя все більше відрізняється від російського. І це сприяє надії, природно, на краще.
Резюмуючи, можна сказати, що політичний сезон 2002 — 2003 не став прохідним. Скоріше, його можна назвати перехідним.
