У цьому фільмі багато страшного — але немає безвиході, й дивитися його не тяжко. «Живі», нова стрічка одного з найкращих українських документалістів Сергія Буковського, присвячена Голоду-33, але це той надзвичайно рідкісний випадок, коли слід говорити в першу чергу не про публіцистику, не про репортаж чи історичну розвідку (хоча все це тут є), а про кінематограф як такий.
«Живі» — це, по суті, продовження роботи, початої Сергієм Буковським у 2006 році фільмом «Назви своє ім’я», присвяченим Голокосту в Україні під час Другої світової війни. Обидві стрічки побудовано на матеріалі свідчень людей, котрі дивом вижили під час винищення. Фонд Стівена Спілберга «Шоа», в архіві якого є сотні подібних інтерв’ю, надав два роки тому ці матеріали режисерові, результатом чого став фільм «Назви своє ім’я»; нині ж у такий самий спосіб було зібрано свідчення 56 старих людей, отих незламних дідусів і бабусь, що бачили катастрофу 75-річної давнини на власні очі. Спільність є навіть у тому, що співпродюсером «Живих» виступив Марк Едвардс, — він також продюсував «Назви своє ім’я» від Фонду «Шоа».
Одним із головних героїв нового фільму є британський журналіст Гарет Джонс — абсолютно несправедливо забутий і у своїй, і в нашій країні. (Якщо звичайно не взяти до уваги, де 16 липня 2003 року в «Дні» була надрукована «Повість про двох журналістів. Волтер Дюрант, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія» Джеймса Мейса.) Його мати працювала колись гувернанткою в онуків легендарного Джона Юза, засновника Донецька, сам він добре знав російську. Гаретові вдалося потрапити в радянську Україну взимку, на самому початку 1933 року, і побачити все те пекло на власні очі, поспілкуватися з тими, хто тоді був уже приречений. Однак виступи цієї мужньої людини не було почуто, а незабаром самого його вбили у Маньчжурії — в переддень тридцятиріччя, за загадкових обставин. Буковський запросив одного з Джонсових нащадків прочитати щоденникові записи і листи журналіста, таким чином зробивши останнього важливим, хай і позакадровим свідком. Утім, цей фільм не про Гарета Джонса.
Цей фільм не про померлих, а про живих і про життя.
Звичайно, тут цитують необхідні документи, зокрема листування польських та італійських дипломатів, завдяки вставкам хроніки тих літ з різних країн оповідається про історичне тло, на якому розгортався Голодомор, є фрагменти брехливої, кричущо цинічної офіційної кінопропаганди. Однак унікальність стилю Буковського — у вмінні створювати зі, здавалося б, випадкового, звичайного матеріалу візуально насичені, повнокровні образи й органічно поєднувати їх із традиційними прийомами неігрового кіна. Два подібні фрагменти одразу запам’ятовуються на початку і наприкінці фільму (оператор — Володимир Кукоренчук, постійний учасник проектів Буковського) — лан з важкою, стиглою, майже мідного кольору пшеницею, яка хіба що не випадає з екрану, і опасиста, розкішна плямиста корова на тлі білої стіни сільської хати, поруч з двома бабцями на стільцях. Пшениця — те, що забирали в людей, прирікаючи їх на смерть; корови ж тоді врятували не одну родину. Ось саме на таких опуклих і дуже часто констрастуючих образах-символах побудовано фільм. Фотографія сільської хати в негативі на освітленому планшеті — наче привид зниклого життя. Чорно-білі зимові поля, оповиті сніжною курявою, прошиті залізничними коліями — тою залізницею вивозили зерно. Довгим крупним планом, у всіх деталях — ваги, на яких важили хліб, безнадійно порожні, непотрібні. Барвисте наївне малярство на стінах сільських хат. І головні, найяскравіші образи — оті самі баби й діди. Кожне з цих облич — дорогоцінне. Кожна з доль — трагедія. І всі — без страху. Неймовірно колоритні. Кумедні. Сварливі. Заплакані. Мовчазні. Веселі. Вісімдесятирічні. Живі.
Значить, живі й ті, хто лишився лежати в тій промерзлій землі.
Цей фільм про життя, і тому дуже точним є його завершення. Дві бабці сидять певний час на стільцях, а потім встають і потроху чимчикують собі у справах (»...треба грошей дати, щоб молока купив... огірків засолити...»), а стільці лишаються стояти — порожні, ще теплі, на тлі білої мазаної стіни, під цвірінькання пташок, шум вітерцю в деревах. Настільки світла та зворушлива деталь, що просто перехоплює подих.
І це не порожні місця на землі, аж ніяк — на ці місця обов’язково хтось сяде. Бо є кому. Бо живі.
