«Побачивши вперше куполи і храми Києво- Печерської лаври, Пилип дуже точно, по пам’яті намалював дзвіницю. У нього справжній талант, він дуже тонко відчуває красу і вміє її передати. Якби тільки не ця вулиця…» — так про свого племінника почала розповідь Валентина Федорівна.
Пилипа Добрянського «вулиця» поглинула дуже рано — у 8 років. Це доля багатьох тисяч дітей, кинутих напризволяще своїми батьками. Для них нічого не проходить безслідно — ні побої, ні п’яний чад найближчих людей, ні бездушшя, з яким вони від них відмовляються. На рятівній вулиці, де вони намагаються сховатися від жорстокості та безвиході, ці «шрами» зазвичай лікують клеєм.
У біографії Пилипа є всі «складові» бродяжництва. І лише іноді, навідуючись до своєї тітки, він починав багато читати, малювати, з задоволенням гуляти з нею столичним Андріївським узвозом. Але такі візити бували нетривалими, — він знову йшов до своєї «зграї», для якої завжди залишався визнаним «авторитетом». Десять років між вулицею та притулками, клеєм та бажанням малювати… А майбутнє? Про нього він намагався навіть не думати: для таких, як він, «майбутнє» частіше за все приречене.
Але сталося так, що «замкнене коло» дало тріщину. На основі реальних фактів із життя Пилипа було знято документальний фільм, це не пройшло повз увагу деяких депутатів та працівників Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Пилипу запропонували допомогу, у нього з’явився вибір.
Дізнавшись від співробітників міністерства про ситуацію Пилипа, керівник великої компанії з виробництва та продажу чоловічого одягу Сергій Васильович Копєйка докладно з ним поговорив і запропонував… роботу. «Пам’ятаю нашу першу зустріч і його погляд затравленого вовченяти. Відчувалося, що хлопець непоганий, тямущий, і шанс витягнути його з провалля є. Я йому відверто сказав, що все залежить від нього. Роботу доручимо поки нескладну, зможе підучитися і надалі стати хорошим фахівцем. Хоч йому вже виповнилося сімнадцять, паспорт був відсутній. Домовилися, що Пилип його оформить і прийде влаштовуватися. Звичайно, стовідсоткової впевненості, що він прийме правильне рішення, не було, та через два тижні він зателефонував», — пригадує Сергій Васильович.
Доброзичлива, ділова атмосфера та дружний колектив змінювали хлопця на очах: недовіра та замкненість поступово зникали. Робота помічника сортувальника, скорочений робочий день, ставлення співробітників «на рівних», і ще завідувач складу Євген Євдокименко, безпосередній куратор Пилипа , підібрав йому новий одяг — куртку, светр, брюки.
Зміни в його житті стали своєрідним сигналом і для інших членів його вуличної команди. Зустрічаючись з Пилипом, деякі з них почали розпитувати про роботу, цікавитися, як можна влаштуватися і що для цього потрібно. Він охоче розповідає і не приховує, що робота і колектив йому подобаються. Питання в іншому — чи достатньо у Пилипа внутрішніх сил утримати цей «життєвий шанс» і порвати з минулим назавжди?
«Справи поки що йдуть нормально, він виконує всі доручення, хоч і робить найелементарніше. Ми добре розуміємо, що взялися за непросту справу. Для нас це не якийсь експеримент — над цим треба працювати, тоді буде результат. Більш того, я глибоко переконаний, що цим необхідно займатися. Йдеться вже про те, як ми всі завтра житимемо, яким суспільство буде — здоровим чи ні, й ким взагалі завтра держава управлятиме? Від цих питань ніхто не зможе сховатися. У нас сьогодні немає Макаренка, колишньої системи ПТУ та трудових колективів радянського зразка, тому бізнес, може, й повинен цим займатися. Ми всі знаємо, що безліч дітей після інтернатів іде в нікуди, не знаходить себе, своєї справи, опори. Якщо кожен допоможе хоча б одній дитині стати на ноги — в масштабах країни цю проблему буде вирішено. Не просто раз на рік завезти подарунки до інтернату, а працювати системно, на конкретний результат. І якби бізнес відчував підтримку та зацікавленість держави, він би на це пішов. Потрібні спільні зусилля та активна взаємодія», — вважає Сергій Васильович.
Сьогодні такі думки в діловому середовищі звучать дедалі частіше. Але водночас прикладів того, що така «соціальна місія» бізнесу здійсненна, стає дедалі більше.
ПОГЛЯД БIЗНЕСУ
Володимир ПОЛЯЧЕНКО, голова холдингової компанії «Київміськбуд»:
— Я б хотів розповісти про деякі сторінки досвіду нашої компанії. Тридцять років ми опікуємось дитячим будинком «Малятко». Почали з невеликих кроків шефського опікування дітей та надання матеріальної допомоги як окремим дітям, так і самому будинку. Пройшло дуже небагато часу, і ми зрозуміли, що цим дітям потрібно більше. Коли малюк потрапляє до дитячого будинку, в нього виникає своя, особлива, але все ж таки родина. В найскладніший вік, коли йде формування характеру, коли треба не прогаяти здібності та нахили, на дітей чекає нове випробування. Як тільки дитина досягає середнього шкільного віку, вона отримує нову величезну травму — перехід до інтернату. Зрештою, завершується навчальний процес в інтернаті, й підліток фактично виштовхується у доросле життя. Без родини, без опіки, без опори, він лишається сам на сам зі своїми проблемами та болем. Ми збагнули це і почали шукати свою стежину допомоги дітям-сиротам. Перше, що було зроблено, — ми вирішили надати дітям можливість залишитись в тій спільній родині та оточенні, які утворив будинок «Малятко». І для цього збудували додатковий навчально спальний корпус, медичну лабораторію та Центрдитячої творчості. Таким чином були створені умови для подальшого повноцінного родинного проживання дітей різних вікових груп. Перша проблема була вирішена.
Йшов час, і старші діти наближались до закінчення школи. І ми спільно з Радою директорів прийняли рішення, що як названі батьки кожне підприємство буде щорічно брати дітей, які виходять на самостійну дорогу дорослого життя. Перше закріплення відбулося в 2000 році. В 2001 році 16 дітей закінчили школу і знайшли свою родину в 16 підприємствах компанії. Кожен рік ми беремо під свою опіку нових випускників. Більшість з них навчається — в училищах, технікумах, вищих навчальних закладах. Невдовзі будуть і перші новосілля «малятківців». Кожному з вихованців меценати відкрили особистий рахунок у банку «Аркада». Це також окрема програма, яку започаткували і ведуть підприємства «Київміськбуду». Ми робимо все, щоб діти мали шанс. Сьогодні ми впевнені, що наш досвід та досвід виховательського колективу «Малятко» гідний того, аби його вивчали. Наші ініціативи можуть бути підхоплені багатьма організаціями. Я знаю, що сьогодні в Україні працює багато емісарів із різних міжнародних благодійних фондів, які пропонують нам організаційну та фінансову допомогу. Чому сьогодні такі гранти не можуть запропонувати вітчизняні фінансові консорціуми? Треба добре розуміти, що таку кропітку і важливу роботу із забезпечення долі майбутніх поколінь ми повинні проводити самі, у нас для цього є всі необхідні ресурси. Треба тільки бути небайдужими до цієї долі, не шукати відповідальних, а брати відповідальність на себе.
ПАРАЛЕЛI
Стела ГРИГОРАШ, виконавчий директор представництва благочинної організації «Кожній дитині» в Молдові, кандидат соціологічних наук:
— У Молдові, як і в Україні, велика кількість дітей перебуває під опікою держави та виховується в державних закладах. Із загальної кількості таких дітей тільки 5% — біологічні сироти, а 95% мають своїх живих батьків. Ця проблема є дуже важкою для республіки Молдова. І наш уряд старається знайти правильні шляхи, щоб покращити ситуацію. Найголовніше, що нарешті наша влада зрозуміла: реформа необхідна.
На сьогодні в нас «пілотується» реформа системи опіки й піклування в кількох районах Молдови. Цю роботу ми проводимо спільно з Міністерством охорони здоров’я та соціального захисту. Що передбачає така реформа? Насамперед розвиток нових соціальних послуг на рівні громади, які запобігають переходу дитини до державних установ, сприяють реінтеграції дітей у їхні біологічні сім’ї, у професійні прийомні сім’ї або в прийомні сім’ї, які в нас залишилися з минулих часів. Цей процес має відбуватися одночасно зі скороченням кількості дітей у державних закладах. Згодом проводитимуть їх повну реорганізацію. Це важкий і багатоетапний процес. Сама поява нових послуг не забезпечує скорочення кількості дітей у державних закладах, якщо бездіяльна система профілактики передачі дітей під державну опіку.
І ось від того моменту, коли ми в трьох районах ввели таку систему, кількість дітей, яких утримують у державних установах, поменшала на 75%. Які перспективи? Проект, який фінансує Європейська співдружність у рамках програми ТАСІС, передбачає розвиток національної стратегії з реорганізації системи захисту прав дитини, яка, ми сподіваємося, до кінця наступного року розвиватиметься в усіх регіонах країни.
Нурджамал ДЖАКУБОВА, консультант із питань соціальної роботи благочинної організації «Кожній дитині» в Киргизстані:
— Традиційно дитина в киргизькій сім’ї була уособленням радості та щастя, а її народження ставало для сім’ї та оточуючих великим, пишним святом «золотої колиски». Усиновлення в звичаях нашого народу завжди заохочувалося. Відомо, яку безліч дітей всиновлювали киргизькі сім’ї за часів Вітчизняної війни. У киргизів питання безпритульності та бездоглядності ніколи не стояло.
Але в умовах ринкової економіки ми втратили добрі традиції, знизився рівень соціальних гарантій і, як наслідок, — народжуваність. Водночас зросла позашлюбна народжуваність, збільшилася кількість розлучень, суттєво знизився рівень життя. Для республіки дуже гостро постала проблема внутрішньої міграції, коли в пошуках роботи сім’ї кочують із місця на місце, не маючи прописки, соціальної підтримки, позбавляючи дітей можливості здобувати освіту. У результаті — соціальне сирітство та бездоглядність. Для нашого суспільства — це феномен. У нас 80% дітей, які перебувають під опікою, мають живих біологічних батьків…
Держава ратифікувала Конвенцію про права дитини, і згідно з нею переглянули багато законів і нормативних актів. У 2001 році в нас прийняли Державну програму «Нове покоління» з реалізації прав дітей у Киргизстані. Пріоритетним став напрям «сімейне оточення — альтернативний догляд». Але поки що багато зусиль залишаються нереалізованими. Досі не затверджене положення про органи опіки й піклування, не допрацьована законодавча база Сімейного кодексу щодо сприятливого влаштування дітей — це насамперед усиновлення, прийомні сім’ї. Досі не прописаний механізм взаємодії служб, що займаються питаннями дитинства, і це серйозно перешкоджає реалізації прийнятої програми. Донині в нашій республіці не введений «інститут соціальної педагогіки». Нам взагалі не вистачає добре навчених кадрів. У самих дитячих установах у нас залишилися радянські підходи та методи. Там немає оцінки індивідуальних потреб дитини, плану догляду за дітьми, ніхто не намагається повернути дитину в рідну сім’ю або створювати нову. Самі директори та співробітники не хочуть, щоб щось змінювалося, оскільки від кількості дітей залежать їхня зарплата та фінансування закладу.
У 2001 році був відпрацьований проект перепрофілювання одного з дитячих будинків на Центр прийомного виховання. Він показав свою ефективність і сьогодні продовжує функціонувати. Зараз ЮНІСЕФ поширюватиме цей досвід по всій республіці. Крім того, наше представництво реалізовує проект реінтеграції вихованців дитячих будинків у рідні сім’ї. Перепрофілювання дитячих будинків й організація прийомних сімей мають стати наступним кроком. На мій погляд, усе це дуже потрібне та важливе. Але водночас обов’язково має бути зміцнене законодавчою базою.
Отто СЕСТАК, координатор зовнішніх зв’язків румунського офісу Міжнародної благочинної організації «Надія та житло для дітей»:
— Досвід останніх років у Румунії дуже складно підсумувати. Але варто визнати, що за останні п’ять років почали активно розвиватися сімейні форми виховання. Перше, що вдалося зробити, — створити модель, що дозволяє закривати державні установи, куди прямували діти, позбавлені батьківської опіки, і замінювати їх новою системою сімейного виховання.
Реорганізація почалася з вирішення питань — хто дає гроші, хто створює методику та стандарти цієї роботи, хто займається їх впровадженням, потім — хто створює всі послуги. Крім того, треба було роз’яснити механізм функціонування. Однією з кардинальних змін колишньої системи стало те, що грошові ресурси надходять туди, де перебувають діти. Раніше було інакше, дитина в цій системі була вторинною і йшла туди, де є ресурси. У результаті закладів створювали дедалі більше, вони споживали чимраз більший обсяг ресурсів усередині своєї системи, і лише невелика частина цих коштів задовольняла потреби дитини. Ось саме цей старий механізм переглянули. З’явилася ще одна можливість — здійснювати на місцевому рівні профілактику безпритульності. Це не вимагає великих грошей і багато часу, якщо, наприклад, дітям потрібен зимовий одяг або потрібен ремонт приміщення, де проживає сім’я. Інша форма послуги — коли батьки, йдучи на роботу, можуть залишити своїх дітей у спеціальній службі, де їх годують, навчають, надають медичні послуги, а ввечері вони повертаються додому. Крім профілактики, існують різні форми підтримки сім’ї. Створено центри, де психологічну підтримку отримують і сім’ї, й діти. Це допомагає усунути проблеми, що загрожують розпадом сім’ї. Інша система підтримки — сімейні дитячі будинки, де можна тимчасово залишити дітей у разі надзвичайної ситуації або за необхідності терміново поїхати у справах. Це — державна послуга, і батьки ні за що не платять. Є послуги допомоги матері та дитині. Молоді недосвідчені мами, які мають проблеми, вважають, що можуть позбутися їх, покинувши дитину. У цьому випадку з ними працюють психологи, соціальні працівники, що допомагають їм подолати кризу, вчать, як знайти роботу, житло, пристосуватися в суспільстві. Крім того, створено центри, які в Україні називаються «кризовими», а в Румунії — «центрами прийому в надзвичайних ситуаціях». Дитина йде туди на нетривалий час, коли виникає кризова ситуація, і фахівці шукають якесь довгострокове рішення.
Основний крок — будинки сімейного типу, що є формою довгострокового перебування. Деякі експерти мають на увазі, що це соціальний батько та соціальна мати, які виховують 10—12 дітей. У нас це має іншу назву — професійні сімейні будинки. А ми маємо на увазі будинок сімейного типу, де є 9—14 працівників на 10— 12 дітей. У Румунії було багато дітей, які не могли потрапити до жодної сім’ї через поведінкові потреби або проблеми зі здоров’ям, коли був потрібен догляд усі 24 години на добу. У цих будинках мешкають саме такі діти. Там відтворюється сімейне середовище — хай не «мати — батько», а «тітки — дядьки». Після якогось часу реабілітації дитина може перейти в комфортніші сімейні умови — в прийомні або «професійні» сім’ї.
Звісно, на початковому етапі доводиться підтримувати і стару, і нову систему. Тому на нетривалий час витрати збільшуються, але коли нова система починає функціонувати, результати наявні.
Святослав ДОВБНЯ, заступник директора Інституту раннього втручання (Росія, м. Санкт-Петербург).
— Якщо говорити про нові моделі системи опіки й піклування, треба сказати, що їх впровадження в Росії відбувається досить складно та нерівномірно. Наявні державні заклади в цьому не зацікавлені, оскільки це позначається на їхньому фінансуванні. Важливо, щоб їхня свідомість перебудувалася і вони зрозуміли, що в нових умовах вони не залишаться без роботи. Коли дитину віддають у прийомну або повертають у біологічну сім’ю, їй потрібен постійний супровід тих самих фахівців.
Крім цього, є великі бар’єри на «паперовому рівні», що перешкоджають поверненню дитини в сім’ю. Щоб дитину вилучити з сім’ї, треба витратити півгодини; щоб підписати відмову в пологовому будинку, вистачить і двадцяти хвилин. А ось щоб дитину повернути в сім’ю, треба пройти вельми складну процедуру, причому ця процедура абсолютно не відповідає нинішнім реаліям. Оскільки в більшості своїй наші сім’ї не відповідають встановленим вимогам — ні матеріально, ні житловими умовами. За такої логіки ми взагалі повинні вилучити дітей у половини населення і всіх їх утримувати в закритих закладах.
Усиновлення — це, звісно, хороша справа. Але Росія досі займає перші позиції в списках із усиновлення за кордон. Міжнародне усиновлення серйозно гальмує роботу з біологічною сім’єю. Працівники старої системи твердо переконані, що кращий вихід для дитини — це поїхати за кордон. Яка вже тут робота з непрацюючою мамою-п’яницею? Тому навколо міжнародного усиновлення виникає багато корупції, що позбавляє біологічні сім’ї підтримки держави.
Кріс ГАРДИНЕР, член ради Міжнародної організації прийомного виховання, екс президент:
— Ще з минулих років ми мали досвід співпраці з Україною щодо організації системи прийомного виховання. Тоді діяти було досить складно, оскільки з боку різних міністерств чинився великий опір. Зараз в Україні люди почали думати більш відкрито, і це, без сумніву, завдяки ентузіазму Президента. Це надзвичайно важливо. В Україні вже є і досвід, і успіхи у створенні прийомних сімей. І ми сподіваємося, що українське суспільство добре розуміє, що в дітей дитинство буває тільки раз у житті, тому треба зробити все можливе, щоб їх його не позбавляли.
