Неймовірно, але факт. Ці люди були свідками аварії на ЧАЕС, пережили евакуацію та були вимушені змінити професії. Але сьогодні вони демонструють усім нам приклад соціального оптимізму. Славутич може похвалитися тим, що тут щорічна народжуваність перевищує смертність. Що для дуже багатьох здоровий спосіб життя зумів стати життєвим кредо. Що, порівняно з іншими невеликими містами, відтік молоді до центру тут практично не відчувається. Славутчани, сміючись, кажуть: ми живемо в місті надій. А від себе можна додати — й неординарних рішень.
Напевно, ще кілька років тому ця задумка здалася б найбільшим блюзнірством. А тепер громадська організація «Туристичний кластер — Славутич» з усією серйозністю розробляє маршрути до зони відчуження. Тому, хто й сьогодні скаже, що, мовляв, аморально це — перетворювати місце трагедії на туристичну Мекку, — можна заперечити. По- перше, туризм — це завжди робочі місця. До речі, досить-таки необхідні жителям Славутича, особливо після закриття ЧАЕС. По-друге — гроші, які можуть суттєво «підгодувати» соціальну сферу. І нарешті, це просто потужний поштовх до того, щоб у наймолодшому місті України (та його околицях) розвивався транспорт, тривало будівництво та з’являлися нові бізнес-напрями.
Ідея прокласти туристичні маршрути до зони виникла вже давно, і навіть не в Україні. В одній із оонівських доповідей, приурочених до чергової річниці трагедії, пропонували таким чином залучати кошти на підтримку незаможних чорнобильців. В успіху ніхто не сумнівався. У всьому світі з кожним роком зростає попит на екстремальний туризм. І цей факт просто змушує туроператорів протоптувати «адреналінові» маршрути. А що стосується Чорнобиля, то інтерес до нього стабільно високий. Охочих побачити на власні очі місце трагедії вже зараз вистачає, притому, що чорнобильським туризмом лише починають займатися всерйоз. Як розповідає голова організації «Туристичний кластер — Славутич» Сергій Акулінін, переважно їдуть іноземці. Попри гарантовану безпеку, в Росії, Білорусі й Україні до такої «розваги» ставляться з побоюванням.
Ті, хто ризикує відвідати зону, обов’язково проходять інструктаж. Наприклад, гід пояснює туристам, що Чорнобиль — зовсім не те місце, де варто проявляти ініціативу. Будь-який піший перехід дозволений хіба що під суворим контролем супроводжуючого. Крім того, відвідувачам зони відчуження настійно рекомендують брати з собою питну воду, щоб постійно ополіскувати рота, а ще — за будь-якої можливості мити руки. Головний елемент екстриму в Чорнобилі — дозиметр. Як розповідає С. Акулінін, зі «стрибком» його стрілки обличчя туристів різко змінюються. Не рятує від гострих відчуттів навіть захисний костюм, який за бажання можуть одягнути екскурсанти.
Утім, план подорожі зоною може варіюватися. «Стандарт» містить відвідування майданчика ЧАЕС, де туристам коротко описують проблеми сьогодення та пропонують подивитися фільм про саму аварію. Потім оглядовий майданчик саркофага — улюблене місце фотосесій. А після обіду в ресторані «Саркофаг» (так жартома охрестили місцеву їдальню організатори турів) туристи їдуть до «мертвого міста». До Прип’яті їх привозять на так званому брудному транспорті, що циркулює лише в межах зони, вже ближче до вечора. Мертва тиша, бур’ян у людський зріст, вибите скло та забутий ведмедик на каруселі... Усе це часом примушує туристів розплакатися. Така програма обходиться охочим відвідати «зону» приблизно у 150 доларів. Але за бажання та за додаткову плату туроператори можуть її розширити. Наприклад, за рахунок екскурсії на «кладовище» техніки або спілкування з самоселами. Є навіть «спецпропозиція»: огляд зони відчуження з вертольота.
Словом, почин є. Тепер, на думку мера Славутича Володимира Удовиченка, необхідно привабити туристичні потоки до наймолодшого міста України. Просто з аеропорту «Бориспіль» туристів можна привозити до Славутича, де, до речі, також є на що подивитися. Наприклад, двогодинна екскурсія пiшки передбачає відвідування пам’ятника «Дзвін Чорнобиля», де щорічно 26 квітня збираються делегацiї для вшанування пам’яті загиблих ліквідаторів. У місцевому інформаційному центрі можна подивитися фотографії Прип’яті — «живої» та «мертвої», макет станції, захисні костюми. А потім уже зі Славутича вирушити або в зону відчуження, або вибрати традиційніший маршрут — наприклад, до Чернігова, що розташований за 55 кілометрів. Нарешті, багатого вартий інноваційний досвід Славутича, що, на думку експертів, може стати основою для розвитку ділового туризму. За даними аналітичного центру «Інститут реформ», місто займає друге місце в Україні (після Києва) за рівнем соціально-економічного розвитку. На кожного славутчанина на рік припадає по тисячі доларів інвестицій — знов-таки, один із найвищих показників. Унікальний і досвід створення тут спеціальної економічної зони. Пільги при сплаті в’їзного мита, на ПДВ і земельний податок посприяли створенню 1850 суб’єктів підприємницької діяльності. Це притому, що в Славутичі проживають 25 тисяч мешканців, із яких третина — діти.
Справді, шансів розвинути в цьому регіоні туризм — як діловий, так і екстремальний, багато. Більш того, споконвічна проблема України «куди поселити та чим нагодувати» тут менш загострена, ніж у деяких визнаних туристичних точках країни. У Славутичі є тризірковий готель на 69 номерів. Із них сім люксів — по три однокімнатні та двокімнатні й один трикімнатний. Уже розпочате будівництво місткішого та комфортнішого готелю; цілком забезпечене місто й закладами громадського харчування, притому різного класу. Як стверджують славутчани, за певних інвестицій туриста може затримати навіть місцева індустрія розваг. Наприклад, тут є кінноспортивна база, в арсеналі якої 10 породистих коней. Зрозуміло, двох тисяч гривень, які щомісяця виділяє місто на їхнє утримання, недостатньо. Однак уже зараз тут готові організовувати привабливі для туристів годинні прогулянки верхи. Причому всього за 10 гривень. Яхт- клуб і зовсім вразив вигадкою. Як виявилося, зі Славутича можна добратися до Києва не лише автотранспортом. «Караван» із шести яхт та одного катера за тиждень може доставити туриста до Києва. Як стверджує директор яхт-клубу Василiй Колобов, не забувають у дорозі й про культурно-масові заходи. Не кажучи вже про те, що, на думку славутчан, їхнім містом просто приємно погуляти — як-не-як, він серед лідерів із озеленення та благоустрою.
Загалом, приводи для оптимізму є. Як заявив мер В. Удовиченко, «від стратегії виживання ми нарешті переходимо до стратегії процвітання». Чому й має, по ідеї, сприяти туризм. Щоправда, як показало соцопитування, славутчани не дуже-то й покладають надії на його розвиток — усього 11% підприємців визнали цю сферу потрібною та перспективною. Частково тому, що, з огляду на всі наявні ресурси, зробити Славутич туристичним центром найближчим часом не вдасться. Щоб, наприклад, добратися звідси до тієї ж зони відчуження, слід перетнути білоруський кордон і заплатити за транзит 60 доларів. Збільшила б кількість туристів інша дорога Київ — Славутич. На думку В. Удовиченка, якщо побудувати трасу вздовж Дніпра, замість 220 кілометрів треба буде подолати лише 130. Та й подорож була б набагато приємнішою. Єдине, що неможливо буде — налагодити в Славутичі залізничне сполучення: гілка Прип’ять проходить через зону відчуження та може використовуватися лише для доставки людей і вантажів на АЕС.
Але навіть не це головне. Туристичні плани Славутича — ще одне підтвердження тому, що проживаючі тут чорнобильці нарешті пережили трагедію. Нехай для цього й знадобилося аж 19 років...
