Багато-хто з наших закордонних читачів, які користуються англомовною версією «Дня», в Україні ніколи не бував. Те «свіженьке», що з'являється про нашу країну в повідомленнях Cі-Ен-Ен, Бі-Бі-Сі чи «Нью- Йорк Таймс», напевне, малює в уяві простого європейця, американця чи азіата прикру, маловиразну картинку. Таку собі Колумбію чи Венесуелу в середині Європи.
Шкода, що небагато кому з них спало б на думку податися нині до Києва, хоча б на уїк-енд, щоб подивитися на Софію, помовчати біля Святого Володимира або посмакувати кавою на Андріївському узвозі. Я знаю, яким би вони побачили Поділ з оглядових майданчиків Замкової й Уздихальниці. Там кожний закуток свідчив би про те, що ми в Європі були віддавна. І нас знали.
Ідеї, які народжувалися на терені України, були співзвучними зі злетами європейської думки, а нерідко й випереджали час. Приклади демократичної самоорганізації українців і Запорозька Січ, релігійно-культурні братства львівських, луцьких, острозьких, київських міщан XVI — XVII ст. варті захоплення. А наші композитори — Ведель, Бортнянський, Березовський? А скульптор зі світовою славою Олександр Архипенко? Без цих та інших світлих імен історія світової культури була б неповною.
Але все це призабулося.
Для тих, хто читає нас в Канаді, чи Німеччині, Аргентині, Сполучених Штатах або в Австралії, «День» — як компас. У країнах невідомих і диких обов'язково потрібний провідник.
Боже, а ми все ще її любимо, Україну! Це — безглузда слабкість, один із найбільших наших недоліків: без перестанку нести ношу, котру хочеться скинути на землю. Ціпеніти від свого існування, і тягти його.
Читачі «Дня»! Вас багато! Таких, хто розуміє, що загнавши людей у злидні, відсталість, затурканість, у них не можна відібрати право думати. Що з того, що думки ці тривожні й невтішні? Все навколо настільки вийшло з-під контролю, що думати про вихід треба вже не тільки державним вождям. Навряд чи й вони знають, що робити далі. Розмах кризи такий, що визначатися треба вже кожному громадянинові. Попереду — знову можливість вибору. І необхідність. Щоб потім (вже вкотре!) не розводити руками — бачили очі, що купували.
Не можна постійно жити байдужими. Байдужі люди нічого не створять і не захистять. І не відчинять для себе двері в омріяну Європу. Неправда, що досвідчених, беручких і небоязких людей у нас мало. Їх багато. Вони вірять в свою зірку й рішуче налаштовані на справу. Велику чи малу. Вони не «купуються» на палкі заклики й п'янкі обіцянки. Вони — ревниві. До своєї землі і своєї свободи.
