Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День»
Надвечір переступає поріг кабінету чоловік з «Днем» у руках, називається дитячим лікарем із Хмельницького, запитує кореспондента «Дня» Михайла Василевського. Зрадів, що потрапив за адресою: «Хотiв на власні очі побачити представника такої (!) газети у нашому краї». Пояснює, що раніше брав у кіоску різні видання, та жодне не відповіло його, читача, бажанням. Нарешті — «День», де, як він уже знає достеменно, пишуть сувору правду життя і, що вельми важливо, ведуть щирий діалог з читачем...
Ще перебуваю під враженнями від цієї несподіваної зустрічі, а вже задзвонив телефон. Звертається голова обласної спілки ошуканих вкладників Станіслав Терещенко. «Крім «Дня», ніхто не напише про «хресного батька» тих, які наші гроші вкрали», — впевнений мій телефонний співрозмовник.
Отак часто-густо буває. Інформують про сенсаційну подію — якщо «День» надрукує, то про це весь світ почує. Як не з Інтернату, то з англомовного видання або від інформагенції, яка поширить повідомлення з посиланням на «День». Звертаються зі скаргою, «бо тут такі персонажі», яких тільки «День» на чисту воду виведе.
Тому я, скромний трудівник пера, волею долі став першим там, де «лежить» інформаційний привід. Аж на 23-й рік своєї газетярської праці поталанило. Три роки — в Газеті, де й разу не натякнули, аби написав щось проти власного сумління. У Газеті, яку читач, дитячий лікар, наче бажав співставити з персоною її представника в краї. Чи відповідає?.. Називав головного редактора, її першого заступника, багатьох-багатьох авторів, зустрічей з якими нетерпляче чекає в «Дні». Допитувався: які ж вони із себе?.. Потім попрощався, наобіцявши написати до моєї Газети про щось своє, сокровенне. Господи, допоможи виправдати довір'я моєї газети «День»!
Василь ЗУБАЧ, «День»
У «День» я прийшов якраз тоді, коли над моїм закарпатським буттям запанувала цілковита ніч. У цьому краї утвердився цілий букет «ліпших» рис великого Союзу — кумівство, свояцтво, монархічна родинність на будь- якому щаблі суспільного буття, в якому мені місця не було. Я написав статтю в 90-му, де закликав покласти край розгулу кумівщини, котра приводить до влади людей тупих — аби кум.
Це страшенно не сподобалося. Телефонно обіцяли видворити мене за межі краю, а потім усі ЗМІ дружно закрили для мене двері. Відкрила їх хіба що упосліджена «національно-визвольними силами» російська «Единство — плюс», грошової дещиці звідки на життя не вистачало. Доводилося бити пики в казино, охороняти нових українців, барменити, ремонтувати холодильники, а в скрутну хвилину збирати сухарі на асфальті, щоби закарпатські друзі по пресі мали можливість порадіти.
«День» мені повернув день. І світло. Хоча життя тут для мене з 1986 року — суцільна повінь. Після осіннього паводку відбудовують потерпілим будинки, хоч і я вже 13 років — підтопленець. Наймаю кутки, вряди-годи, через знайомства, вдається зробити липову прописку. «Мені тринадцятий минало...» Але як у своїй Україні, навіть за «бугор», піти переможеним? Це не в моєму стилі.
Бо, як не крути, справжніх друзів усе більше.
Бо в «Дні», в прекрасному Києві, куди я завжди в дитинстві мріяв утекти від лютого вітчима, є люди різних партій, які попробували себе в розмаїтих іпостасях, окрім Товариства продажних шкур. Жаль тільки, що Кучма там. Його прізвище в перекладі з угорської означає «висока хутрова шапка». Та це мене чомусь не гріє.
Але «День» до нього, на велике моє щастя, не має ніякого родинного стосунку.
