МІЙ НЕ-ПОЕТ-ШЕВЧЕНКО
Катерина ЯКОВЛЕНКО, студентка Донецького національного університету, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2010:
— Нещодавно, прогулюючись Санкт-Петербургом, не маючи жодних маршрутів і намірів, натрапила на пам’ятник Тарасові Шевченку. Була дуже приємно здивована тим, що побачила. А потім подумала, що нічого дивного в цьому немає, адже він навчався і жив у північній столиці Росії і росіяни так само мають право на його літературні твори, картини і тим паче на пам’ятник. Тільки що асоціюється із Шевченком? Тяжка доля дівчини-покритки та кріпаків-сиріт. У школі на інше акцентів не роблять. А між іншим, він — художник. І за освітою, і за покликанням. За поезію його відсилали у заслання, а його картини дарували славу. Шевченко невичерпний по-справжньому. Справа не тільки в тому, що він писав і картини, і вірші, і прозу. Він безмежно любив це робити. Любив писати і не міг не писати. Він любив те, що зображав у своїх творах. І ця любов і є невичерпним. Саме йому належить вислів: «Любов є життєдайний вогонь в душі людини. І все, що створене людиною під впливом цього почуття, відзначено печаткою життя і поезії». Він — людина із широким серцем, мов дике поле (хоча для Шевченка, мабуть, пасувало би порівняння, широкий, мов Дніпро — але це теж все певний штамп, який нам нав’язали у школі). Потрібно відходити від основних понять і кліше, які залишає школа. Адже людину можна зрозуміти лише заглибившись у її душу, а душа — це ті самі вірші про дівчину-покритку, крипаків-сиріт, широкий Дніпро і ще багато-багато чого. Зараз йому ставлять пам’ятники, відкривають музеї, роблять принти на футболках і на кухлях для пива. Думаю, що десь, у якомусь іноземному місті, є невеличкий ресторанчик із назвою «Кобзар». Звісно, господарі ресторанчику лише поверхово знають, хто він такий. Але це певний бренд, на який ідуть люди. У Донецьку Шевченка не було. Але і тут — кінотеатр «Шевченко», бульвар імені Шевченка і пам’ятник біля обласної бібліотеки імені Крупської. Тут йому менш затишно, мабуть, ніж у тому ж Санкт-Петербургу. Проукраїнські донеччани завжди приходять до металевого Тараса Григоровича, чи то на мітинг, чи то на якусь акцію. Адже він — символ боротьби за волю і за українськість. Може, саме тому Донецьк, як усім здавалось, не радянський. І моральна сила Шевченка тут дуже потрібна.
...ВРЕШТІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛЮБОВ
Надія НІКІФОРОВА, художник-постановник Черкаського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка:
— Перший спогад про Шевченка в мене пов’язаний зі школою. Я пам’ятаю, як у третьому класі у мене запитали, ким я хочу бути, і я казала, що хочу бути, як Тарас — поетом і художником. Ця постать для мене знакова. Але не як якийсь еталон, а як людина. Я його розумію і відчуваю його думки, ту ситуацію, в якій він опинився, бо й мені довелося бути у схожій ситуації, рости без батьків. Тому я його добре відчуваю. Багато моїх робіт присвячені саме Шевченкові. Наступного тижня в Каневі в музеї на Чернечій горі відкриється виставка. Там у одному залі будуть твори художників, які малювали Тарасову гору, в іншому — твори всеукраїнських художників (із Києва, із запасників привезуть їхні картини), і у третій залі буде мій Шевченко. Там можна буде побачити портрет Тараса Шевченка, який складається із 144 частинок-камінчиків, що з’єднані докупи. Сподіваюся, що мені вдасться його розмістити, бо там низька стеля, тож доведеться мудрувати. Портрет будуть прикрашати мальовані рушники «Шлях Тараса», буде також триптих «Жіноча доля» — картини «Марія», «Катерина» і «Наймичка». Буде й остання робота — «Галайда». Хотілося знайти чоловічий образ. «Гайдамаки» — твір дуже кривавий, особливо ця січ в Умані, коли Залізняк своїх дітей вбиває... І маленька така стежинка — це Ярема. Ця стежинка іде через твір як світло. І пісня залишилася саме про Ярему — «А в нашого галайди хата на помості...». Це така світла ниточка, що пройшла через увесь твір і лишилася спогадом на майбутнє. І тому хотілося зобразити саме те вічне кохання, яке залишилося. На картині Ярема з Оксаною зустрічаються удвох під деревом вічності, що відірване від землі і тримається на руках Долі. Тема любові, тема самовідданості... Мені хотілося показати не криваву різню, а саме те, що залишається вічним.
ІНТЕЛЕКТУАЛ І ФІЛОСОФ
Валентина КОВАЛЕНКО, очільниця Черкаської обласної організації Спілки письменників України:
— Постать Шевченка органічна з моїм українським духом. Його поезії, його твори, його морально-етичні, національні установки абсолютно природні для моєї душі, для мене, як письменниці, як людини. Чим мені пам’ятний Шевченко? Останнім часом я перечитала його російськомовні повісті, які він писав на засланні. У цих повістях він дуже багато оприявив моментів, які розкривають його психологію, розкривають його глибше як людину, як митця. До речі, я нещодавно досліджувала його «Щоденник» і знайшла там цікаві речі про те, як Шевченко сам бачить натхнення, і на що реагує його душа, що його збуджує і що примушує братися за перо. Щоденник він вів для того, щоб полегшити біль в очікуванні звільнення із заслання. І навіть відслідковував напрямок вітру за флігелем на голуб’ятні. Саме вітер був своєрідним барометром його настрою. Якщо віє, наприклад, норд-ост, значить він чекає, що скоро припливе корабель і привезе йому листи. А листи можуть дати йому якусь інформацію про те, коли його можуть звільнити. Цікаво, як він сприймає зелень, свіжий дощ. Що навпаки казахи ховаються у свої сховки, а для нього, як для українця, як для людини, яка любить зелень, кожну зелену травинку, для нього це абсолютно природно. І Шевченко не може зрозуміти, як можна цю зелень не сприймати і бути байдужим до неї. Ще мене вразило, як він засуджує Лібельта, читаючи «Естетику». Це свідчить про те, що він був глибоко інтелектуальною, начитаною людиною. Лібельт говорить, що натхнення можна викликати штучно і наводить приклад, як хтось прив’язував себе до щогли, віяв вітер, і таким чином він надихався і починав писати. Шевченко критично до цього ставиться і каже, що це хуторянське пояснення натхнення. На його думку, натхнення є тоді, коли людина вільна, і він хоче бути вільним і каже, що коли звільниться, то його вірші потечуть як весняні струмки — легко і плавно. Це свідчить про те, що коли людина не відчуває якихось обмежень, відчуває себе природно серед людей, чує свою мову, тоді вона відчуває зрушення свого духу. Так що Шевченко цікавий тим, що його можна ще досліджувати і досліджувати, попри те, що нам здається, ніби вже все досліджено, але він і досі відкривається ще багатьма цікавими гранями.
«СТРЕМЛІННЯ ВІД ВЕРХНЬОЇ МЕЖІ ДО НЕСКІНЧЕННОСТІ»
Валентин ГОЛОВКО, головний геолог НДІ «Укргіпромез», Дніпропетровськ:
— Тарас Шевченко для мене — це, перш за все, спогади дитинства. Щойно я навчився читати, моя безграмотна бабуся Оксана просила мене вечорами почитати поему «Катерина». Читав я при каганці, адже електрику в село Таромське під Дніпропетровськом провели тільки 1959 року. Бабусю завжди засмучувало не те, як «москаль» обдурив і покинув дівчину, а те, що батько вигнав рідну дочку з немовлям на вулицю. Такої жорстокості вона ніяк не могла зрозуміти, і коли сварилася з дідом, то казала, що й він здатен розігнати своїх дочок. І це був вищий ступінь осуду. Але для мене «Кобзар» фактично став першою книгою, а багато віршів Шевченка пам’ятаю й досі. У діда була Біблія і пошарпаний «Кобзар», у якому були не всі сторінки, але він запам’ятався мені на все життя. Вже коли я був дорослим, поїхав якось до Москви, а там саме проходила декада української культури, і я купив собі невеликий і добре оформлений «Кобзар». Він був у мене довгі роки, та лише в роки горбачовської перебудови я дізнався, що в нас видавали скорочений варіант «Кобзаря», а деякі вірші за радянської влади були під забороною. Хоч як би там було, вважаю, що попри древність нашого народу, Тарас Шевченко — батько української нації. Звісно, до нього писав Котляревський, але він одне боявся говорити, а інше — боявся друкувати. Хитрував і Гоголь, незважаючи на його літературну велич. Шевченко, на відміну від них, говорив безпосередньо — все як є, і за це отримував від самодержавства. У Тараса Григоровича, на мій погляд, була риса, не властива східним українцям, — прямолінійність, принаймні, він не був пристосуванцем. Як «технар», можу порівняти поезію Шевченка з інтегралом — стремлінням від верхньої межі до нескінченності. Не помилюся, якщо скажу, що такої вершини в українській поезії й такого злиття з душею свого народу поки що ніхто не досяг.
