Сьогодні в Україні відзначається День міліції. Напередодні професійного свята наших правоохоронців редакція отримала листа від юної читачки зі Львова — Юлії Столбової. Дівчина присвятила його своєму батьку — кадровому офіцеру, представнику міліцейської династії. І нехай декому цей лист здасться у чомусь наївним, але це — погляд молодої людини, яка не з розмов знає про нелегку службу правоохоронців. Нинішнє ставлення значної частини наших громадян до міліції — не є секретом. Воно у значній мірі сформоване не тільки під впливом негативної інформації про людей у міліцейській формі, а й з особистого досвіду. Але ж є і багато інших — позитивних — прикладів вірності своїй професії, своєму обов’язку, готовності у будь-яку мить стати на захист закону. Про такі приклади суспільство теж має право знати.
Я вам хочу розповісти про свого тата не лише тому, що він мій татусь і я його страшенно люблю. Мій тато дійсно унікальна особистість. І я ним пишаюся. Він належить до, мабуть, найбільшої сучасної міліцейської династії.
20 років тому курсант Львівської середньої спеціальної школи міліції Віктор зустрів студентку педагогічного інституту Валентину. Це було кохання з першого погляду. Так народилася міліцейська сім’я Столбових. Зараз Віктор — полковник міліції, кандидат юридичних наук, начальник кафедри оперативно-розшукової діяльності Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. Валентина — майор міліції, начальник Центру громадських зв’язків УМВС України у Львівській області. Однак мало кому відомо про велику й цікаву міліцейську династію Столбових, яка нараховує 14 офіцерів та курсантів міліції. Її загальний сімейний стаж служби в міліції становить близько 200 років. Сьогодні в династії Столбових три полковники, два майори, два капітани, старший лейтенант, лейтенант і п’ять курсантів вищих навчальних закладів МВС України.
Започаткував династію Столбовий Володимир Петрович, найстарший із братів Столбових. У 1969 році, відслуживши строкову службу, Володимир поступив на службу міліціонером відділу охорони Славутського міськрайвідділу внутрішніх справ, що на Хмельниччині. Зараз він полковник міліції, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри адміністративного права Національної академії внутрішніх справ України. Його приклад нині наслідує четверо молодших братів, дев’ятеро їхніх дітей обрали професію юриста.
На мій погляд, досить цікавою є доля нашої міліцейської сім’ї. Адже у мене не лише тато, а й мама — міліціонер. Коли я запитую у тата, як сталося, що й матуся стала міліціонером, він мені відповідає, що після закінчення педінституту, працюючи вчителем математики в одній із шкіл, мамі довелося пізнати нелегку долю дружини начальника кримінального розшуку. Часто доводилося залишатися вдома одній з двома донечками. Коли траплявся резонансний злочин, тато перебував на службі по декілька діб. Інколи мамі доводилося відчути на собі погрози й залякування злочинців, що було пов’язано із татовою службовою діяльністю. Однак це лише загартувало стосунки між батьками й мама вирішила розділити татову нелегку ношу. Позитивний приклад татового старшого брата теж зіграв неабияку роль. Та й дідусь у нас офіцер, пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни, тричі потрапляв у полон, але не скорявся, втікав, за що потрапив до табору смерті «Заксенхаузен», а згодом — до «Бухенвальду». В свої 83 роки він ще цитує вірші Шевченка, які колись читав полоненим слов’янам концтаборів. Ті, слухаючи поетове слово, плакали.
Часто у побуті можна почути вислів, що міцних міліцейських родин не буває, адже не кожна спроможна винести випробовування службою. Однак у нашій родині і в щоденній праці, в тяжку хвильку батьки завжди допомагають, підтримують один одного. Коли тато працював над дисертацією, мама йому постійно допомагала. Вона також розповідала, як під час одного із затримань озброєних злочинців татка дві доби не було вдома. Містом пронеслася чутка, що під час затримання вбито працівника міліції. Мама схопила мене на руки, мою сестру за руку й поки добігла до райвідділу, ледь не посивіла. Відтоді твердо вирішила стати міліціонером, щоб підтримувати тата і на роботі, і вдома. Мама теж навчилася від тата працювати над собою, зараз працює над дисертаційним дослідженням з проблеми підвищення іміджу міліції, є членом Національної спілки журналістів України, пише вірші. Правда, останнім часом матуся менше часу приділяє приготуванню наших улюблених страв, бо дуже зайнята на роботі.
Мені подобається те, що мої батьки будь-яку найскладнішу ситуацію намагаються владнати з почуттям гумору, а коли розбирають її, то обговорюють так кумедно, що всі присутні регочуть. Тому у нашому домі панує доброзичлива атмосфера.
За 25 років служби в органах внутрішніх справ татові доводилося потрапляти в різні життєві перипетії, небезпечні ситуації. Однак він завжди виходив з них гідно. Так, у перші роки несення служби міліціонером окремого дивізіону патрульно-постової служби УВС Київської області батькові довелося вперше вступити в боротьбу з особливо небезпечним злочинцем, який перебував у всесоюзному розшуку за втечу з місць позбавлення волі, куди вiн потрапив за вчинення низки тяжких злочинів. Зловмисник був високого зросту, міцної статури. Під час затримання тато близько години боровся з ним сам на сам, і тут стало в пригоді знання прийомів рукопашного бою. Громадяни, що стали випадковими свідками події, зателефонували до міліції, під’їхала допомога. В райвідділі у порушника вилучили ніж. Злочинець сказав: «Щастя на боці цього молодого міліціонера, що він не дав мені можливості вийняти ножа. Якби була можливість, я б його «замочив». Але слід додати, що це не щастя, а відповідні професійні навички. Ще до служби в армії тато готувався до небезпечної служби в міліції: відпрацьовував прийоми рукопашного бою, мав перший розряд з боротьби самбо, а в період проходження строкової служби в армії був призером Прикарпатського військового округу з боксу. Вже тоді він ставив перед собою завдання: якщо вчитись, то лише на відмінно, якщо працювати, то бути кращим працівником. Саме тому три навчальні заклади (Львівську середню спеціальну школу міліції, Київську вищу школу міліції, Національну академію внутрішніх справ України) закінчив з відзнакою.
Одного разу, коли тато працював оперуповноваженим карного розшуку, він очолював операцію по затриманню злочинця в квартирі. Лише професійна майстерність врятувала життя міліціонера патрульно- постової служби. Злочинець не відчиняв дверей, довелось їх вибивати. Очікуючи можливого нападу, в останній момент, коли двері падали всередину квартири, тато відтягнув за руку працівника міліції назад. І вчасно, бо в цей час злочинець наніс сильний удар ломом, сподіваючись вбити міліціонера.
Пригадую й іншу ситуацію, яку розповідав мені татусь. Працюючи начальником карного розшуку, разом з оперуповноваженим вступив у боротьбу із групою злочинців. Під час боротьби злочинцеві першому вдалось нанести неочікуваний удар ножем тату по обличчю, а його напарнику — розрізав шию та вухо. Незважаючи на те, що обидва були поранені, їм вдалось затримати двох із шести злочинців. Найприкрішим було те, що коли їх привезли з хірургічного відділення із зашитими ранами, в черговій частині батько прочитав телетайпограму, підписану начальником УМВС, у якій висловлювалось незадоволення працівниками міліції, яких злочинець поранив одразу обох. Це було йому уроком на все життя. Пізніше, працюючи першим заступником начальника міського управління, начальником кримінальної міліції обласного центру, тато ніколи не поспішав робити упереджені висновки стосовно професійності дій підлеглих, що потрапили до ризикових ситуацій, детально не розібравшись з обставинами, не побувавши на місці події. Пізніше цю тему татко розвинув у дисертаційному дослідженні.
Іншого разу, працюючи начальником міжрегіонального відділу боротьби з організованою злочинністю, татові довелось особисто проводити оперативну розробку організованої злочинної групи, яка діяла на території Хмельницької та Тернопільської областей і займалась рекетом, розбійними нападами, пограбуваннями. До її складу входило понад 12 осіб, організатором був колишній працівник міліції. Злочинці відбирали у потерпілих квартири, автомобілі, фірми та цінності. Під час зустрічі з потерпілим, коли тато їхав в його автомобілі, в центрі міста їх несподівано притиснули до узбіччя дороги два автомобілі й примусили зупинитись. Потерпілий пополотнів i промовив: «Петровичу, нам амба». Намагаючись заспокоїти його, татусь відповів: «Спокійно, все буде добре. Я — твій партнер по бізнесу, викрутимось». Злочинці взяли їх в заручники й вивезли за місто. Зловмисники мали намір вчинити розправу з потерпілими — взяли їх в коло і почали бити. Незважаючи на їх чисельну перевагу і озброєність, батько увійшов у коло і зупинив бійку, переконавши, що будь-які справи потрібно вирішувати без кулаків. Тоді вони забрали автомобіль разом з документами, висадили їх на дорозі й попередили, щоб потерпілі шукали гроші, бо з часом вони повернуться й завершать розправу. З автозаправної станції тато зателефонував до міліції й через декілька хвилин злочинці були затримані.
Тато, працюючи в основному в оперативних підрозділах та на керівних посадах, ніколи не шукав для себе легкої долі, вигідної посади. На його адресу надходило багато листів з місць позбавлення волі, навіть вітальних листівок, в яких ті, кого засудили до відбування покарання, дякували за те, що він вчасно схопив їх за руку і вони не скотились у прірву. Навіть під час спілкування із затятими злочинцями тато відчував, що вони ставляться до нього з повагою, поважають за справедливість, безкорисливість, сміливість.
Мій тато, окрім того, що є досвідченим практичним працівником, ще й мудрий науковець. Завжди його непосидюча натура має різні плани стосовно наукових розробок, він завжди має готову тему для дослідження, має про що розповісти. А які чудові він читає лекції, як захоплююче розповідає про історичні події та бувальщини з багатющого життєвого досвіду! Це — ходяча енциклопедія. Саме він навчив мене працювати з комп’ютером, саме від нього я навчилася ставити собі мету, розділяти її на кроки і впевнено долати їх один за одним.
Можливо, заразившись татовим прикладом, моя старша сестра Ліля теж стала курсантом міліцейського ВНЗ — того ж самого, який у свій час закінчив він. Мабуть, не випадково, а цілком закономірно, що її чоловіком став теж працівник міліції, слідчий Шевченківського райвідділу внутрішніх справ міста Львова.
Я теж мрію стати оперативником, як мій татко. І неодмінно стану. Бо коли я його запитую, чи не помилився він у виборі професії, адже вiн був поранений, втратив здоров’я, він мені відповідає, що став міліціонером свідомо, наслідуючи приклад старшого брата. Він на все життя запам’ятав його у красивій лейтенантській формі випускника Львівської середньої спеціальної школи міліції. Хоча пройдений татком шлях від сержанта до полковника міліції був нелегким, він стверджує, що повторив би його з початку. На жаль, сьогодні в міліції є випадкові люди, які прийшли сюди з корисливих мотивів. Саме через них у громадськості може скластися думка про те, що весь райвідділ можна купити за 50 «баксів». Однак це не так. Допоки в міліції служать такі люди, як мій татусь, моя мама, які не заплямували честі офіцерського мундира, вірність справі української міліції вони підтверджують щоденно і щогодинно.
