«ЗАРАЗ ДЕРЖАВА ФАКТИЧНО БЕЗСИЛА ПРОТИ ТАКИХ ПОРУШНИКІВ»
Ольга АКУЛОВА, магістр права, редактор журналу «Ваш правознавець», заступник директора Донецької обласної громадської організації Фонду «Правова просвіта», заступник директора Юридичної фірми «Таліон»:
— Відповідно до ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом України «Про громадянство», який постулює принцип єдиного «громадянства держави Україна». Якщо громадянин України набуває громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Так само й іноземець, який набуває громадянства України, у правових відносинах з Україною визнається лише її громадянином.
Однією з підстав для втрати громадянства України є добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави. Проте Закон не встановлює ні обов’язку, ані терміну, протягом якого громадянин України в разі набуття громадянства іншої держави мав повідомити органи державної влади України про зміну громадянства. Тому відповідні служби самі мусять вишукувати, чи хто раптом не набув іншого громадянства. Втім ані в Кримінальному кодексі, ані в Кодексі про адміністративні правопорушення не містяться статті про відповідальність за подвійне громадянство чи неповідомлення про набуття громадянства іншої держави.
Отже, за великим рахунком, зараз держава фактично безсильна проти таких порушників і нездатна оперативно реагувати на нововиниклих подвійних громадян, навіть знаходити їх.
Разом із тим наразі у Верховній Раді є проект закону, згідно з яким пропонується встановити покарання за приховування факту подвійного громадянства у вигляді обмеження волі до п’яти років. Чинний Закон доповнять нормою про те, що громадянин України зобов’язаний повідомити про факт набуття або перебування у громадянстві (підданстві) іншої держави протягом 30 днів. Також передбачається підвищити вимоги щодо набуття українського громадянства, а добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави буде підставою для позбавлення його українського громадянства.
«ВИМАГАТИ ВІД ПРАВООХОРОНЦІВ АКТИВНИХ ДІЙ ДЛЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ БІПАТРИДІВ В УКРАЇНІ ПРОСТО НЕМАЄ ПІДСТАВ»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:
— «Казус Пресмана», як на мене, засвідчує визнання владою нечесної гри у проблемі так званих біпатридів. Те, що особи із подвійним громадянством в Україні є й їхнє число постійно зростає, — не таємниця. Зрештою, як і те, що ініціаторами цього процесу стали владоможці різних рівнів та мастей. Бо саме вони, переймаючись власним майбутнім, часто обирають собі саме такий шлях «перестрахування» — громадянство іншої країни.
Ось чому всі українські правові акти про громадянство не містять у собі імперативної дефініції про те, що набуття громадянства іншої країни заборонене і що той, хто має паспорт громадянина іншої країни, є злочинцем. Тому вимагати від правоохоронців активних дій для переслідування біпатридів в Україні просто немає підстав.
Інша річ, чи потрібні такі дії? Якщо суспільство вважає себе демократичним і толерує права людини, то репресії проти осіб, які з тих чи інших міркувань вирішили стати підданими інших держав, однозначно вважалися б несумісними з такими постулатами.
Але в нинішній Україні ця проблема, як уже зауважено, набуває дещо іншого звучання. Вона вже перекочувала у царину національної безпеки. Бо, в принципі, чи може цивілізована спільнота погоджуватися з тим, що особи, наділені владними повноваженнями в її державі, водночас застерігають себе від відповідальності перед нею (спільнотою), тримаючи у внутрішніх кишенях піджаків паспорти інших держав? Звісно, ні.
Якщо ж узяти до уваги українську «специфіку», тобто не надто щирих сусідів, законодавство яких, зокрема, передбачає «захист співвітчизників», де б вони не мешкали, то є певні підстави вважати біпатридів із власне «сусідським громадянством» своєрідною п’ятою колоною. З якою, до слова, слід рахуватися.
Але, крім статусних біпатридів, в Україні носіями неукраїнського громадянства є тисячі пересічних жителі. Вони мають на те свої підстави, і доволі часто ці підстави формує рідна держава. Економічна невизначеність, доконечна потреба провадити маленький бізнес із порушенням недолугих законів, дріб’язкові преференції перетину кордону, здобуття віз... Таких причин набереться не один десяток. І якщо Українська держава заплющує очі на дискомфорт своїх підданих, то чому вони, її громадяни, мають толерувати її?!.
«ТРЕБА СТАВАТИ СИЛЬНИМ»
Ігор ТАНЧИН, політолог, Львів:
— Подвійне громадянство — досить поширена практика й допускається законами багатьох країн, у тім числі — США, Канади, Росії, Ізраїлю тощо. Причому простежується цікава закономірність: серед країн, що практикують подвійне громадянство, переважають сильні у військовому та економічному плані, а слабші країни воліють не допускати ситуації, коли їхній громадянин може скористатися захистом іншої держави, щоб уникнути виконання обов’язків перед своєю, або ж просто має певні зобов’язання перед іншою державою.
Причина проста: якщо в конфлікт уступають рівні права, все вирішує сила. Як це робиться, продемонструвала Росія в Північній Осетії: спершу російська влада роздавала свої паспорти в сепаратистському регіоні Грузії, а потому ввела війська буцімто для захисту своїх новонабутих громадян. До речі, сама Росія не вітає роздавання паспортів інших держав на власній території й визнає подвійне громадянство, тільки якщо паспорт іншої держави її громадянин отримав до 2002 р. або ж якщо він постійно проживає на території іншої держави. Чим не формування потенційної п’ятої колони? Безперечно, слабшим державам подібна тактика не під силу, а тому їхні зусилля націлені переважно на захист від дифузійного наступу сильніших сусідів.
В Україні поширення подвійного громадянства відбувається двома шляхами:
1. Як ініціатива окремих осіб, які в такий спосіб отримують можливість уникнути можливого переслідування. Позаяк у нашій країні побутує презумпція винуватості, мати такий запасний аеродром вважають для себе незайвим чимало бізнесменів та політиків аж до найвищих достойників нашої держави (не знаю, як там ситуація з нашими президентами, але двоє прем’єрів — Звягільський і Лазаренко — мали паспорти інших держав);
2. Роздавання власних паспортів практикують країни, які мають на території нашої держави сильну діаспору (Росія, Угорщина, Румунія).
І в першому, і в другому випадку — це потенційна загроза для України (в першому випадку — іноземні служби можуть чинити тиск на наших бізнесменів і політиків, у другому — можливість осетинського варіанту).
Однак мусимо визнати, що переважна частина наших громадян, які все-таки отримують ще один паспорт, керуються не нелояльністю до нашої країни або, тим більше, не бажанням нашкодити Україні, а додатковими можливостями, які надає громадянство заможнішої держави. Зараз понад чотири млн. українців працюють за кордоном. Звичайно, їм дуже потрібен паспорт, що дозволяє отримати роботу, і захист закону в країнах, до яких їх виштовхнула скрута на власній батьківщині.
Висновок простий: треба ставати сильним. А наразі суворо дотримуватися чинного законодавства й неухильно карати за його невиконання. Останнє, звичайно, стосується не лише законодавства про громадянство.
«ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО ЗРЕЧЕННЯ ВІД УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА, А ПРО НАБУТТЯ ЩЕ ОДНОГО — КРАЩОГО»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗІК, Львів:
— У сучасних умовах українське громадянство — це клітка. Громадянин України — другосортний у світі, потенційно небезпечний і незаконослухняний. Тільки через таку призму треба дивитися на проблему подвійного громадянства. Що Європа думає про українського громадянина, мені показує кілометрова черга під польським консулятом у Львові. Натомість розмова про подвійне громадянство, яке є широко практиковане у світі, ніякого стосунку не має до патріотизму. Це радше розмова про те, чи може в людини бути більше, ніж одна Батьківщина. Я відповідаю: так. Більше того, єдине українське громадянство вважаю неприроднім. Позаяк населення України не є мононаціональним; воно перенасичене вихідцями з неукраїнських історичних утворень, а отже, зберігає в собі міцну неукраїнську конотацію. Грубо кажучи, значну кількість українських громадян з Україною пов’язують дві речі: паспорт і незадоволення. За 20 років Українська держава не спромоглася «заразити» українськістю всіх своїх громадян, і тому єдине громадянство перетворюється на примусове ув’язнення. Я прихильник іншого підходу: людина безвідносно до геополітики володіє буттєвим правом мати дві й більше Вітчизни — Вітчизну перманентного проживання й Вітчизну своїх коренів. Повторю: ця проблема автоматично відпадає в успішних країн. У нашому ж випадку цілком розумію мотивацію закарпатців, які марять угорським чи словацьким громадянством, або ж буковинців, які марять румунським. Ці не зовсім українські люди прагнуть утекти з клітки, якою є бездарна Українська держава. Особисто я був би в числі перших біпатридів (осіб подвійного громадянства). Зауважте, йдеться не про зречення від українського громадянства, а про набуття ще одного, кращого. Одне одному ніяк не заважає, і, повірте, мій патріотизм щодо України вибухово зріс би, якби моя країна дала мені можливість мати громадянство найближчого члена Євросоюзу. Тоді я б перший хвалив Україну за те, що вона позбавляє мене тих принижень у консулятах та кордонах, яке за собою тягне єдиний український паспорт. Утім реалії є дещо іншими. Подвійне громадянство практикують лише сильні країни — країни, які в такий спосіб замальовують простір довкола в свої барви. Україна — не лише слабка країна, а й скалічена комплексом жертви. Відтак розмову про подвійне громадянство вона сприймає не як розмову про своє посилення та розширення свого ареалу, а чомусь навпаки. Україна не має ні потуги, ні амбіцій розширювати свою орбіту. Я вам скажу чому. Тому що насправді подвійне громадянство — це символ тотальної поразки Української держави. Хіба ми не бачимо, як відчайдушно, в обхід усіх законодавств, громадяни України втікають із клітки?! Хіба не помітно, що цілі частини України бачать себе громадянами інших — кращих — держав?! Звичайно, можна заплющувати на це очі, або бідкатися, або дратуватися, або страшити кримінальною відповідальністю. Як на мене, злочини Української держави проти своїх громадян — це й є пояснення, чому закарпатці, буковинці, одесити чи кримчани готові втікати з української клітки. Перепрошую, але ніхто не зобов’язаний терпіти над собою наругу держави. І щоб тема подвійного громадянства не турбувала Українську державу, треба почати з того, щоб Україна робила своїх громадян захищеними й щасливими. Поки цього немає, тисячі людей шукатимуть найменшу можливість отримати омріяний паспорт котроїсь із нормальних країн, де є відкриті кордони, широкі можливості й переваги. Чого не скажеш про Україну. Тоді до кого претензії? В мене немає жодних претензій до Угорщини, Румунії чи Росії — ці країни грамотно укріплюють свої орбіти й працюють на майбутнє. В мене є претензії до Української держави, яка свідомо штовхає своїх громадян в обійми інших громадянств. Кричати й обурюватися вміти не треба — хто ж заважає Україні цілеспрямовано працювати не на себе, а на громадян? Аби вони не сприймали Україну як клітку.
«НАША КРАЇНА ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ПОМІЧАТИ РЕАЛЬНІСТЬ»
Володимир КВУРТ, секретар Львівської міської ради 2006—2010 рр.:
— На мою думку, Україна сьогодні не забороняє мати подвійне громадянство. Її позиція радше нагадує реакцію страуса, який не бажає визнавати цей факт. Адже тисячі наших громадян, які отримали громадянства інших країн та письмово не підтвердили свого бажання позбутися громадянства України (і, звичайно, дочекалися указу Президента України), надалі залишаються громадянами тільки України! Тобто наша країна відмовляється навіть помічати реальність і у своїх правовідносинах із такими громадянами робить вигляд, що нічого не сталося, вони надалі залишаються її громадянами, щодо них чинні всі українські закони. В тому числі, такі громадяни мають право обирати й бути обраними (як депутат Одеської облради), а найбільшим покаранням факт громадянства іншої країни може бути лише теоретичною підставою позбавлення такої особи українського громадянства, і це тільки в тому випадку, якщо не підпадає під виключення, передбачені Законом України про громадянство (для прикладу, одночасне набуття громадянства за народженням) або ж відповідно до ратифікованої Європейської конвенції, де главою V Конвенції для держав-учасниць передбачено зобов’язання дозволяти своїм громадянам зберігати різні громадянства, набуті при народженні або у зв’язку зі вступом у шлюб.
Таке «непомічання» Законом може стати підставою вибіркової перевірки чи переслідування, швидше за все, без наслідків та не позбавлене неприємних хвилин спілкування з правоохоронними органами.
Так, сьогодні багато громадян користуються такою «сліпотою»! Так, дехто, крім депутатської недоторканності, отримує паспорт іншої країни! Та такою незрозумілою позицією ми кінцево розриваємо тоненькі ниточки тисячам наших громадян, котрих доля й неможливість себе реалізувати у власній країні розкидала по цілому світу. Вони бояться бути покараними і втратити чесно зароблене за межами своєї держави. Вони не провідують близьких, могили батьків та рідних, бо не хочуть ризикувати. Такою «сліпотою» ми вбиваємо надію мільйонам наших емігрантів та їхнім дітям повернутися на рідну землю. Бо вони не відчувають своєї особливості й розуміють, що для України вони та вихідці з африканського племені наділені однаковими можливостями.
А чи дозволяє така «сліпота» говорити про національну безпеку? Ні! Бо не врегульована бодай процедура допуску до державної таємниці держслубовцями чи депутатами ВР!
Вважаю, що Україні не варто боятися подвійного громадянства. А через подвійне громадянство ще більше наблизити тих, кому небайдужа ця земля! Спробувати підтримати носіїв українськості у світі, створити особливий режим інвестицій та можливостей розвитку України! Головне, не ховатися від проблеми, а факт подвійного громадянства зробити публічним. А виборці нехай обирають: можливо, громадянин Панами й буде мати більше довіри!
«МІЖ «НЕ ВИЗНАЄ» Й «ЗАБОРОНЯЄ» Є ЗНАЧНА РІЗНИЦЯ»
Орест ДРУЛЬ, «Західна аналітична група», Львів:
— Україна не визнає існування громадянства інших країн у своїх громадян; себто «якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав», чи «іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України» (ст. 2 Закону України «Про громадянство»).
Між «не визнає» й «забороняє» є значна різниця: Україна в деяких випадках дозволяє, щоб її громадяни мали інше громадянство, але ставиться до таких біпатридів (точніше — поліпатридів; patridos грецькою —«вітчизни») так, нібито інших громадянств у них немає, а сума їхніх громадянських прав і громадянських обов’язків ідентична монопатридам.
В щілину між «дозволяє» й «забороняє» потрапляють ті, хто додаткове громадянство отримав без добровільного звернення для його набуття. Це, згідно зі ст. 14 ратифікованої в 2006 році Україною «Європейської конвенції про громадянство» від 1997 року: (a) діти, «які автоматично набули різних громадянств при народженні» (усиновлення — додає ст.19 згаданого українського закону) або (b) «якщо це інше громадянство автоматично набувається у зв’язку зі вступом у шлюб» (чи — вітчизняне доповнення — досягнення повноліття, «якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави»).
Зрештою, набуття додаткового громадянства навіть за умови добровільного звернення є лише підставою для втрати громадянства України; втрата його настає лише після відповідного президентського указу.
Тобто якщо правоохоронні органи чи просто пильні громадяни виявили особу з підставами для втрати громадянства (чи сам недозволений за вітчизняним законодавством поліпатрид в якийсь спосіб це виказав), то єдиною дією може бути належне подання в припрезидентську комісію з питань громадянства для усунення цього неподобства. Але й тут проявляється м’якість заборони: нефортунний поліпатрид може використати часовий інтервал між згаданим поданням і евентуальним прийняттям рішення, подавши заяву про відмову від додаткових громадянств. Тоді, згідно зі ст.19 нашого базового закону про громадянство, підстави для втрати громадянства перестають бути такими, бо громадянин України може стати особою без громадянства, що, за переконаннями законодавця, є неприпустимим. У будь-якому випадку прецедентів втрати громадянства (не виходу з громадянства, а втрати) поки що в Україні не спостерігалося.
Хибність поширеного в нас погляду про категоричну в Україні заборону подвійного законодавства виходить з іншого (як у законодавця) трактування ст. 4 Конституції — «В Україні існує єдине громадянство». Слово «єдиний» в українській мові має два значення: «лише один, без інших» і «загальний, спільний для всіх, неподільний». Творці Конституції не врахували цю амбівалентність поняття, а законодавці зрозуміли його лише в другому значенні: в Україні, з одного боку, немає додаткового локального громадянства (кримського, наприклад, як могло б бути, виходячи з автономного статусу Криму), а з іншого боку — немає «карти українця», як у Польщі чи в Угорщині, де є громадяни з повним набором прав і обов’язків, а є закордонні співвітчизники з обмеженим для них набором (зокрема, щодо права голосу чи військової служби). Зрештою, це «неповне громадянство» в нас як додаткове не трактується й навіть теоретичних проблем для його носіїв не створює.
Проблема подвійного громадянства — як проблема, а не як квестія — виходить із проблеми подвійних лояльностей біпатрида. Поки ці лояльності не конфліктують між собою, проблеми нема. Якщо ж з’являється конфлікт інтересів, то український законодавець по умовчанню вважає, що проукраїнська лояльність є пріоритетною для будь-якого біпатрида (навіть більше ніж пріоритетною: єдиною — іншої він просто не зауважує, вважаючи за достатнє просто прийняти, що її не існує, бо в правовідносинах в Україні вона не визнається). «Чи є так насправді?» — велике питання, часто з негативною відповіддю. Як мінімум, думаю, варто було б узаконити обов’язкове декларування додаткового громадянства для всіх посадовців, щоб суспільство при оцінці ефективності їхньої діяльності враховувало і цей фактор.
Питання ж категоричної заборони подвійного громадянства — це питання сили держави. Сильна держава може дозволити собі використовувати можливості навіть часткової лояльності біпатридів, нейтралізуючи можливі при цьому небезпеки. Слабша ж держава намагатиметься на всяк випадок заборонити подвійне громадянство, в корені ліквідовуючи небезпеку (часто неіснуючу) конфлікту лояльностей. А ще слабша — заборонить де-юре, дозволивши її де-факто.
«НОРМА — Є, А САНКЦІЙ ЗА ЇЇ ПОРУШЕННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО»
Олександр РАДЬКО, колишній начальник відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області, полковник міліції у відставці, голова фракції ВО «Батьківщина» в Житомирській міській раді:
— Щоб вивести якусь особу з громадянства України, відповідно до закону потрібен указ Президента. Якщо говорити прямо, то у глави держави багато інших справ. Тому уповноважені органи готують відповідні подання у виняткових випадках, коли хтось себе дуже скомпрометував — наприклад, публічними виступами проти нашої держави, діяннями на межі криміналу, які набули широкого розголосу. Вважаю, що наша держава не приділяє достатньої уваги впровадженню дієвих заходів проти тих, хто порушує конституційні й законодавчі положення в даній сфері. Тобто норма щодо неприпустимості подвійного громадянства є, а санкцій за її порушення не передбачено. Тому наші «хитрі голови», в тому числі посадовці, примудряються мати паспорти кількох держав: коли їдуть до Сполучених Штатів Америки, показують американський паспорт, до Росії — російський, повертаються в Україну — пред’являють український. Кожна держава передбачає певні преференції для своїх громадян при в’їзді в країну, тому люди намагаються це використати.
Звісно, особливо складна ситуація з подвійним громадянством у Криму — військовослужбовці Чорноморського флоту, які там служать, використовують можливість отримання українського паспорта, залишаються жити на півострові, але пенсія їм, наприклад, нараховується із заробітної плати під час служби на ЧФ, тобто значно вищих розмірів, ніж нашим морякам, а виплачується, згідно з угодою між Росією та Україною, з відповідних фондів нашої країни.
Покарання за порушення законодавства про громадянство може бути не пов’язаним із статтями Кримінального кодексу, не конче потрібно порушників саджати у в’язниці — можуть застосовуватися фінансові важелі, великі штрафи, наприклад. Щодо того, чи можна запобігти отриманню українського громадянства людиною, яка є громадянином іншої країни, то в статтях 6—11 Закону «Про громадянство України» встановлена низка підстав для цього. Зокрема, якщо батьки або діди є або були нашими громадянами, тобто це питання українського коріння. Якщо його немає, то встановлені серйозні «рогатки». Проте, наприклад, якщо людина певний час живе в Україні, то може ставити питання про набуття нашого громадянства. Але в її паспорті іншої держави повинна бути відмітка про перетинання нашого кордону, ще необхідно підтвердження законності перебування на нашій території. Цей паспорт той, хто отримує український, зобов’язаний здати, або у крайньому разі надати нотаріально завірене зобов’язання вийти з громадянства тієї країни. Але ж якщо цього не зроблено, наша держава ніяк не переслідує таку особу.
Думаю, що названа ситуація загрожує національній безпеці України, тому що з нашої території люди з паспортами інших держав можуть брати, наприклад, участь у боях із сусідніми державами (з Криму перекидатися у Грузію, як у 2008 році), скоювати терористичні акти. І ми можемо наразитися на дії тих країн у відповідь. Щодо участі іноземних громадян у наших виборах, то, думаю, це також більш актуально для Криму, в інших регіонах такого значення дана обставина не має.
Покращити ситуацію повинні насамперед ті, хто має право законодавчої ініціативи, зокрема, мали б знайтися зацікавлені народні депутати, які б внесли до Верховної Ради законопроект про посилення відповідальності за порушення чинних норм щодо громадянства України.
«ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ У СВІТІ ЛИШЕ В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ І З ВЕЛИКИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ»
Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:
— Загалом, подвійне громадянство це відхід від норми, й воно використовується у світі лише в окремих випадках і з великими обмеженнями — люди з двома паспортами не мають права служити у військових та деяких інших організаціях, перебувати на державній службі, обиратися в органи влади тощо. Тому цілком справедливо, що Україна не визнає подвійного громадянства, хоча санкції про це не чітко виписані в законі. Так воно писалося нашими депутатами, можливо, навіть зумисне. Тому в нас немає механізмів уникнення цього явища. Насправді в Україні є маса людей, які крім українського мають російські, румунські, ізраїльські та, як бачимо, навіть американські й інші паспорти. Тобто ми маємо справу з наявним фактичним подвійним громадянством в Україні, яке суперечить законодавству, навіть серед високопосадовців та народних депутатів. Це фактично поділило населення України на дві частини. Одна, маючи по кілька паспортів, може вільно роз’їжджати з ними по всьому світу, а інша, маючи лише український паспорт, обмежена в цих можливостях.
Зрозуміло, що в багатьох ситуаціях це може загрожувати національній безпеці України, адже, по-перше, таких людей уже доволі багато. Коли в Криму розгортали свого часу кампанію по роздачі російських паспортів, то дехто навіть казав: ось як буде тут більшість громадян Росії, то зрозуміло, що й сама територія ця буде належати Росії. По-друге, громадянство — це ж не лише паспорт і звання, це й обов’язок громадянина перед країною, це вимоги цієї країни до власника свого паспорта. Хто знає в нас, які насправді вимоги пред’являють, наприклад, Росія чи Румунія до своїх подвійних громадян в Україні? Яким саме чином вони мають віддячити цим країнам за отримане громадянство — розвивати взаємовигідні відносини? Так це можна робити й без подвійного громадянства. Чи, може, шпигувати, бути агентами впливу, виконувати якісь дії на користь другої батьківщини в економіці, культурі, вести якусь роботу серед місцевого населення? Тому правоохоронні органи повинні перевірити законність отримання українського громадянства та характер діяльності людини на користь іншої країни. Я знаю, що українські правоохоронні органи перевіряли законність отримання українського громадянства колишніми військовослужбовцями Чорноморського флоту, і виявилося, що багато з них отримали паспорти незаконно. Тому цю проблему слід розв’язати, перш за все, на законодавчому рівні й на базі світової юридичної практики та в інтересах саме України. По-друге, Україна має убезпечити себе від тієї потенційної шкоди, яку може нести це явище, а тому мають бути запобіжники, механізми покарання та знешкодження тих, хто використає цю можливість проти власної Батьківщини...
«НАШІЙ ВЛАДІ ПОТРІБНО ДІЯТИ РІШУЧЕ»
Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ, голова Дніпропетровської обласної організації Української народної партії:
— На мій погляд, подвійне громадянство в такій молодій державі, як Україна, — неприпустимо. Треба уважно підходити до подібних питань, адже громадянин із двома або трьома паспортами може ухилятися від військової служби або, навпаки, служити в іноземній армії. Водночас, не секрет, що сусідні держави, користуючись лібералізмом українського законодавства і його прогалинами, видають нашим громадянам свої паспорти. Наприклад, на Буковині багато жителів зовсім не проти отримати румунський паспорт, тому що з ним легко потрапити до країн Євросоюзу. У Криму видавали російські паспорти. Але я думаю, що Міністерство внутрішніх справ має відстежувати подібні речі. У складі цього міністерства діє міграційна служба. Крім того, якщо рішення про вихід або надання громадянства затверджує особисто президент, то, на мій погляд, він і його Адміністрація, а також обласні та районні адміністрації мають стежити за тим, щоб людина, що має паспорти різних країн, оформила свій цивільний стан відповідно до Конституції і законів України. Нашій владі потрібно діяти в цьому питанні рішуче, та біда в тому, що якраз чиновники і депутати самі нерідко мають паспорти різних країн. Один приклад екс-прем’єра П. Лазаренка чого вартий.
