У ці вихідні на Співочому полі у Києві пройшов V Міжнародний етнічний фестиваль «Країна Мрій». Як показав час, «Країна Мрій» та ім’я Олега Скрипки, який є її ініціатором, діють магнетично. Вони спонукають багатьох придбати українську книжку чи часопис, які до цього, може, куплялися не часто, одягнути вишиванку або перейти на українську... Режисер Сергій Архипчук цікаво підмітив, що якби Скрипка відкрив, скажімо, картинну галерею, було б чимало охочих оглянути експозицію... По суті, Олег створює контекст, з якого, очевидно, колись виросте інше покоління. Зокрема й політиків.
Власне, про це «День» говорить в ексклюзивному інтерв’ю з Олегом СКРИПКОЮ. А про атмосферу фестивалю та його найцікавіші деталі — у підбірці вражень «громадян» «Країни Мрій».
— «Країна Мрій» — це, можна сказати, дизайнерський проект, що піднімає краще з українського етно, перемішує його із сучасними тенденціями, додає колориту інших країн і як результат — оригінальний коктель музики та співу. Олеже, як ви відчуваєте, з року в рік запит на це зростає?
— За дизайнерський проект — дякую. Це — круто.
Треба сказати, що зараз спостерігається етнобум. Мені говорили про те, що до 2004 року таке годі було собі уявити. Але ця етномода, а я би говорив ширше — мода на свободу мислення і самовираження виникла зусиллями багатьох людей, зокрема й «Дня» та «Країни Мрій». Тепер модернова Україна твориться на наших очах. І переважна більшість української інтелектуальної еліти готова жити у тих нових реаліях. Проте наш політичний естеблішмент — ні. Він частково живе у пострадянській, попсово-естрадній країні.
— Як, на вашу думку, запропонувати політикам переключитися на хвилю «Країни Мрій»? Чи, може, не треба цього робити?
— Я не є прихильником когось переналаштовувати. Життя — коротке, і я хочу ним насолоджуватися. Напередодні фестивалю звернувся до Французького Культурного центру в Україні з проханням запропонувати когось із французьких команд на «Країну Мрій». У відповідь отримав багато дисків, але це було не те, що я хотів. Я прожив у Парижі п’ять років і маю уявлення про сучасний паризький фолк. Через інтернет я знайшов гурт, творчість якого хотів представити на фесті. І коли «Карпатт» виступили, співробітники Французького центру були вражені — вони не знали про існування цієї групи і наскільки вона відповідає стилю. Навівши такий приклад, хочу сказати тільки те, що отримую задоволення від роботи над фестивалем і співпраці з партнерами.
— Олеже, у вас є програма, яка сприяла б тому, щоб відгомін «Країни Мрій» було чути у Бердянську, Запоріжжі, Вінниці?..
— Боюся, що однієї нашої енергії може не вистачити ні на Луганськ, ні на Бердянськ, якщо це не буде співпраця із тими ж людьми на місцях. Ось Львів нас запросив і ми в липні там влаштовуємо «Країну Мрій».
— Все-таки, як поширити експансію «Країни Мрій» на все життя суспільства?
— Треба, по-перше, щоб наше телебачення стало українським. Технологічно на сьогодні воно має найбільший вплив на суспільство. А, по-друге, я, звичайно, дякую за державну підтримку фестивалю. Але держава повинна підтримувати не тільки «Країну Мрій». Очевидно, це мусить бути щоденна копітка робота над формуванням оцього культурного образу України у себе вдома та в світі.
— Як бути щодо СD української музики: одні вважають, що немає мережі, а, отже, її треба створювати, а інші — що потрібно популяризувати українських виконавців і відтак створиться мережа.
— На мою думку, причина отих розмов, мовляв, українська продукція — не популярна, тому її не купують — у ворожому ставленні вітчизняних ЗМІ до української музики. Може, зараз я скажу революційні речі — багато вітчизняних ЗМІ під вказівку працюють проти української культури. Триває боротьба за ринок. Якщо українська музика не потрапляє на телеекрани чи радіоефіри, як вона може бути популярною?.. Крім того, вже покоління (як мінімум) виросло, яке просто не знає, що таке якісна музика — його виховували на попсі...
— Одним із нововведень цьогорічного фестивалю є Український книжковий ярмарок...
— Я пішов на це, тому що, по-перше, не хочу, аби на вході фестивалю, біля Музею Івана Гончара, продавалися матрьошки... По-друге, я — фан української сучасної літератури, а, як ви знаєте, її не просто знайти навіть у Києві.
— Кого із українських сучасних авторів ви читали останнім часом?
— Василя Кожелянка.
— З якими враженнями ви щойно повернулися із туру по США та Канаді?
— Я усвідомив, що ми значно агресивніші, ніж американці. Тобто, ми живемо в агресивному середовищі. Тільки-но, повернувшись в Україну, увімкнув телевізор і радіо, погортав газети, почув чи прочитав, як все у нас погано (за винятком кількох мас-медіа). І це все віддавало, перепрошую, мас-медійним перегноєм. Жодного конструктивізму. Так не можна говорити про власну країну. Не можна так у всьому розчаровувати своїх співвітчизників, а потім вимагати від них патріотизму.
— Олеже, як там приймали «ВВ»?
— Без зайвої скромності розповів про таку красномовну деталь. У Ванкувері після концерту до мене підійшли люди і кажуть: «Ми сьогодні вас почули і як же тепер нам жити без музики «ВВ»?». Від почутого у мене мурашки пішли по шкірі...
— Уявімо, що із ідейного натхненника та організатора «Країни Мрій» ви просто перетворилися на її пересічного «громадянина». Щоб ви відчували б, стоячи там, на Співочому полі, серед чисельної цікавої публіки?
— Думаю, я би переживав стан закоханності. З одного боку, усвідомив би, що втратив контроль над реальністю, а, з іншого, відчував би, що він і не потрібен. Просто все відбувається саме так, як ти свідомо і підсвідомо того хочеш. І тобі дуже кайфово в тому стані.
ВРАЖЕННЯ
Дмитро КЛОЧКО , фотограф:
— На «Країні Мрій» я знімаю виключно портрети. Як фотохудожник можу сказати, що тут побачив багато справжніх людей. У повсякденному житті нам часто доводиться грати, а, прийшовши сюди, юні, молоді та літні ставали самими собою. Крім того, можна сказати, що на фестивалі відбувається процес звільнення. Що маю на увазі? У Києві багато хто досі соромиться говорити українською чи одягнути вишиванку, хоч дуже хоче. А тут вони стають україномовними і хизуються вишитими сорочками, тобто звільняються від власних страхів та непевності. І ще. Щойно із моїм польським колегою говорили про те, що жінки, вбрані у національні строї, особливо українські, виглядають суперсексуально та еротично. Це привертає чоловічу увагу набагато більше, ніж щось модерне й відкрите.
Юрко ЗЕЛЕНИЙ , музичний оглядач:
— «Країна Мрій» — свято в резервації, хоча Олег Скрипка і його команда докладають неабияких зусиль, щоб святкове дійство не відбувалося в гетто. І десь це частково вдалося. Перші роки проведення фесту кількість його «громадян» все зростала. У мене така враження, що зараз вона влилася у свої природні межі, тому треба щось змінювати в самій країні. По-перше, змінювати телебачення, яке українцям нав’язує чуже життя. По- друге, держава має підтримувати такі заходи як «Країна Мрій». Дякуємо, що який рік поспіль вона і підтримує. Але якби «Країні Мрій» сприяти на належному рівні, це привабило б туристів. І зараз я вже бачу багато людей, які приїжджають спеціально на фест. Щоправда, переважно з діаспори. Але ж щоби сюди прилетіти, наприклад, з Канади, треба чималу суму грошей витратити... Знову ж таки наше гетто, але там. А на Sziget у Будапешт, наприклад, з’їжджаються звідусіль і платять за вхід 50 чи 80 євро. І тому туди можна запрошувати дорогі та високоякісні команди. І тому фест відомий у Європі.
Отже, державна підтримка має бути неразова і не лише подібних заходів. Це повинна бути щоденна робота, спрямована на створення культурного образу України. Вкладаючи інвестиції в культурне зростання і розширення світогляду людей, підняття їхнього освітнього рівня, держава виграє у достроковій перспективі.
Мар’яна ШІПОШ , співробітник проекту ЄС «Підвищення ефективності управління професійно-технічною освітою на регіональному рівні в Україні»:
— Олег Скрипка запроваджує етномоду в Україні. Між іншим, зараз сучасна музика на основі етнічних традицій по всій Європі викликає жвавий інтерес і фольклорні фестивалі вважаються потужними музичними подіями. А в українців тим більше ця традиція дуже давня. Отже, «Країна Мрій» продовжує ненав’язливо утверджувати моду на українське — стильне і багатогранне. Напевно, доречно буде порівняти її із легендарним фестивалем «Вудсток», який щорічно проходить у США і є уособленням свободи і демократичних цінностей.
Олександр СОСНИЦЬКИЙ , підприємець:
— Я з родиною приїхали цілеспрямовано на «Країну Мрій» з міста Костянтинівка Донецької області. Це вже другий рік поспіль. Ми до таких заходів дуже охочі.
Знаєте, я народився і виріс у селі Костянтинівського району. Це — Північний Донбас. До речі, звідтіля родом Олекса Тихий. У нас були звичайні українські містечка і села. Пам’ятаю, коли з односельцями повернулися з армії і декотрі з них перейшли на російську — з таких сміялися. А що зараз? Кажуть, мовляв, у тих селах проживають питомо росіяни... Це все пояснюється. Голодом виморили народ, а в тих, хто вцілів, страх залишився на генетичному рівні. Його й молоді успадкували. А ще й «діяння» сучасних політиків... Виходячи з такої ситуації, я вирішив організувати подібний етнічний фестиваль у нашому місті. Запланували його провести 30 серпня. Запросимо здебільшого музикантів, які відбиралися на «Червону руту» з Донеччини, а також команди, приставлені на цьогорічній «Країні Мрій» — «Назад шляху немає» з Луганська і «Царство небесне» зі Стаханова, що на Донеччині. Цей фестиваль організовуємо не на зло, а для душі. Бо те, що робиться на зло, як правило, не дає результату.
Дмитро та Віталій КАПРАНОВИ , організатори Українського книжкового ярмарку на «Країні Мрій»:
— На сьогодні «Країна Мрій» вже розвивається як потужний етнічний фестиваль. І сказати «Я — українець!» — це вже емоції минулорічних «Країн...». А те, що фест у процесі саморозвитку народжує у своїх рамках такі заходи, як Український книжковий ярмарок, свідчить про велику перспективу. Книжки купують! Успішно діє чотири літературних сцени. Людина може жити на цьому фесті різними літературними подіями. Тому відбуваються акції різного рангу, різного резонансу і, відповідно, з різним глядацьким залом. Треба сказати, що автори тут багато чому вчаться, зокрема, спілкуватися напряму з читачами. Адже так склалися обставини, що нині прозаїки і поети живуть відірвано від них. Отже, письменники вчаться кобзарюванню, тобто, вмінню іти до людей і доносити їм інформацію, як це колись робили кобзарі на ярмарках.
Роман ТАТАРСЬКИЙ , (Канада):
— Я три роки живу та працюю в Києві й уже втрєтє на «Країні Мрій». Щороку фестиваль залишає у мене щемливі враження. Тут панує особливий дух. Можна зустріти різних людей, яких об’єднує щира любов до України і нашої людності. «Країна Мрій» — своєрідний фест опору проти чужих цінностей, які українцям нав’язуються. Але я би хотів, щоб він перетворився на фест експансії і ширився по всій Україні.
Олесь САНІН , режисер:
— «Країна Мрій» робить свою справу. І зараз сюди приходять багато тих, які хочуть не відрізнятися від інших — купують вишиванки, рушники й кераміку в дім... Крім того, що це — модно, це ще й дуже цікаво і дозволяє відчути себе частиною спільноти інтелектуальних, веселих, життєствердних людей. Схоже на те, що фестиваль вже перетворився на всеохоплюючу стихію, яку зупинити неможливо. Бо країна мрій у кожного в серці — була чи щойно зародилася, але головне — вона там є. І в тій історії про країну мрій кожен вільний роботи те, що хоче, і вільний любити те, до чого його лежить серце.
