На території Київської психіатричної лікарні (відомої як Павловка) відкрилася галерея, яка представила персональну виставку Антоніни Чайковської «Пролітаючи над «Павловкою» (виставка працюватиме до 16 вересня). Сама назва перегукується з назвою відомого фільму «Пролітаючи над гніздом зозулі», створеного за однойменною повістю Кена Кiзі. Однак перегукування розраховане не на зіставлення, а на протиставлення понять. Англійська ідіома «гніздо зозулі» означає місце, якого не існує в природі, оскільки для суспільства не існувало й людей, що перебувають у психіатричній клініці. Автори ж проекту в Павловці заявляють суспільству не тільки про саме існування в лікарні особистостей з яскравими різноманітними індивідуальностями, а й про їхнє право брати участь у нашому суспільному житті. Таким чином вперше в Україні зроблено спробу створити модель так званої комунальної психіатрії. Ця модель розробляється в рамках Міжнародного проекту Добродійним фондом «Кастилія» в коаліції з недержавними організаціями — Асоціацією психіатрів України, «Джерелами», «ВІТА», а також у тісній співпраці з Київською міською неврологічною лікарнею №1. Один із кроків у створенні такої моделі — ця виставка
Антоніна Чайковська майже половину свого життя (їй зараз 31 рік) через низку обставин прожила в психіатричних лікарнях, іноді — в палатах із важкохворими людьми. Коли в Київській психоневрологічній лікарні №1 відкрився реабілітаційний центр, Тоня стала «підглядати» за тим, як люди працювали на комп’ютері. А коли залишалася одна в кабінеті інформатики, то намагалася самостійно опанувати складну техніку — створювала на екрані монітора дивовижні малюнки. Помітивши неординарні здібності Антоніни, співробітники Центру почали забезпечувати художницю фарбами та папером. Сталося справжнє диво — досі «норовлива» пацієнтка Тоня стала підкоряти своїм талантом усіх оточуючих. Головний лікар лікарні Роман Іванович Никифорук, відповідаючи на запитання журналістів як змінилася його пацієнтка після таких ось сеансів арттерапії, сказав: «Змінилася зовсім не Тоня, а змінилися всі ми, оскільки через її малюнки побачили багатий поетичний внутрішній світ неординарної людини. Звичайні люди, як правило, бояться людей із психічними відхиленнями через їхню неадекватну поведінку. Їхня агресивність відрізняється від мотивованих злочинів «здорових» повною відсутністю будь-яких мотивацій. Хоч як парадоксально, але суспільством мотивовані злочини сприймаються легше. Неадекватна ж поведінка психічно проблемних людей далеко не завжди пов’язана з агресією і не завжди складає небезпеку як для самого пацієнта, так і для оточуючих».
На думку директора Фонду «Кастилія» Олександра Мілевича, пізнати «відхилення» свідомості від прийнятої нами норми можна і через творчість «проблемних» пацієнтів, абсолютно не ризикуючи викликати у них агресію. За словами Олександра Мілевича, творчість — це здоровий прояв душі людини, а самі «відхилення» можуть допомогти звичайній людині відкрити в навколишньому світі нові та прекрасні риси. Роботи Тоні — казка про красиву мрію людини, що прагне стати вільною.
Тоня Чайковська у дворічному віці залишилася сиротою і була віддана на піклування держави. Вона не вписувалася в усереднені рамки виховних і медичних закладів: система відмовилася сприймати її як особистість. Тоді Тоня стала створювати свій казковий світ у власній уяві. Вона говорить, що дуже любить фантазувати, адже про наше повсякденне життя вона знає досить мало — Будинок немовляти, шкільні інтернати, лікарня — це замкнені середовища, абсолютно відмінні від звичайного життя людини. Тоня любить читати народні казки і дуже любить тварин, мріє влаштуватися на роботу в притулок для собак. Турбота про собак і цуценят завжди скрашувала життя Тоні. Тварин вона малює дуже часто і з особливою теплотою, наділяючи їх рисами казкових персонажів, додумуючи продовження відомих нам із дитинства історій.
Незважаючи на те, що Антоніна ніколи не вчилася професіонально малювати, директор Київської галереї сучасного мистецтва «Ірена», мистецтвознавець Ірина Осадча сказала «Дню»: «Хочеться відзначити, що Антоніна Чайковська як майстер наївного мистецтва просто прекрасна. Сучасне мистецтво — велике поле діяльності для професіоналів, і зараз ми майже не зустрічаємо представників наївного мистецтва, чиї роботи йдуть безпосередньо від фольклору і таланту автора. Тоня добре поєднує кольори, використовує яскраві фарби, застосовує техніку колажу, де до малюнка додаються якісь додаткові предмети — блискітки, намистинки, ключ. Фотографії вона також робить майстерно.
На перший погляд — це просто побут, який її оточує. Однак передається він дуже образно. Мені подобається в роботах Тоні оптимізм та душевність. Я із задоволенням би виставила її роботи у своїй галереї.»
Своє враження від виставки висловив Семен ГЛУЗМАН, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України:
— Мені дуже шкода, що на відкриття виставки не прийшли ні міністри, ні депутати, ні представники адміністрації. Адже виявилося, що молода жінка, яка була позбавлена всього у своєму житті, в тому числі й спеціальної освіти, і є наша еліта, оскільки уміє створювати, на мою думку, абсолютно професійні речі. Звідки це взялося, я не розумію. Ясно одне — це феномен, коли не зовсім здорові психічно люди можуть відбутися і в живописі, і в поезії. А ось те, що Тоня живе в лікарні, — це прояв феномену радянської психіатрії. Хіба не можна знайти інше місце для відносно здорової людини? У неї немає ніякого процесуального захворювання (ні шизофренії, ні маніакально-депресивного психозу, ні недоумства...), вона не нападає на людей, не намагається вчинити самогубство — немає нічого такого, що могло б перешкоджати її життю серед звичайних людей. Становище Тоні — продукт нашої системи, коли вчасно для неї не знайшлося іншого місця для проживання і їй довелося стати приживалкою в психічній лікарні. Кілька років тому ми проводили закрите соціологічне дослідження — анкетували головних лікарів психіатричних лікарень. Ставили всього одне запитання «Яка приблизно кількість, на ваш погляд, людей живе одномоментно у вашій лікарні, котрим у вашому закладі просто нічого робити?» Відповідь була — від 30 до 40%. І для утримання цих людей використовуються кошти з наших податків. Може, розумніше створити для таких людей спеціальні гуртожитки? Їх утримання обійдеться дешевше державі, а ці люди зможуть і заробляти собі на життя, уникаючи повної ізоляції від суспільства, знаходячись хоч б у маргінальних умовах. Поки що надії на поліпшення ситуації, що склалася, я не бачу. Я вже близько 15 років намагаюся щось змінити та якось вплинути на ситуацію, але зараз вимушений визнати: живу у світі сліпоглухонімих людей.
