У видатного українського вченого, педагога, етнографа, історика, мовознавця Євгенії Сохацької завтра день народження. Для «Дня» це нагода не лише привітати іменинницю, а й поспілкуватися з нею про актуальне.
— Дякую «Дню» за увагу до мене. Я пригадую минулорічну телеграму, яку надіслав мені колектив газети, вона висить у мене в рамочці на стіні й додає сил. Волею долі й історичних зрушень, які відбувалися у країні, я долучилася до громадського руху й відновлення української державності. Мені судилося бути деканом філологічного факультету Кам’янець-Подільського університету в дуже складний перехідний період — із 1988 по 2004 роки. У рік, коли ми святкуємо 20-ліття незалежності України, без всякого апломбу можу сказати, що все-таки у цей процес укладена й моя крихітна частка участі. Я дуже горда з того, що 1990 року, коли по всій країні відбувалися студентські акції, «голодувати на граніт» студенти пішли з моєї пари. Я горда з того, що разом зі своїм чоловіком увійшла в десятку тих людей, які виступили за відновлення у місті греко-католицької церкви. Я зі своїми студентами була причетна до створення огієнківського руху. Ще до референдуму 1991-го року з нашої ініціативи, незважаючи на негативну позицію професури університету, була проведена перша всеукраїнська конференція, присвячена Іванові Огієнку. А 1992-го року, коли відбулася конференція «Діяльність Івана Огієнка у контексті національного відродження України», професори, які були проти її проведення до референдуму, голосували за. І коли 2008-го року університету надали ім’я Івана Огієнка, вони також підтримували це рішення. Можливо, історія й держава на тому і стоїть, що прозрівають люди. Тому наша діяльність має на меті збільшення кількості таких людей: не мстити їм, а залучати до української справи. Мені дуже сподобалося нещодавнє інтерв’ю з Євгеном Грицяком, який сказав, що «мученики, а не мучителі виправляють світ». Але дай Боже, щоб у нас такі мученики були лише в гуманітарному сенсі.
— Що дає вам сили працювати так наполегливо? І що на черзі у ваших планах?
— Я працюю так, як підказує мені серце. Тоді це не потребує надзусиль. Можливо, це закладено на генетичному рівні, а можливо, Божа допомога. Та й професія зобов’язує бути причетною до української справи.
— Свого часу ви сказали, мовляв, завжди розуміли, що треба займатися українською справою. Водночас через українськість у вас було нелегке дитинство, і матір довгий час охороняла вас від правди про минуле. Проте, незважаючи на драматичні епізоди у житті, ви стійко зберігаєте свою громадянську позицію. Що допомогло збудувати цей внутрішній стрижень і як ви його підтримуєте сьогодні?
— Я вважаю себе мислячою людиною. Тому я не могла бути осторонь тих подій, які відбувалися у світі. Коли почали піднімати синьо-жовтий стяг, коли вимовлялося слово «Україна», коли почалися демонстрації, ми зі студентами 1990 року поїхали на могилу Тараса Шевченка. У Каневі міліція сказала нам зняти прапори, які прикрашали автобус. Це відбулося вже після прийняття Декларації про суверенітет. До мене часто підсилали «доброзичливців», які намагалися звернути мене з дороги. Вони мотивували це тим, що я декан, а такі рухи, мовляв, ведуть до розколу держави. Я ж відповідала, що це моя справа і пояснювати мені нічого не треба. Напевно, така діяльність зумовлюється закоріненістю в землю, народні традиції. Як я можу йти проти волі народу?
— Ви багато спілкуєтеся зі студентами. Деякі представники інтелігенції говорять, що у розв’ язанні проблем українського сьогодення сподіваються на молодь. Чи погоджуєтеся ви з тим, що молода генерація здатна щось змінити? Якими ви бачите своїх студентів?
— Молодь зобов’язана щось змінити. В останні роки, правда, відбулася девальвація цінностей, і більшість студентів вчиться для того, щоб отримати диплом. Тому ми теж повинні щось робити, щоби молодь не виїжджала за кордон. Але є дуже розумні студенти, які прагнуть чогось домогтися. І саме вони повинні вливатися в життя і щось змінювати. Я хочу бути оптимістом і вірити в моральність та інтелектуальність молодої генерації, яка ще скаже своє слово.
— Відомо, що студенти люблять ваші лекції, вони називають їх «живими». Такого «живого» елементу якраз гостро не вистачає і в українській освіті, і в суспільстві. Чи підлягає, на вашу думку, українська освіта відживленню? Що потрібно для того, щоб вона реагувала на вимоги ринку й виклики сьогодення?
— Я закінчила аспірантуру в Інституті літератури, де мала змогу спілкуватися з літературними метрами, які були для мене хорошим прикладом. У мене не було викладачів, які б читали лекцію з папірця. Це була інтелектуальна розмова. Тому якщо студенти пам’ятають мої лекції, то я хочу вірити, що вони старатимуться це продовжувати. До мене приходять колишні студенти, які пригадують наші Шевченківські вечори й діляться своїми здобутками. Повинен бути приклад старших для молодших — тоді їм буде легше зорієнтуватися. Вимога до професійного й «живого» рівня викладання у нас є, тому я думаю, що люди дбатимуть про своє інтелектуальне збагачення.
