Позавчора у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі предстоятель Української православної церкви московського патрiархату митрополит Володимир (Сабодан) і голова Держкомітету у справах охорони державного кордону України, командуючий прикордонними військами України генерал-полковник Віктор Банних підписали Спільну угоду про взаємодію між Українською православною церквою і Державним комітетом у справах охорони державного кордону України (на фото).
Шлях до цієї події був довгим. Ще 26 серпня цього року в Києво-Печерській лаврі відбулася нарада духовенства Української православної церкви та відповідального за організацію духовно-виховної роботи у Збройних силах, інших військових формуваннях України, а також у виправно-трудових установах. Нараду організував і провів відповідальний за зв'язки Української православної церкви з Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ та іншими силовими відомствами України, голова Синодальної Богословської комісії Августин, архієпископ Львівський і Галицький.
На нараді було зроблено досить невтішний висновок: Україна серйозно відстає у справах церковно-армійських відносин не тільки від Польщі та Росії, а й від Білорусі. Це відставання викликане передусім відсутністю державної політики щодо церкви та не розробленістю ідеологічних підвалин української армії. Якщо, наприклад, у Польщі визначені дві основні конфесії, які мають право проводити душпастирську роботу в армії (православна і католицька церкви), то в Україні, практично, все залежить від особистих уподобань і вибору командира частини. Природно, що такий підхід породжує хаос у головах солдатів та офіцерів. До чого може призвести ця невизначеність серед людей, яким довірено зброю, навіть важко собі уявити. Надзвичайно небезпечні випадки проникнення в армію та інші силові відомства представників зарубіжних харизматичних церков, які прагнуть здобути додаткові можливості впливу на політичне життя України. Однак, уже прийшло усвідомлення того, що головне завдання священицького служіння у військах, це створення християнського воїнства, готового покласти «душу свою за други своя», а отже, і за свою Батьківщину, і за свій народ. На практиці це означає щоденну роботу з особистим складом, щотижневі літургії у військах, уміле духівництво серед людей, які перебувають з обов'язку служби в екстремальних умовах. Це надто складне завдання — пояснювати життя заради інших людей. Пояснити й підтвердити своїм власним життям.
Позавчорашня подія показала, що українські прикордонники й Українська православна церква вже готові не тільки до діалогу, а й до плідної співпраці. Про це також свідчить зростання кількості офіцерів, котрі займаються виховною роботою у військах і одержують богословську освіту, які розуміють, що ця освіта необхідна їм для успішної роботи. Проте без розробленої державної програми взаємодії армії й церкви, без опертя армії на традиційні конфесії ця діяльність неможлива. Один із пунктів Спільної угоди передбачає «на основі законів України, традицій православ'я розробити перспективну програму взаємодії щодо культурного, морального розвитку допризовної молоді, виховання воїнів-прикордонників, вивчення релігійної ситуації в Прикордонних військах України».
№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
