21 січня 1971 року з нагоди чергової річниці від дня смерті вождя перша (і на той час єдина в нашому місті) програма телебачення вкотре демонструвала фільм «Ленін в 1918 році». Моя мама разом зі всією родиною переглянула його від початку до кінця, а потім вирушила до пологового будинку. Наступного дня я з’явилася на світ — от тепер уже з повним правом можу казати, що образ Леніна був зі мною з народження і навіть дещо раніше.
Потім — дитячий садок, де на стіні висів, певна річ, портрет гарненького хлопчика Володі Ульянова і де до всіх ранків розучували віршики і пісеньки в дусі «Был Ленин также маленьким, с кудрявой головой, ходил он тоже в валенках...» На заняттях нам читали зворушливі оповідання про дитинство дідуся Леніна — апокрифічні євангелія від Марії Прилежаєвої та Зої Воскресенської. Оповідання дуже подобалися, хотілося бути такою самою правдивою, чесною, працьовитою (список чеснот можна продовжувати до нескінченності), як ангелоподібний хлопчик Володя, але чомусь ніяк не виходило... Були ще оповідання про дорослого Леніна — як він любив дітей, влаштовував, здається, для них якісь ялинки в Горках. І звичайно, «Товариство чистих тарілок» — о, хто з радянських дітей не давився холодною манною кашею під повчання нянечок: «Ну, Марійко, пам’ятаєш, ми читали, як дідусь Ленін наказував доїдати все до кінця!» Мабуть, на той момент це було єдиною темною плямою на світлому образі вождя. Ну нащо йому здалося, щоб я вилизувала тарілку?
У школі мені відкрилася нова грань ленінської біографії. Виявляється, в гімназії він навчався на самі лише п’ятірки! І всі, хто хотів дістати право називатися жовтенятами — і носити на грудях зірочку! — і брати участь у грі «Подорож по ленінських місцях»! — і піти з класом у Дім-музей Леніна! — теж повинні були навчатися тільки на п’ятірки. Пам’ятаю сумне здивування, коли 7 листопада в жовтенята прийняли всіх, навіть пропащого двієчника Сергійка, який прималював (який жах!) ріжки до портрета Ілліча, що висів — аякже! — на стіні у класі.
А втім, здивування це поки що не породжувало сумнівів. Навіть років через три-чотири, коли чимдуж переказували один одному в шкільному туалеті анекдоти з так званої «ювілейної серії», яка з’явилася в 1970-му (один з найбезневинніших прикладів: «До сторіччя від дня народження Леніна випущено триспальне ліжко «Ленін з нами»), Ленін з анекдотів якось не перетинався у свідомості з Леніним із підручника — героєм, вождем, зразком «делать жизнь с кого». Точно так само ми сміялися над «Петькою і Василіваничем» і плакали в кіно, коли ворожа куля наздоганяла Чапая, що перепливав річку.
Справжнє потрясіння прийшло, звичайно, в 1985-му. Треба було готуватися до перевідних іспитів, але замість підручників ми запоєм читали статті в «Огоньку», «Новом мире», азартно вигукуючи: ти бачиш! що я казав(ла)! Ленін планував НЕП не як тимчасовий захід, а як довготривалу політику! «Лист до з’їзду»! Сталін грубий і нетерпимий! Статті перевертали все і вся, основи нашого суспільства, здається, дрижали, як желе... Але не Ленін! Навпаки, він постав наче ще кращим і достойнішим у світлі того, що ми про нього дізналися. Виявилося, що у всьому винні оточення вождя (знайомий мотив, чи не так?..) і його послідовники, які перекрутили ленінські принципи. Так на найближчі декілька років він став для нас, за геніальним висловом Фазіля Іскандера, «Тим, Хто Хотів Хорошого, Але Не Встиг».
Ну а потім, звичайно, 1991 рік. І ми, які вважали, що знаємо вже всю правду про свою історію, прочитали в журналах і газетах не запальні, емоційні, як у першому запалі гласності, а сухі і стримані статті, що містили голі факти, нічим не прикрашені цитати з тих ленінських «творів», яких не знайдеш у його зібраннях творів. Накази і розпорядження, у яких раз за разом повторювалися слова «розстріляти», «показовий розстріл», «взяти заручників». Правда про розстріл царської сім’ї в Іпатіївському будинку. Правда про німецькі гроші, передані більшовикам, на які куплено Брестський мир. Одні з нас повірили всьому відразу з якоюсь безмезною радістю. Інші — через силу, болісно долали колишні свої уявлення про Леніна. Треті не вірять і досьогодні.
Пройшло ще кілька років. Викривальні пристрасті стихли. І от уже частенько доводиться чути і читати, що разом з вірою в непогрішного Леніна ми втратили дуже багато. Втратили приклад для наслідування, ідеал, на якому виховувалася молодь. А нового не знайшли, і на «святому місці» глибочіє пустота. Ну що ж, мого сина вже точно не змусиш доїсти манну кашу «чарівним словом» Товариство чистих тарілок. А може, хай краще не доїдає?..
Що ж до святого місця — ну звичайно ж, воно пустим не буває. Просто тепер діти замість збірника «Дитинство Ілліча» можуть читати (і читають!) Євангеліє для дітей, замість «Морального кодексу будівника комунізму» підлітки можуть вивчати ( і, сподіваюся, багато хто так і роблять) Десять Заповідей. А місце ленінського портрета на стіні займає ікона... Ні, не так. Ікона на стіні займає своє місце. Це ленінський портрет висів на чужому.
