ПУБЛІКА
Футбол починається з трибун. Покажіть мені трибуни стадіону, і я скажу, в якій країні це відбувається. Ніде у світі, окрім країн колишнього СРСР, на стадіонах немає такої шаленої кількості людей у формі, ніде у світі глядачів на вході не піддають такому принизливому обшуку і ніде у світі немає на трибунах стільки нетверезих і байдужих, за великим рахунком, до футболу людей. Переважна більшість людської маси, що заповнила чашу напіваварійного стадіону «Олімпійський», не вміє дивитися футбол, не має звички ходити на стадіон і тому поводиться як група школярів, яких уперше привели до академічного театру. Та ще й додумався якийсь розумник розкласти на сидіннях національні прапори. Кожному глядачу — прапор! На те місце — де сидять! А якщо я не за Україну вболіваю, що мені з тим прапором робити? Якщо я просто хочу дивитись гру, а не розмахувати прапором, то що я не патріот? Людина, яка є справжнім, а не номенклатурним патріотом, не кине національну святиню під сідниці нетверезої публіки. Те ж саме із національним гімном, під фонограму якого старанно відкривав рота співак Пономарьов. Навіщо нам удавати, ніби гімн співає увесь стадіон, якщо це не зовсім так? І, нарешті, пластмасові дудки, різкий звук яких вирізняє сьогодні «совковий» стадіон від нормального європейського. Какофонією дудок не підняти бойовий дух команди у скрутну хвилину. Прикро, але кілька спроб скандувати всім стадіоном «Україна!» захлинулися у самому зародку. Коли гра пішла за повної переваги гостей, трибуни просто замовкли. Навряд чи в цьому слід звинувачувати тільки публіку. Наша національна збірна команда теж до цього певним чином долучилась.
ГРАВЦІ
Українська збірна вийшла на гру приблизно у тому ж складі, що і в останній товариській грі з турками, що завершилась нічиєю. Не було лише Реброва, Серебренникова і Старостяка. Замість них грали Воробей, Кормильцев та Горшков. Захисну лінію склали, окрім воротаря Шовковського, центральні захисники Дмитрулін та Федоров, крайні — Несмачний та Тимощук, а також відтягнуті півзахисники Гусін та Горшков. На флангах грали Воробей та Воронін, в центрі Кормильцев, а попереду Шевченко. Іспанці, які спочатку наших побоювалися, вийшли теж із одним нападаючим — Раулем, до якого з першої секунди гри «приклеївся» Федоров. Невпевненість іспанців призвела до того, що спочатку вони не скористалися точним пасом Дмитруліна, який з переляку вивів на ударну позицію Гутієреса, а потім не поділили між собою м’яч, навмання пробитий Шевченком з флангу. Проскочивши між воротарем Касільясом та захисником Сальгадо, м’яч відлетів до Вороніна, який із семи метрів майстерно влучив у порожні ворота — 1:0 на нашу користь.
Українським командам не можна так швидко відкривати рахунок. Це дає результат лише тоді, коли розгублений суперник підпадає під додатковий прес наших атак і пропускає ще. Не насмілились наші піти у такі атаки. Та, навіть атакуючи малими силами, українці могли б забити, якби Шевченко був хоч на чверть таким, як три роки тому. А так іспанці потроху оговтались, хоча за весь перший тайм небезпечний удар по наших воротах був лише один, і той виконав… Дмитрулін, перериваючи передачу суперника.
Час Дмитруліна настав у другій половині гри, коли наші повністю віддали ініціативу гостям і почали грати «на відбій». Тридцять вісім хвилин наші відбивались із усіх сил. Хто грав у футбол, знає, що без м’яча команда витрачає вдвічі більше сил, ніж суперник. Тому і зупинились наші в кінці гри: скільки можна бігати за технічними суперниками без м’яча? А тепер про наших центральних захисників. Один із них — Федоров, як тінь бігав за Раулем. Його підміняли Горшков та Гусін. А на останньому рубежі оборони грав Дмитрулін. Як для футболіста, який не грає на цій позиції поза збірною, він виступив дуже добре. Та у вирішальні хвилини гору бере досвід. Рауль, який на відміну від Дмитруліна грав на своєму місці, таки знайшов шанс після несподіваного рикошету від нашого захисника — 1:1. А потім іспанці зробили те, що наші мали робити на початку гри. Вони не стали берегти нічию і пішли вперед на деморалізованих українців. І вже за три хвилини вийшли уперед — 2:1 — після того, як перед воротами Шовковського опинився самотній Ечеберія. І після цього іспанці продовжували атакувати. Атакуючий випад наших лівим флангом вже у додані арбітром хвилини здавався випадковістю, а точний удар Горшкова зльоту — дивом.
Отож — 2:2. Нічия, яка відкрила іспанцям дорогу до перемоги у групі. Нашим же доведеться вести нелегку боротьбу з греками за друге місце, після чого нас очікуватиме в іграх «навиліт» яка-небудь Італія. Що ж, в такому разі принаймні ще один великий футбол цього року в Києві буде.
ТРЕНЕР
Леонід Буряк зробив усе, що міг. У нього не було, як колись, базового клубу. Гравців довелося збирати з усіх кінців Європи. Футболісти наші, прямо скажемо, не суперзірки. Від Шевченка ж залишилось лише ім’я. І з цього всього Буряк зробив таки команду. Не групу футболістів в однаковій формі, а команду, яка знає, чого вона хоче і що вона може. А те, що, виграючи, наші злякались і почали берегти свої ворота, так це не вина Буряка. Здатність залишатися собою в грі з будь-яким суперником і за будь-якого рахунку була нашими футболістами втрачена ще тоді, коли Буряк сам грав за збірну. Згадується 22 травня 1976 року, той же самий переповнений стадіон і красень-гол Буряка чимось схожий з голом Горшкова. Наші зрівнюють рахунок в матчі з Чехословаччиною — 2:2 і… вилітають із кубка Європи. Вилітають вперше, та не востаннє.
Чи зможе сьогодні команда Буряка досягти рівня європейського фіналу? Запитання риторичне. Коли українська збірна навмання вибивала м’яча подалі, виграючи у іспанців 1:0, виникало запитання: якщо ми і виграємо, що нам робити з такою грою на фінальному турнірі першості Європи? Коли іспанці забили, гострота цього запитання знизилася пропорційно нашим шансам на попадання у фінал. Немає сумніву, що Буряк працюватиме далі і наша національна команда гратиме краще. Запорукою цьому — заміна Шевченка на 65- й хвилині матчу з Іспанією.
ШЕВЧЕНКО
Це було видно ще позаторік. Змінився Андрійко Шевченко. Удача ще якийсь час берегла нашу зірку, невдалу гру Шевченка списували на що завгодно, тільки не на нього самого. Реально відбувалась до прикрості банальна історія. Чим більше «слави» було у поведінці Андрія на полі і за його межами, тим гірше він грав. Йому у збірній і капітанську пов’язку, і футболку під потрібним номером, і окремий літак, і місце в ложі серед послів та президентів. Востаннє в іграх за збірну Шевченко забивав ще позаторік. У себе в «Мілані» він забиває в середньому раз на місяць і поступово звикає до тепла лави запасних. Ще у товариських iграх зі словаками і турками було видно, що Шевченко не додає класу збірній, гальмує командну швидкість, грішить неточностями і головне — не забиває. Але Буряк не міг не поставити Шевченка в основний склад. 85 тисяч глядачів на «Олімпійському» просто з’їли б того Буряка (у смислі переносному), коли б він не випустив Андрія у складі збірної. І що зробила наша суперзірка за годину з чимось на полі? Жодного удару з гри, жодної точної передачі, нехтування оборонними діями. Все. А в цей же час Рауль, якого Шевченко як старший брат поплескав перед грою по плечі, Рауль, який не менша зірка, буквально гриз землю, гасав по полю, йшов на загострення і таки досяг свого.
Але на полі з останніх сил бився ще один Андрій — Воронін. Гравець скромного німецького «Майнца» за кілька місяців став справжнім лідером збірної. Видно, звик грати у другій німецькій бундеслізі за трьох, так і продовжує грати за збірну. Не так помітно, але теж старанно і самовіддано грали практично всі українські футболісти. Схоже, що і вони зрозуміли, що чекати дива від Шевченка марно, а програвати не можна. Чи зрозумів це сам Шевченко? Чи спала нарешті зіркова полуда з його очей, чи побачимо ми знову стрімкого форварда, а не «зірку», чиї успіхи в минулому?
ЩО ДАЛІ?
Україна зіграла рівно половину відбіркового турніру і набрала шість очок. Попереду ігри вдома з Вірменією та Північною Ірландією, в гостях з Грецією і тою ж Іспанією. Навіть чотири перемоги не гарантують нашим тепер першого місця. А ось за друге ще можна і треба боротися. У відбіркових турнірах, як і в народній приказці, курчат рахують восени. Це не звичний штамп — у жовтих футболках і жовтих трусах українські футболісти і справді нагадують курчат, якщо дивитись з верхнього ярусу «Олімпійського». Немає сумніву, що їм цілком під силу добряче поклювати суперників. Можемо ж!
