У Другій світовій війні загинуло близько 9 мільйонів українців, понад два мільйони було вивезено на примусові роботи в Німеччину, було зруйновано понад 40% населених пунктів. Проте сьогодні далеко не кожний український школяр безпомилково може назвати дати початку і закінчення цієї страшної війни. Зі слів працівників Київського музею Великої Вітчизняної війни, багато хто з курсантiв військових училищ не знають дати звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників. У передсвятковий день кореспондент «Дня» зустріла на території меморіального комплексу біля Музею Великої Вітчизняної війни в Києві молодих людей, що, знаходячись серед скульптурних композицій, на яких зображено події Другої світової війни, не знали, чому присвячений комплекс. Схоже, що найбільша трагедія нашого народу стирається з нашої пам’яті і залишається невивченою сторінкою в підручнику історії.
З кожним роком меншає людей, які пережили жахи Великої Вітчизняної війни, дедалі менше в нас залишається можливостей для зустрічей iз ветеранами. Учениця 11 класу Технічного ліцею Шевченківського району Києва Марія Нужна каже, що всі її однокласники вважають, що поки були живі їхні бабусі та дідусі, свято Перемоги сприймалося більш емоційно. Сьогодні саме час замислитися над тим, як зберегти історичну пам’ять нашого народу, як зробити так, щоб пережите нашими батьками, дідами, прадідами не було забутим. «Безперервність історичної пам’яті формує в підростаючого покоління відповідальність за життя людини, прагнення захищати це життя, — така думка ректора Київської дитячої академії мистецтв, композитора, народного артиста України Михайла Чембержі. — Скільки було пролито крові під час війни, скільки віддано людських життів! Відчуття сили і нездоланності людського духу, об’єднання людей у високому пориві захисту своєї рідної землі, своєї держави — це не повинне піти з нашої пам’яті».
Музей Великої Вітчизняної війни в Києві зберігає 300 тисяч експонатів. Це безцінний фонд для збереження нашої історичної пам’яті про події Другої світової війни. Музей все більше і більше привертає увагу тих людей, рідні та близькі яких брали участь у війні, особливо, якщо ці близькі вже пішли з життя. Минулого року в День Перемоги музей відвідали 170 тисяч чоловік. Тодi біля багатьох фотографій у залі Пам’яті з’явилися квіти. Сюди приходять iз квітами і у звичайні дні, відзначаючи день загибелі близьких, які брали участь у війні. І сьогодні музей продовжує поповнюватися сімейними реліквіями, особливо багато таких подарунків напередодні 9 Травня — фото, особисті речі, спогади про війну.
Кореспондент «Дня» зустріла в музеї студентів географічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, для яких їхні однокурсниці Людмила Новак та Любов Сергійчук проводили екскурсію. Дівчата сказали «Дню», що менеджмент туризму — їхня майбутня спеціальність, а сьогодні вони практикуються у проведенні екскурсії: «Ми розповідаємо про те, яким безглуздям є війна, як через помилки окремих осіб руйнуються долі багатьох і багатьох людей...»
Громадянин Великої Британії Мік Хіз, секретар благодійної організації, також відвідав музей Великої Вітчизняної війни напередодні Дня Перемоги. Він розповів, що нині перебуває в Україні у відпустці, минулого року вперше відвідав музей Великої Вітчизняної війни, але через надто великий обсяг експозицій не зміг ознайомитися з усіма матеріалами — і цього року знов прийшов до музею. Його батько був учасником Другої світової війни і загинув, а сам Мік і досі зберігає листи батька з фронту. Наш музей допомагає йому зрозуміти і відчути події тих воєнних років.
Наукові співробітники музею Ірина Васильєва та Ольга Сологуб розповіли про те, що в останні роки до музею стали звертатися діти колишніх німецьких солдатів Другої світової війни у зв’язку з тим, що їхні батьки хочуть попросити пробачення перед українським народом за свою участь у війні (будучи вже в похилому віці, ці люди самі не можуть приїхати в Україну). Якщо йдеться не про військових злочинців, а про колишніх рядових солдатів Німеччини, то до музею запрошуються ветерани Великої Вітчизняної війни, перед якими і просять пробачення сини за своїх батьків. Це відбувається в залі Примирення, де зберігаються пробиті кулями каски — німецька і радянська, де стоїть хрест, виплавлений із залишків німецької і радянської зброї. В цьому ж залі один громадянин Німеччини, що приїхав перепрошувати за батька, розірвав на дрібні шматочки книжку, яку видали його батькові на початку війни для ознайомлення зі звичаями народу, якого посилали завойовувати.
Василь Мадзігон, перший віце- президент Академії педагогічних наук України, сказав «Дню»: «Ми сьогодні недостатньо говоримо про події Великої Вітчизняної війни, наша молодь мало знає про цю війну. Сьогодні точиться запекла боротьба за владу, і без уваги залишаються ті загальнолюдські цінності, що повинні впливати на формування молодого покоління. Якби люди отримували більше достовірної інформації про події тих років, то могли б самі оцінити значення перемоги в цій війні для України. Знаючи історію цієї війни, кожен зміг би пересвідчитися в тому, яка небезпека може загрожувати йому особисто, якщо він не буде патріотом своєї країни. Останнім часом засоби масової інформації події найжахливішої війни ХХ століття часом показують у відверто зневажливому або жартівливому тоні, спостерігається недоречно спрощений підхід до самих історичних подій. Сьогодні деяким ветеранам Великої Вітчизняної війни доводиться продавати свої нагороди, щоб вижити. Про яке патріотичне виховання в нашій державі можна говорити? Я дитя війни, тому я не можу без хвилювання говорити про Велику Вітчизняну війну. Я бачив невимовну гіркоту і розпач людських трагедій — убитих, поранених, чув крик, плач... Це було в Україні в Житомирській області, була окупація... Бачив навалу німців, бачив, як вони розгнуздано поводилися, знищували господарства, вивозили зерно, худобу, землю, позбавляючи людей останнього, як кривдили немічних старих людей. П’ятирічною дитиною я дізнався, що таке голод і холод війни... Ми збираємося відзначати 10 років нашої незалежності, а в нас немає загальної національної стратегії. Поки не усвідомимо — звідки ми і чого хочемо домогтися, до чого прийти, поки в нашій спільній пам’яті не посядуть належне місце заслуги наших батьків у Великій Вітчизняній війні, — нам не буде на чому виховувати і патріотизм».
