У першій половині червня в Києві було відкрито Музей радянської окупації, завданням якого, відповідно до заяв організаторів (передовсім це товариство «Меморіал» імені Василя Стуса), є відтворення повної історичної картини тоталітарних репресій в Україні впродовж ХХ століття з метою засвоєння гостро необхідних політичних та морально-етичних уроків, що унеможливили б повторення чогось подібного у майбутньому.
Сплеск інтересу громадськості (додамо — і емоцій, часто щирих, проте — цілком некоректних!) підсилив та «каталізував» виступ Президента України Віктора Ющенка на нещодавній прес-конференції — глава держави, як відомо, однозначно підтримав створення такого музею. Як і слід було очікувати (адже проблема з тих, що потребує гранично обережного ставлення до кожного промовленого слова, бо тут існує небезпека різкого поглиблення й так небезпечного розколу суспільства, чимала частина якого категорично не сприймає оцінку радянського періоду історії як «окупаційного»; чому не сприймає — це тема окремої серйозної розмови), пристрасті навколо музею завирували.
Ми в «Дні» одними з перших в Україні розпочали серйозну розмову про драматичні сторінки національної історії. І нам здається, що це дає газеті певне моральне право на застереження: не можна, аналізуючи оцю надскладну проблему, допускати бодай найменшого політиканства; такий підхід є абсолютно неприпустимим, бо в цьому випадку історія стає розмінною монетою у політичних іграх. Ми припускаємо, що створення музею — це свого роду різка реакція частини суспільства на відсутність планомірної роботи зі збереження історичної пам'яті. Чи може це бути компенсацією? На наш погляд, ні. Саме через це «День» запрошує читачів ознайомитися з першими фаховими оцінками експертів із різних регіонів України щодо нового музею та його концепції. Лише з першими, бо дискусія, безперечно, тільки почалася.
Запрошуємо експертів і читачів «Дня» висловити свої міркування і аргументи: як ви ставитеся до теми «музей окупації»?
Для початку — слова одного розумного дотепника. Слова ці звучать приблизно так: «Чобіт окупанта, траплялося, належав окупованим». Слова пригадалися мені, коли я прочитав повідомлення про відкриття в Києві Музею радянської окупації. Раніше про необхідність такого музею говорив і Президент Віктор Ющенко. А зовсім нещодавно, на противагу «головній архівістці країни» Ользі Гінзбург, дами, як тепер уже точно відомо (і про що ще буде обов'язково колись розказано детальніше), вельми поінформованої особливо щодо радянської історії, заявив, що сам передасть до музею особисті документи, що стосуються «злочинів проти українського народу». Глава Держкомархіву, «молоткаста і серпаста» комуністка, проти музею: «Кому це потрібно? Моєму поколінню це не потрібно!». Молодець! Звичайно, комуністам не потрібно згадувати про злочини, організовані їхньою партією.
Я чимало написав про ці злочини, пишу зараз, але… Я також проти завзятих декларацій про створення такого музею. Однак мої мотиви дещо інші. Мене пригнічує, що Президент опускається до своєрідного заочного діалогу з «червоною архівісткою», а не веде політику, яка дозволила б на гарматний постріл не підпускати таких людей до керівництва і без того нещасною архівною системою України.
А все чому? Тому, що немає в Україні всебічної, інтегративної політики пам'яті. Ще з часів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми вона була подвійною, як і офіційна політика загалом. Ці два лідери не хотіли «ятрити» радянське минуле. Після помаранчевих подій 2004 року виникли нові надії на радикальний розрив із тоталітарним минулим.
Однак після підписання у вересні 2005 року політичного меморандуму між Ющенком і Януковичем (тобто договору про індульгенцію політичним та іншим бандитам, по яких плакали в’язниці) цим надіям, схоже, не судилося збутися. Зайдіть, наприклад, на сайт Партії регіонів, почитайте матеріали на історичні теми і ви пересвідчитеся, що «совкова» історична свідомість живе й розколює Україну. Я вже не кажу про призначення комуністів і соціалістів на різні посади, включаючи Держкомархів. Так ці люди стіною стоятимуть за «світле минуле».
З іншого боку, спроби одним махом «націоналізувати» радянський період історії України, поділити її персонажів на однозначних «окупантів» і однозначні жертви не принесуть успіху. Ось тут місце знову пригадати декларацію про відкриття музею радянської окупації. Це, власне, не відкриття, а перейменування. Ніякого музею (і навіть чогось, що віддалено нагадує музей із його канонами) там немає. Йдеться про стрижневу експозицію «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції», яка розташована в приміщенні Київської міської організації товариства «Меморіал» імені В. Стуса на вулиці Стельмаха, 6-а.
А я до цієї експозиції маю найбезпосередніший стосунок — я її створював. Витяги з документів, хроніка історичних подій, світлини й копії документів, нарешті, перша екскурсія, записана на диктофон і покладена пізніше в основу свого роду (не зовсім зграбного) путівника експозицією — все це (каюся!) моя робота (як і експозиція «Українські Соловки»). І copyright, до речі, офіційний маю.
Але річ не в експозиції, а в тому, в чиї руки вона потрапляє. А потрапила вона до рук людей, які: а) історично малоосвічені (делікатно висловлюючись); б) партійно (тобто націоналістично однобоко) заангажовані. Не випадково потреба в моїх послугах відпала, мене витіснили з наукової ради «Меморіалу», головою якої я був свого часу. Навіщо послуги професійного історика тим, кому в історії «все ясно»? Тим, хто (a la горезвісні московські політтехнологи) ділить Україну «на ґатунки», на «свідомих» і «несвідомих», на «своїх» і «чужих», сповідає чорно-біле сприймання минулого. А тепер поділив на «окупантів» і «окупованих». Ви гадаєте, це сприяє консолідації України? Я гадаю — навпаки. Раз є окупанти, їх потрібно виганяти. Померлих — із історичної свідомості, а ще живих — із країни.
Звідси основне питання: а хто, власне, «окупанти»? Ну, там Ленін, Сталін, Кремль, Москва, різного роду посланці- інквізитори типу Постишева — ясна річ. А чи можна називати «окупантами» не есера Михайла Муравйова, що дійсно окупував Київ 1918-го, а Володимира Затонського, Олександра Шумського, Власа Чубаря, Василя Шахрая, Панаса Любченка, Миколу Скрипника, Василя Боженка, Юрія Коцюбинського, Сидора Ковпака, Дем’яна Коротченка, Олексія Кириченка, Никифора Кальченка, Олександра Ляшка, Петра Шелеста, Володимира Івашка і навіть Володимира Щербицького?
І це я поки що так, «для розминки» декого пригадав. Ряд можна продовжити, причому в ньому виявляться українці, які були (на дуже високих і не дуже високих посадах) не лише в партійно-державних структурах, але й у органах безпеки, внутрішніх справ, армії. Їх не полічити. І що, всі вони «окупанти»? Це означає, що ми були в «окупації» у земляків? Цікава «окупація», коли «окуповують» місцеві.
У тому ж і річ, що ідеї соціальної справедливості та створення альтернативної, тобто прокомуністичної української державності, ленінці- сталінці не завше приносили до України на багнетах. Тут, в Україні, були люди, переконані в тому, що модель Української Народної Республіки не відповідає інтересам усього суспільства. А вже такі огидні явища як сварки і взаємну ненависть лідерів УНР, невміння оволодіти ситуацією (пригадайте єврейські погроми), неспроможність провести в життя прийняті ухвали і навіть закони — все це просто підірвало її авторитет. У тому ж і річ, що і більшовицький тоталітаризм, і «безкровний» брежнєвський авторитаризм стверджувалися в Україні не лише посланцями «центру», але й самими українцями. Неприємна, але проблема, яку по-справжньому не вивчено, але вже проігноровано.
Цих «автохтонних» діячів не потрібно виправдовувати чи відбілювати. Але про них потрібно пам’ятати, а не ігнорувати. Тоді ми зрозуміємо логіку того давнього кривавого історичного протистояння, в яке була втягнута Україна в 1917— 1920 роках, щоб не сіяти зерна нового протистояння. Тоді ми навчимося не спрощувати погляд на минуле, яке в Центральній і Східній Україні (на відміну, скажімо, від Прибалтики, Грузії і навіть Західної України) мало свою специфіку. Не потрібно історію підганяти під емоційні заяви Президента.
Проте лише ледачий зараз не займається історичною симплістикою та конформізмом. Так!
Леонід ПІЛУНСЬКИЙ, депутат Верховної Ради АРК:
— Добре розумію ідею країн СНД, колишніх радянських республік, у тому числі й України, створити музеї радянської окупації, і підтримую її саме тому, що ми маємо не тільки добре знати, але й адекватно розуміти свою історію. І коли ветерани зараз говорять, що от вони тяжко працювали тощо, а тепер, мовляв, хтось хоче спаплюжити їхнє життя — то це просто неправда, вони просто не розуміють, про що мова. Музей радянської окупації — це музей не про цих людей, а про режим, про те, що він натворив, скількох людей він знищив, скільки доль поламав, які злочини вчинив. Адже з нашої історії не можна викреслити фактів масового і безпідставного терору, голодомору, сталінського терору проти мільйонів людей, як окремих осіб, так і цілих народів. І все це треба добре і адекватно розуміти. Треба розуміти блюзнірство і цинізм того режиму. Наприклад, коли Фрунзе взяв Крим, то за наказом Леніна в Криму були без суду та слідства розстріляні практично всі професори таврійського університету. І щоб ви думали: колишній Кримський університет десятки років після того носив ім’я саме Фрунзе! Хіба це не цинізм окупантів? Добре, що знайшлися люди, які вже останнім часом поступово і без ґвалту змогли заслужено присвоїти університетові ім’я першого ректора Володимира Вернадського. Однак, якщо в Сімферополі до цих пір є вулиця Бела Куна, який під час червоного терору розстріляв десятки тисяч кримчан, якщо з часу падіння СРСР тут жодна вулиця не перейменована, і багато з них носять імена політиків та вождів, причетних до масових убивств, якщо тут зараз намагаються встановити пам’ятник цариці, яка причетна до цілої низки російських війн, де загинули сотні тисяч людей, яка перекреслила мир в цілому регіоні — то це не що інше, як ПРОДОВЖЕННЯ того ж самого режиму окупації, але вже не військовими, а політичними і духовними засобами.
Якщо такий музей не потрібен — то хто ж тоді згадає правду? Ми практично всі вийшли з того часу, але більшість з нас відділяють себе від злочинів того часу. І сьогодні не слід чіпати тих, хто був рядовим комуністом, бо вони були такими ж жертвами того режиму, як і весь інший народ. Але такий музей потрібен для того, щоб у людей відкрилoся свідоме сприйняття тих реалій, щоб вони могли сформулювати значення і сутність того режиму, і щоб це більше не повторилось ніколи.
Віктор ПУШКІН, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ):
— Створення Музею радянської окупації — це черговий «внесок» так званої політичної еліти до справи посилення розколу країни, її дестабілізації, створення атмосфери взаємної ворожнечі та протистояння. Замість того, щоб об’єднувати зусилля громадян України в розв’язанні її ключових, життєво важливих проблем, політики, які не відбулися, роблять все для утвердження та реваншу ідеології радикального націоналізму, штучно формують образ зовнішнього та внутрішнього ворога, інтерпретують історію у відповідності зі своїми смаками. Сподіваюся, що ця політична провокація, а інакше я не можу розцінити створення Музею радянської окупації, дістане належну оцінку тих, хто розсудливо оцінює наше минуле — трагічне та героїчне — і знає, що ніякої радянської окупації не існувало в природі. Трагедія України, як твердив Михайло Грушевський, у тому, що нею керують люди, яким вона насправді не потрібна. Такі люди не гребують найбільш нечистими засобами для утвердження власної влади.
Микола ВАСЬКІВ, доцент кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Кам’янець-Подільського державного університету:
— Про недавно відкритий Музей радянської окупації можна сказати дуже коротко: нарешті. Правда, зразу ж виникають два запитання. Перше: чому музей заснувала й утримує громадська організація «Меморіал» імені Василя Стуса, а не держава? Називати такий музей можна по-різному: радянської окупації, комуністичної окупації, злочинів тоталітарної системи, жертв більшовицької ідеології тощо. Зрештою, його можна приєднати до Інституту національної пам’яті, адже голодомори — це складова частина багатьох злочинних експериментів радянської системи над українським народом. Можуть сказати, як і про голодомори: постраждали ж не тільки українці, але й усі народи СРСР без виключення. Що ж, хай вони теж відкривають подібні музеї, а нам печуть наші втрати й трагедії.
Такий музей повинен відповідати найвищим стандартам. Не можу сказати, що в «Меморіалі» музеєм займаються нефахівці, навпаки, відчувається, що до праці там взялися серйозні історики. Але такий музей повинен не тільки мати яскраво і повно оформлені експозиції (для цього потрібні й немалі кошти, а їхній брак у «меморіалівському» музеї відчувається), він ще повинен би стати і серйозною науковою установою, в якій співробітники — історики-науковці — працюють над збиранням і систематизацією матеріалу не на громадських засадах, а за цілком конкретну зарплату. Державний статус музею, зрештою, уже тільки за рахунок цієї офіційної назви набував би більшої вагомості й авторитетності. І тут виникає думка: а може, держава поки боїться брати на себе відкриття такого музею? Мовляв, суспільство неготове. А музей під егідою «Меморіалу» — це пробна куля, щоб з’ясувати, чи все обмежиться тільки демаршем a la Марченко, чи викличе якісь ширші протести. Саме цим можна пояснити масу інформаційних приводів, вагомих і не дуже, для постійного мусування теми відкриття цього музею.
І тут виникає друге запитання: чому про відкриття такого музею мова зайшла тільки на 16-му році незалежності? До прибалтійських держав у відстоюванні національної гідності й пам’яті нам далеко. Вони нам ніби й не докір, але ж і Грузія в цьому питанні нас суттєво випередила. Від цього прикро ще й тому, що подібний музей можна було відкрити ще на початку 90-х, без будь-якого супротиву з боку тих чи інших політиків і політиканів. Більше того, саме в цей період уже було зрозуміло, що злочини тоталітарної системи проти України й українців, їх викриття й засудження — це те, що не роз’єднує, а якраз консолідує українську націю. Можливо, тому, що важко знайти в нашій державі хоча б одну сім’ю на Сході чи Заході, на Півночі чи Півдні, по якій би не пройшов каток репресій і не завдав би втрат.
Пригадується, перед другим туром президентських виборів 1999 року майже на всіх каналах розпочалася демонстрація художніх, документальних фільмів, круглих столів, дискусій, у яких засуджувалися злочини радянської системи. Була надія (і вона повністю підтвердилася), що така інформація знайде належний відгук в абсолютної більшості українських громадян. Кучмісти, породжені самі тією системою, діяли за її ж принципами, а контрінформацію про неї, видається, приберігали для чергових виборів за технологією «комуніст — некомуніст», як останній козирний аргумент.
Такий музей конче необхідний, і не для зведення політичних порахунків. Він повинен нагадувати про злочини вчорашнього, аби вони не повторювалися в майбутньому, щоб кожен потенційний злочинець чи злочинна партія знали: нічого в історії не залишиться забутим і безкарним. Безперечно, це повинно би підкріпитися кількома судами над злочинцями проти людства радянської епохи, які ще залишилися в живих: над тими, хто організовував голодомори, хто фабрикував справи, організовував репресії, вчиняв насильство при колективізації, вбивав і виселяв ні в чому не повинних людей у період боротьби з «бандпособничєством», знущався над безправними колгоспниками (мінімум двох таких я знаю у своєму селі на Львівщині). Несуттєвим є те, який термін покарання їм призначать, а чи будуть вони його відбувати умовно. Можливо, достатнім навіть буде привселюдне засудження аморальності їхніх вчинків, публічне оприлюднення. Хоча б у формі популярного в радянські часи товариського суду. З тією ж метою: щоб ніхто не сподівався на свою безкарність, на історичну забудькуватість чи списання злочинів за терміном давності.
Михайло ВЕРИГІН, військовий історик, м. Донецьк:
— Є такий вислів: хто не знає свого минулого, у того немає майбутнього. Тобто історію потрібно цінувати та підходити до неї об’єктивно, а не намагатися максимально спотворити один факт.
Вважаю, що в питанні створення Музею радянської окупації може бути лише одна відповідь: однозначно проти. Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. На момент створення СРСР (1924 рік) на території України діяла лише одна влада — КП(б)У, яка на з’їзді прийняла ухвалу про добровільне входження до Радянського Союзу. Так що ніякої окупації не було — ми самі так вирішили. І, до речі, в ті роки ніхто не скаржився, що Україну позбавили можливості самовизначення, можливості розвивати свою культуру. Зрештою, тоді, при так званій радянській окупації, в Україні було більше, аніж зараз, і українських шкіл, і українських книг, і українських газет.
Більше того — якщо доводити думку до абсурду, то Україна в складі СРСР виходить виступила окупантом щодо країн, які приєдналися до Союзу пізніше — до тієї ж Естонії, Литви, Латвії… Але ми ж так не вважаємо.
З іншого боку, якщо говорити про Музей радянської окупації, то чому б нам тоді не створити музей польської окупації або, скажімо, музей окупації монголо-татарами. Так, це було давно, але це також наша історія!
Вважаю, що, створюючи такий музей, ми просто зраджуємо нашу історію, власне коріння. Наші діди й прадіди (так й ми самі також) жили в СРСР і були щасливі в цій країні, вони не вважали, що живуть на окупованій території. Зрештою, чому в Англії однаково ставлять пам’ятники і королям, і Кромвелю, і Черчиллю, і всі однаково їх цінують. У нас же кожна нова доба приносить нову переоцінку цінностей — руйнуються пам’ятники, переглядаються історичні факти… Гадаю, що нам потрібно приймати всі плюси і мінуси та цінувати нашу історію, а не паплюжити її.
Георгій МОКРИЦЬКИЙ, директор і головний редактор Житомирського краєзнавчого видавництва «Волинь», почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців:
— Стосовно політичних репресій, то вони дійсно були. Власне всі репресій, які проходили в совецький період, яку б назву вони не мали, були політичними. Навіть якщо комусь приписувалась економічна злочинність. По Житомирській області буквально доводився певний план до органів Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), що треба по придуманій у Москві справі заарештувати, наприклад, 100 чоловік — як правило, доводилися круглі цифри. У нас в обласному архіві є така розсекречена справа з архівів колишнього КГБ, яка називається «Справа про діяльність в Житомирській області Польської організації воскової», скорочено ПОВ. І по цій справі було заарештовано рівно 100 чоловік, серед них мій дід. У ній я побачив такий момент — 98 чоловік були дійсно наші місцеві волинські поляки-католики, а два чоловіки у самому кінці списку поляками не були, бо брали будь-кого, в тому числі й мого діда. Він був радіомеханіком, потім перед війною працював водієм швидкої допомоги, тобто ніякого стосунку до польської організації не мав. Він був українцем. Його розстріляли у подвір’ї Житомирської в’язниці. Усі звинувачення були стандартними, тільки прізвища інші вставлялись. Що дії організації були направлені проти радянського ладу і спрямовані на повалення влади.
Була також справа про діяльність у Житомирі контрреволюційної німецько-фашистської терористичної організації. У ній фігурувало також майже сотня людей. Правда, там практично всі насправді люди німецької національності, наші волинські німці, які жили тут сторіччями, просто за ознакою німецького прізвища. Під Житомиром у селі Бондарці була науково-дослідна станція лісового господарства, і майже всі її працівники були заарештовані, тому що до Жовтневої революції багато німців на наших землях займалися лісовим господарством, і фактично ця науково-дослідна станція наполовину складалася з місцевих німців. Дивишся у справу і натрапляєш на прізвище німця, який був конюхом чи їздовим, і в анкеті написано, що він неписьменний. Тобто така людина не могла вести пропаганду. А вказується, що вона займалась контрреволюційною антирадянською діяльністю. Знову, як під копірку, двадцятьом особам інкримінувалось таке ж звинувачення. Названі справи (а я їх багато передивився і оприлюднював такі факти у виданих мною книжках), говорять про те, що це були політичні репресії. Тобто влада хотіла показати перед війною наявність п’ятої колони закордонних ворогів.
Коли була відома партійна дискусія у 30-х роках минулого століття — засудження Троцького і троцькізму — в Житомирі під репресії потрапило багато євреїв. По обласній друкарні, наприклад, люди, які нічого не мали спільного з пропагандою, троцькізмом, звичайні робітники, підпали під звинувачення у тому, що вони займаються антирадянською пропагандою. Так, про людину, яка працювала друкарем і в характеристиці якої, прикладеній до справи, де вказується про її засудження, написано, що вона дуже мовчазна і ні з ким не спілкується, приходить у друкарню о 8-й годині ранку і о 4-й уходить, не має друзів, на наступному аркуші йдеться про антирадянську пропаганду з її боку. І не розглядається, як вона практично її могла проводити. Тобто настільки дешевими були ці інсинуації, підставляння людей, що практично підганялися певні особи під звинувачення. І у справах є прямі документальні суперечності, які підтверджують, що людина цим займатися не могла.
Не кажу вже про ситуацію 50 х років, коли з КГБ писалирідним тієї чи іншої репресованої людини, що не відомо, коли вона загинула і де похована, а вказують, що вмер від якоїсь хвороби. А перед цією відповіддю у справі лежить аркуш (думали, мабуть, що її не побачать ще тисячу років), де написано, що ця людина була розстріляна в певний день у названому таборі чи у Житомирській в’язниці. Тобто все це задокументовано і збереглося, і видно цей жахливий механізм знищення і обману власного народу. Більшовицька система вбивала людей по суті двічі — спочатку розстрілювала власне їх, а потім знищувала ще і пам’ять про них.
Виходячи з вищесказаного, думаю, що музей політичних репресій в Україні слід створити. Тільки назву у такому вигляді вважаю не дуже правильною. Він повинен називатися Музеєм пам’яті жертв політичних репресій — людей, які загинули внаслідок їх проведення і не встигли зробили багато чого хорошого. Бо політична мета не варта людського життя. У мене є що надати для такого музею, хоча б історію мого розстріляного діда.
Але я не думаю, що створення на державному рівні закладу з назвою «Музей радянської окупації» є виправданим. Окупація — це коли насильницьким чином іноземним ворогом захоплюється територія і встановлюється режим окупації. Історично так склалося, що не вдалося відстояти і побудувати самостійну українську державу внаслідок переважної сили на боці Росії, і в Україні встановилась радянська влада. Але я б не називав її окупаційною, бо це історичний процес — ми тоді не витримали i встановився режим, який нам приніс багато шкоди, але щось було і добре.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук:
— Відкриття в приміщенні Музею В. Стуса експозиції, в якій розкриваються злочини репресивно-каральних органів в Україні, викликало чималий резонанс серед громадськості. Йдеться про ті незагоєні рани, про які, за словами Тараса Шевченка, «хоч і боляче, а згадувать треба». Безперечно, народ, який забуває трагічні сторінки своєї історії, може наразитись на нові тяжкі випробування й жертви.
Роздуми, проте, викликає назва нового закладу: «Музей совєцької окупації». Справа в тому, що українською мовою російське «советский» перекладається «радянський». Чи доцільно засмічувати одну з найяскравіших мов — українську — недолугими ідеологізмами? Крім того, слова «Ради», «радянський» здавна вживались у нашій мові. Ради були створені народом ще в революцію 1905—1907 рр. А I Всеукраїнський з’їзд Рад (на ньому вирішальний вплив мала Центральна Рада, цей з’їзд до речі, схвалив утворення УНР) відбувся саме в Києві у грудні 1917 р. Тобто діяльність Рад в різні періоди визначались тими політичними силами, які мали в них перевагу. Доцільно нагадати, що і Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) був виданий саме Верховною Радою.
Отже, крайні ригористичні оцінки часто ускладнюють аналіз відповідних матеріалів про трагічні сторінки нашої історії. Адже пересолення навіть корисної страви робить її неїстівною! Мені здається, що для такого аналізу потрібні не радянські, антирадянські чи пострадянські ламентації, а наукова зваженість і об’єктивність.
