«Музеї — це храми колекціонерів, де групи відвідувачів, шепочучи, наче при виконанні релігійного обряду, крокують з однієї галереї в іншу»
«Музей — театр, у якому грають речі»
Музейна сфера України нині — це 458 державних та комунальних музеїв, (включно з 94 філіями та 689 відділами (секторами), в яких зберігається майже 12 млн. музейних предметів, що належать до державної частини Музейного фонду України. Теоретично цей досить потужний культурний пласт, завдяки якому ті 20 мільйонів відвідувачів, які щороку наповнюють експозиційні зали українських музеїв, мають отримати уявлення про найрізноманітніші аспекти людського буття — від історії виделки до освоєння космічного простору, від перших зародків думки у кам’яному віці до найскладніших концепцій сotemporary-art.
Однак на практиці в українських реаліях бачимо дещо інше: музеї мають змогу експонувати в середньому лише 3—5% своїх колекцій. Однак і те, що потрапляє до експозицій, постійних чи змінних, далеко не завжди подається цікаво й переконливо, і не завжди для цього є технічні можливості.
Керівники музеїв воліють говорити не так про нові проекти й ініціативи, як про старі проблеми: погане матеріально-технічне забезпечення, кадрові труднощі, слабке фінансування, недосконале законодавство.
Втім, ситуацію не можна назвати катастрофічною, адже за період з 1991 року кількість музеїв в Україні збільшилася більше ніж вдвічі (з 241 до 458).
До, речі, музейне господарство України далеко не найбільше у світі. От у Німеччині, скажімо, 3200 музеїв. Британії — 2200; Франції — 1900; Італії — 1800 (цифри орієнтовні). І головне — вони дають їм раду!
У нашій державі зростають бюджетні асигнування на утримання музеїв. 2004 р. — 24 млн. 261 тис. 300 грн.; 2005 р. — 28 млн. 201 тис. 500 грн.; 2006 р. — 33 млн. 068 тис. грн.; 2007 р. — 49 млн. 777,7 тис. грн. При цьому європейська тенденція протилежна — зменшення навантаження на державний бюджет щодо утримання закладів культури (йдеться, звісно про поточні, а не капітальні видатки).
Більше того, музейна справа входить у моду. Впродовж останніх років у нашій державі з’явилося кілька помітних приватних музеїв, такі, як PinchukArtCentre, «Духовні скарби України» Ігоря Пономарчука, Музей сучасного образотворчого мистецтва. Чотири роки тому за ініціативи МБФ «Україна-3000» з’явилася всеукраїнська акція «Музейна подія року», за підсумками якої музеї не просто відзначаються дипломами, але й отримують грошову винагороду.
Тож попри нарікання і скепсис музейне життя в Україні триває: створюються нові музеї, вибиваються, виділяються і освоюються кошти, але переважно це все якось мляво, наче з примусу. В чому ж річ?
Цілком можливо, що ключ до розуміння «глибинних» проблем насправді лежить на поверхні.
Думаю, всі пам’ятають інформаційний шум, який зчинився навколо книжки Дена Брауна «Код да Вінчі» та однойменного фільму. Переважно сперечалися про те, звідки автор запозичив сюжет, нарікали на надмір маркетингових технологій і так далі. І чомусь малоартикульованим виявився той очевидний факт, що, по суті, ми маємо справу із музейним романом: зав’язка відбувається в музейних стінах, інтрига розгортається навколо знакового музейного раритету, а музейний фахівець (куратор) постає як носій таємних знань. Так, це — гламур і попса. Але подібного штибу опуси тим і цікаві, що вони мають справу зі згустками колективних міфів і очікувань.
Тому, попри всі розвінчання культового письменника, неспростовним залишається факт, що в коді масової свідомості євро-американської читацької/глядацької аудиторії, який «зламує» своїми текстами Ден Браун, далеко не останнє місце посідає Музей як джерело сильних і яскравих емоцій. Це, наприклад, підтверджується і високим рейтингом іншого голлівудського фільму «Ніч у музеї-2», який випередив четверту частину культової стрічки «Термінатор». Сіквел «Ніч у музеї» з Беном Стіллером у головній ролі заробив в перший вікенд показу 53,5 млн.дол.
Але що в цій історії найцікавіше — так це суголосність тенденції літературного й кіношного мейнстріму, в яких експлуатується образ музею з офіційним визначенням музейного феномену, запропонованому такими поважними й консервативними інституціями, як ЮНЕСКО та Міжнародна рада музеїв (ICOM): «Музей — це неприбуткова, постійно діюча інституція, спрямована на обслуговуванні потреб суспільства в розвитку, яка збирає, зберігає, досліджує, популяризує та експонує матеріальну і нематеріальну спадщину людства, а також об’єкти довкілля з метою вивчення, навчання та для естетичного задоволення». Начебто все логічно.
А тепер згадаємо офіційне визначення із Закону України «Про музеї та музейну справу»: «Музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини». Теж все вичерпно, точно і логічно. Але це інша логіка, ніж в ICOMівському потрактуванні музею. Та як ви яхту назвете, так вона і попливе...
За цим, начебто несуттєвому нюансі, яким поєднано слово музей і «задоволення», насправді ціла цивілізаційна дистанція між українським і світовим музейництвом (принаймні, країн євро-американського кола). Наша масова свідомість говорить, що музей — це там, де «руками не чіпати», а не там, де можна отримати задоволення. Тож і офіційне тлумачення поняття «музей» акомпанує народним уявлення про цей феномен.
Отже, маркетинговими стратегіями Брауна нас не взяти. Код пересічного українця, схоже, не обтяжений уявленням на кшталт «музей — це там, де цікаво». Тому й нові музеї приватні «п’ятизіркові», так би мовити, музеї у більшості випадків повторюють парадигму старого доброго музею, де час зупинився. Це тип уявлень і очікувань, який досить влучно проілюстрований невеликим епізодом фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», в якому відбувається зустріч Штірліца з Плейшнером у Музеї «Пергамон». На вулицях Берліна вибухають бомби, а в залах музею тиша й лише глухий відгомін війни. Це зразок інтелігентського уявлення про музей. Далеко не найгіршого з можливих уявлень. Проте воно вже саме потребує музеєфікації.
До речі, і пересічний європеєць років із тридцять-сорок тому сприймав музей подібним чином. За дослідженнями англійського дослідника Гуда (які наводить у своїй монографії «Основи музеології» Фрідріх Вайдахер), слово «музей» з усіх випадків вживання його в англомовних текстах лише у 20% має позитивний характер. У всіх інших випадках це слово є синонімом до слів «нерухомий», «статичний», «нудний», «монотонний», «нецікавий», «сухий», «невиразний» і «стриманий», «непроникливий», «розмитий», «незрозумілий», «мертвий», «неживий», «несвідомий».
Що ж до сучасних тенденцій розвитку музейної справи, то однією з найсуттєвіших Фрідріх Вайдахер вважає перенесення центру уваги роботи музеїв з предмета на суспільство.
Зміна у ставленні суспільства до музеїв, звісно, відбулася не сама по собі. Якщо хочете, маємо тут справу зі своєрідною «змовою інтелектуалів» (згадаймо, як майстерно закручує Умберто Еко інтригу свого роману «Маятник Фуко» навколо Паризького Консерваторію, музею техніки — чи не тут джерела «натхнення» і Дена Брауна!?).
Йдеться, звісно, про тих інтелектуалів, хто усвідомив, що у сучасному світі культура відіграє дедалі вагомішу роль не лише у соціально-політичному, але й — у економічному розвитку. Це, зокрема, пов’язано з постіндустріальним типом економіки, коли інформація та враження стають товаром, а також із так званою «революцією дозвілля».
Як засвідчують статистичні дослідження, у мешканців сучасних міст протягом останнього десятиліття зростає обсяг вільного часу і зростає потреба його змістового наповнення. У відповідь на можливість більше часу витрачати на дозвілля виник сектор творчої економіки (або «економіки вражень»), який формується на стику класичної «чистої» комерції та «чистої» культури. Експерти констатують, що у сьогоднішніх міст, регіонів і цілих країн є один головний ресурс — мешканці, або людський капітал: їхня талановитість, майстерність, винахідливість, прагнення, мотивації, уява й творчість, оскільки колишні місцеві фактори, зокрема, сировинні ресурси втрачають своє значення.
Відповідно, стає нормою ревіталізація промислових зон і перетворення їх на багатофункціональні культурні центри, націлені на змістовне та якісне дозвілля.
У тому ж напрямку рухаються і музеї, орієнтуючись на реальні пізнавальні потреби і емоційні запити суспільства, на родинне дозвілля. Це, зокрема, позначається на форматі новостворених музеїв, в яких все частіше предметом показу стає не історія і раритети, а сучасність, погляд на яку запропоновано з найнесподіваніших ракурсів, повсякденність, уявлення, мрії, ілюзії і навіть сновидіння. Так, із 1642 музеїв Сполучених Штатів, розміщених на консолідованому web-ресурсі ICOM, до історичного профілю належать 602; до наукового — 166; мистецького (художнього) технічного (в тому числі й історія певних технологій і новацій) — 125; дитячих — 45; мультидисциплінарного — 129, змішаного типу — 154. Причому найвідвідуванішими є природничі й технологічні музеї. Подібна ситуація в Німеччині, де налічується близько 70 музеїв технічного профілю. У секторі музейних інституцій художнього профілю — бум музеїв сучасного мистецтва, які засадничо створюються як комплексні арт-центри, що поєднують і збирацьку, і промоційну, і аналітичну функції. Одним із перших музейних закладів такого типу став Центр Помпіду в Парижі.
В українському музейному ландшафті досі переважає історичний і краєзнавчий профіль — відповідно 140 і 146 музеїв із 458; технічних ми маємо аж — 2 музеї; природничих можна буквально перелічити на пальцях однієї руки — 5; художніх — 73 (а це, як свідчить статистика, найвідвідуваніша туристами категорія музеїв); літературних — 45;; етнографічних — 8; галузевих — 6; інших (тобто «змішаного типу») — 11.
Формула музейної гостинності, за допомогою якої сучасні музеї досить успішно конкурують на ринку послуг із дозвілля, навчання, як правило, включає інформаційну вітальню, навчальні аудиторії, бібліотеку, дитячу ігрову кімнату, кав’ярню або ресторацію, музейну крамницю (з багатим асортиментом друкованої продукції, авторських виробів, сувенірів, в яких відображено специфіку музею та його колекції), кіноклуб. Зорієнтованість музеїв на задоволення реальних пізнавальних потреб і емоційне задоволення дозволяє музеям розширювати аудиторію і, таким чином, отримувати додаткові фінансові надходження.
Українським музейникам про таке залишається лише мріяти, адже коштів не вистачає навіть утримання в належному стані приміщень. Більшість музейних установ розміщена у так званих «пристосованих», а насправді мало придатних для музейної діяльності будівлях і приміщеннях Із тих 2382 будівель близько 1186 (49,8%) потребують капітального ремонту.
Аналіз умов зберігання музейних колекцій (температурно-вологісний, світловий режими) показав, що у 82,5% музеїв параметри мікроклімату не відповідають нормативним. Отже дуже нагальним є питання технічного оснащення приміщень, де зберігаються фонди. Між тим левова частка бюджетних асигнувань, що виділяться на музеї — це так звані видатки споживання: заробітна платня, охорона, комунальні послуги.
У такій ситуації, здавалося б, цілком очевидно, що нам потрібні інтерактивні музеї нового типу, і якщо вже вкладати кошти в їхне створення, то із залученням досвіду успішних культурних центрів. Але ж ні — дилема музею для «естетичного задоволення» і музею для «прилучення громадян до культурної спадщини» постала (й залишилася не до кінця вирішеною) в процесі будівництва грандіозного «Мистецького арсеналу».
Відсутність яскравих ініціатив з боку музейної спільноти України (а де вона візьметься без мотивації творити для естетичного задоволення) прямо корелюється з музейними проектами, пов’язаними з ідеологічним держзамовленням: «Мистецький арсенал», Батурин, Поле Полтавської битви, Музей Конотопської битви. Це провокує музейників із проблем розвитку переорієнтуватися на вгадування політичної кон’юнктури, і, в свою чергу, відволікає вкрай необхідні державні ресурси від вирішення найбільш важливих завдань, пов’язаних із оновленням музейної інфраструктури, вдосконаленням музейного менеджменту і запровадженням інноваційного режиму діяльності. От вам і несуттєва різниця у формулюванні.
Утім, облишимо ці буржуазні витребеньки з «комфортним музеєм» — наші музеї, як уже з’ясувалося, створені не для задоволення. Посидіти за кавою можна й деінде, а в музей відвідувачі мають йти заради експозиції. Однак що ми тут маємо, зокрема, в музеях історичного, археологічного та краєзнавчого профілю? — одноманітна шеренга вітрин, які «блікують» від неякісного освітлення й навколо яких треба добряче потоптатися, аби вибрати більш-менш прийнятний ракурс.
Намагаючись оживити статичну картинку змістовними екскурсіями, ентузіасти музейної справи дуже рідко зважають на домінантний тип сприйняття відвідувачів. Але ж є люди, яким для повноти пізнання конче потрібно помацати річ — для таких необхідні експозиційні вузли, що передбачають тактильний контакт. Особистостям із тонким музичним слухом важить, щоби експонати звучали (й не лише голосом екскурсовода — часто-густо він надто ліричний). Дидактичні експозиції українських музеїв мало враховують особливості людей із математичним складом розуму, для яких важливі ясні й точні формули, схеми, графіки — от би де згодилися мультимедійні засоби. Кінестетикам (а це, переважно, діти) важливо розгледіти предмет з усіх боків, відчути музейний простір через рух.
Грамотно вибудована експозиція перетворює відвідання музею на захоплюючу пригоду, як це, наприклад, відбувається у Музеї Варшавського повстання, де відвідувачі можуть пройтися під звуки канонади каналізаційним тунелем, яким у серпні 1944-го пересувалися повстанці, або підняти слухавку телефонного апарату зразка 40-х і почути реальні голоси учасників і свідків того героїчного періоду історії. До речі, цей музей теж є прикладом ідеологічного замовлення і національної політики пам’яті, але в ньому органічно поєднано не лише політичну волю, але й громадську ініціативу, творчість, сучасні технології планування і створення музейного простору. Зрештою, концепція естетичного задоволення не лишене заперечує спрямування на залучення громадян до культурної спадщини, але і є досить дієвим способом досягнення цієї цілі.
Безперечно, для побудови якісних експозицій потрібні капіталовкладення і, переконаний, для цього необхідно затвердити відповідну державну програму. Але ж і музеї мають бути зацікавлені в оновленні експозиційних площ, і хотілося б більше ініціативи з їхнього боку. Є ж можливість проводити цікаві виставки, концерти, родинні свята й навіть корпоративні заходи.
Утім, крім активності з боку музейників, потрібна ще й креативність, рівно як і з боку держави традиційна підтримка, потрібно ще й розуміння нової суспільної ролі музеїв.
Зрештою, західним музеям їхній теперішній статус дістався ж не відразу, а як результат послідовного застосування стратегічного планування, проектного менеджменту, переконливої зміни ставлення до відвідувача і позиціювання музею як живого культурного осередку. Переконатися в тому, як це працює, українській фаховій спільноті дали змогу проект «Матра. Музеї України» (за підтримки Посольства Нідерландів в Україні), цикл семінарів американського музеолога Лінди Норріс «Великі зміни малим коштом: шляхи розширення кола відвідувачів музею», проект МБФ «Ейдос» «Мистецтво apriory» — своєрідна низка кураторських інтервенцій у музейному просторі. Звісно, це не панацея. Але досвід спілкування з колегами з європейських країн навчає головному: в теперішній ситуації музейний співробітник, наділений повноваженнями ухвалювати рішення та проявляти ініціативу, хай на невеликій, але відповідальній ділянці роботи, набагато ефективніший від працівника-функціонера, який працює «звідси й до обіду».
Тож і в рідних українських реаліях можна багато чого досягти, якщо прагнути отримати задоволення від справи, якою займаєшся, а не садомазохістське задоволення. Згадаймо Київський музей Булгакова. Там теж немає можливості організувати кав’ярню, але можна провести «чаювання на веранді». А завдяки четверговим журфіксам (музыкальным вечерам) булгаківцам вдалося викупити для музея уникальний рояль фірми «Кернтопф і син». Урочиста інавгурація білого рояля за участю центру «ДАХ» і піаніста Євгена Громова стало дійством, яке цілком пасує найкращим музеям світу.
Отже, проблема не лише в грошах і законах. Суспільство є пасивним споживачем музейних послуг. Людина — й пересічна, й неординарна, молода й поважного віку — має впізнати та знайти себе в музейних експозиціях і отримати матеріал для подальшого будівництва своєї особистості.
