Поки не знайдено ліків від імунодефіциту, державі залишається тільки один шлях для зупинення епідемії: профілактика та масштабна інформаційна кампанія серед населення. Це ефективно і відносно недорого — значно дешевше, ніж програми обміну шприців чи антиретровірусна терапія. Та все ж навіть на друк і поширення буклетів ні держава, ні підприємства коштів не виділяють. Займатися профілактикою ВІЛ/СНІДу на робочих місцях українців примусили американці: 18 вересня завершує роботу в Україні проект СМАРТ Академії сприяння освіті.
За розмахом епідемії СНІДу України вже давно випередила всі європейські країни — нині за офіційними даними кількість інфікованих сягає майже 100 тисяч українців. Утім, у своєму горі ми не самотні: нині подібна ситуація склалася у Домініканській республіці, на Гаїті, у В’єтнамі, Нігерії та Зімбабве. Саме ці країни потрапили до чотирирічної програми Сполучених Штатів разом із нашою державою. Окрім масштабної епідемії, із Африкою нас єднає ще й недостатній (як із погляду США так, очевидно, і самих ВІЛ-інфікованих) захист прав хворих на виробництві.
Не таємниця, що до людей із позитивним ВІЛ-статусом потенційно здорові особи ставляться упереджено, і випадки дискримінації та звільнень на цій підставі — уже не рідкість. Однак захистити свої права й переконати роботодавців вдається далеко не кожному. Тому протягом останніх чотирьох років низка українських підприємств за сприяння проекту СМАРТ і Федерації профспілок України проводили активну масову роботу безпосередньо на підприємствах.
За словами довіреного лікаря ФПУ Віталія Легкова, убезпечити від ВІЛ/СНІДу не може жодне виробництво — не існує такої професії, яка не була б потенційно «заразливою». «Це стосується усіх сфер діяльності — проблема перейшла із суто медичного аспекту у психологічний, — говорить Віталій Легков. — Найбільший ризик захворіти на тих виробництвах, де найбільше контактів із людьми — тобто в медицині, на транспорті, у правоохоронних органах та сфері послуг. Адже в цеху чи в шахті люди здебільшого працюють у замкненому колективі, тоді як офіціант чи медик має справу із десятками нових людей щодня».
Суть проведеної роботи — в організації тренінгів, семінарів, лекцій безпосередньо на робочому місці людини. Назвати такий підхід новим не можна, але до цього проекту такої профілактики в Україні не існувало. Більше того — за словами директора Фонду профілактики хімічних залежностей та СНІДу Наталі Підлісної, кошти на брошури, листівки, презервативи та інші засоби профілактики просто не виділяються. Тепер відповідальні особи на місцях уже мають певний досвід роботи у цій сфері й можуть виробляти власний продукт — аби знайшлися кошти. «Тільки у профспілці залізничників і транспортних будівельників України зараз 758 тисяч членів, і ми чудово розуміємо, що серед них є люди, які живуть із ВІЛ/СНІДом, — говорить голова Молодіжної ради профспілки Олександр Гнатюк. — Активність на робочих місцях не закінчиться разом із проектом — незалежно від зовнішньої підтримки, ми будемо займатися цим і надалі».
От тільки сказати так само про інші організації, які брали участь у профілактичному проекті, навряд чи можна: в середньому на друк інформаційних матеріалів витрачається тисяча гривень, яку не кожен приватний підприємець захоче витратити, і яку не кожному директору державного підприємства виділять із бюджету. Від ВІЛ/СНІДу не застрахований ніхто, а найбільше шансів захворіти мають саме люди працездатного віку. Очевидно, настав час проводити агітацію не лише серед власне працівників, а й серед вищого керівництва.