На роздоріжжі...

Мабуть, багато хто пам’ятає, як серце йокнуло, коли вранці 19 серпня 1991 року диктори Центрального телебачення та радіо казенними голосами почали говорити про запровадження в країні надзвичайного стану. Через три дні путчисти вже мчали на дачу заарештованого Горбачова — вибачатися. Те, що почалося як трагедія, закінчилося як фарс. Радянське минуле, здавалося, програло назавжди. Народ відмовився йти назад у стійло. Буквально через три дні Україна стала незалежною. Це відчуття гордості ми потім пережили ще раз — 2004-го...

Тепер, 19 років по тому, нам, громадянам України, важливо відповісти на запитання: чи потрібна нам ця свобода й чи готові ми за неї боротися?

Днями були опубліковані дані соціологічного опитування, проведеного Інститутом Горшеніна. Результати, м’яко кажучи, невтішні. Лише 58% громадян України позитивно ставляться до факту проголошення незалежності України 1991 року, й усього чверть населення відзначає це свято. Експерт Володимир Фесенко пояснив це тим, що, мовляв, українське суспільство традиційно не відзначає політичних свят. Але, мабуть, ситуація набагато серйозніша.

Державі Україна виповнюється 19 років. Для людини 19 років — вік уже зовсім недитячий, час визначатися в житті. Для країни — тим паче. Країни Прибалтики вже давно в Єросоюзі й НАТО. Російська Федерація будує свою специфічну «керовану демократію». Громадяни Росії без значного опору відмовилися від свободи в обмін на ілюзорні імперські амбіції...

А ми все стоїмо на роздоріжжі. Між Європою та Росією. Між парламентською формою правління і президентською. Між прагненням до свободи й бажанням «сильної руки». Україна застигла в «точці біфуркації»... Досі шановані експерти проводять круглий стіл на тему «Українська державність — міф чи реальність?».

Звісно, можна заперечити, що ми давно визначилися з вибором шляху. І нова влада невпинно декларує прихильність до європейських цінностей. Більше того, сьогодні у нас уже немає хаосу і двовладдя, а є потужна владна вертикаль. Відновилася керованість у державі. Але чому тоді в багатьох людей виникає стійке відчуття реваншу? Відчуття, що країну розвернуло на 180 градусів. Відчуття совка..

Очевидно, що країна за останні півроку дуже змінилася. З’ясувалося, що коаліцію можуть створювати «тушки». Були підписані й ратифіковані «харківські угоди». Севастополь на 30 років віддали Росії в обмін на дешевий газ, який потім виявився не таким уже й дешевим. З основ внутрішньої та зовнішньої політики зник курс на євроатлантичну інтеграцію. Із НАТО тепер належить лише співпрацювати.

27 квітня в Страсбурзі Президент України заявив, що Голодомор аж ніяк не геноцид. У Запоріжжі з’явився пам’ятник Сталіну. А Інститут національної пам’яті очолив комуніст Солдатенко. Погодьтеся, комуніст на чолі цієї установи — це ще більше знущання з українців, аніж міністр освіти Табачник.

До всього іншого, кудись запропастилася опозиція. Її чути, а от джерела звуку не видно... І цей звуковий фон зовсім не заважає владі будувати свою жорстку вертикаль ієрархічного й беззаперечного підпорядкування.

Останнім часом у народі з’явилася думка, що з такими темпами здавання національних інтересів не мине багато років, як в Україні від її незалежності залишиться лише гімн, прапор, герб і свято — День Незалежності.

Утім, ми поки що маємо свободу. На неї всіляко зазіхають, але вона ще є. А свобода — це і є незалежність... Вона залишає надію, що ми все-таки виберемося з цієї «точки біфуркації» й підемо своїм європейським шляхом...

Ми попросили експертів «Дня» оцінити стан державної самореалізації. Які були помилки? Якими шансами скористалися?

Ігор БАЛИНСЬКИЙ, політичний експерт, викладач факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Стислі підсумки дев’ятнадцяти років незалежності України здебільшого, як на мене, є сумними і критичними. Якщо ми говоримо про те, чи знайшла Україна той шлях, що веде до самореалізації, то боюся, що ні. На мою думку, Україна так і не вийшла з періоду пострадянської трансформації, отже, Україна стоїть не на шляху самоствердження як держава і пошуку свого місця в сучасному геополітичному контексті, а йде шляхом, що може призвести до невтішних наслідків. Мова про те, що Україна може стати державою, яка не зреалізувалася. Ми досі не знайшли тих форм, які б могли вивести Україну в когорту регіональних лідерів — ми опиняємося в ситуації тих країн, які перебувають у зоні постійних ризиків (як внутрішніх, так і зовнішніх). На жаль, ні попередня, ні теперішня влада не дали чітких орієнтирів, в яких межах і в яких векторах Україна здатна реалізуватися.

Щодо помилок, то я би для себе виокремив три, яких припустилося як українське суспільство, так і ті політичні режими, що перебували при владі впродовж нашої незалежності. Перша помилка: українське суспільство так і не стало єдиним, бо не було генеральної консолідуючої ідеї, що могла би перетворити територію на Державу Україна. Друга помилка: Україна так і не позбулася глибоких, багатовікових комплексів меншовартості (насамперед — у геополітичному контексті). Третя помилка: жоден із представників політичної еліти, що перебували чи перебувають при владі, не здатен перейти від риторики реформ до здійснення цих реформ. Суспільство, яке є глибоко корумпованим, яке не здатне до модернізації, до здійснення тих нагальних реформ, які буквально волають, аби їх розпочали, і суспільство, яке кожні чотири-п’ять років вірить черговому популісту, можливо, й не заслуговує стати суспільством, що зреалізувалося.

Щодо шансів, то, по-перше, відбулося оформлення незалежності, причому у достатньо демократичний і еволюційний спосіб. Другий використаний шанс — події 2004 року, які засвідчили, що в українському суспільстві у певні проміжки історії формується таке вкрай важливе для демократичних суспільств явище, як політична відповідальність. Звичайно, зараз постало інше запитання: допоки терпітиме українське суспільство? Але мені видається, що українці після 2004-го матимуть ще один шанс для виявлення політичної відповідальності, яка, можливо, вдруге приведе до того, що якість влади, політики і якість самого суспільства таки радикально зміняться. Третім шансом, що ним скористалося українське суспільство, є те, що у суспільстві на загал домінує ідея спільності — як державної, так і інтуїтивної, але спільної приреченості і розуміння, що в цій державі існують інші по відношенню до тебе.

Алла ЧЕРНІЙ, кандидат політичних наук, Рівне:

— За час незалежності Україна має і здобутки, й утрати. Наша держава визнана на світовому рівні як незалежна. А це здобуток як провладних, так і опозиційних структур. Однак країна чимало втратила внаслідок частих зміни вектору розвитку (і внутрішньодержавного, і зовнішньополітичного). Це стосується, наприклад, питання вступу до НАТО. Спочатку таку можливість розглядали як позитив, тепер же державні лідери змінили курс на цілком протилежний. А це інформаційна омана пересічних громадян. До того ж, у світовому контексті таке явище сприймається вкрай негативно. Якщо держава дотримується одного напрямку, то співпрацювати з нею значно легше. У нас же простежується невпевненість у зовнішній політиці. До того ж, нема єдиного вектору розвитку в перспективі. Куди йде Україна, сьогодні ніхто не скаже. До того ж, імідж такого партнера, як Росія, не може підняти рейтинг України на світовому рівні. Вона сприймається певною мірою як меншовартісна.

Тож, з одного боку, певний прогрес є, а з другого — відбувається повернення до тих років, коли за щось потрібно боротися.

Щодо внутрішніх процесів, то на сьогодні релігійне питання є ще більш заполітизованим, ніж раніше. Присутні негативні зміни й у соціальній сфері. Йдеться про підвищення пенсійного віку. Ці рішення не виважені. До того ж, питання не обговорювалося на рівні місцевих рад, із залученням громадськості. Складно назвати позитивними й освітні реформи. Свобода слова нині більше втратила, ніж набула, а мовне питання стало ще більш заполітизованим, ніж за часів президента Кучми. Натомість громадськість не має жодного впливу на владу, на народних обранців.

Федір ГОНЦА, архітектор, викладач Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Держава є, але таке відчуття, що вона й досі неповнолітня. І наче і гарна, і розумна, але щось не по-дорослому. Хоче зробити — питає в когось, зробить — похваліть, бо непевна, що правильно зробила. Відчутна невпевненість у власній організації, у власній силі. Начебто й може все, а соромиться. Та й яка ж може бути та «позиція», коли значна частина керівників усіх рангів, щоб залишитися при посаді, перефарбовувалася в найрізноманітніші кольори?! Так, держава є. У світі її знають. Але й розуміють, що в нас сім п’ятниць на тиждень і як ми будемо поводитися — невідомо. Якщо уявити політичне життя як автостраду, то поблизу тих автомобілів, у яких постійно змінюється стиль керування і манера їзди, буде найменше автомашин. Бо це небезпечно для інших учасників руху. А різкі зміни та рухи на дорозі, як відомо, завжди ведуть до аварій. Україна має зрозуміти — вона доросла, самостійна, впевнена в собі особистість, до того ж красива і приваблива. І їй не личить «проситис» до когось, це вона має вирішувати, кому дати гарбуза.

На мою думку, люди, які приймали державницькі рішення, мислили не системно, а об’єктно, тобто розглядали кожне з рішень або групу рішень як окрему проблему, без загальної концепції розвитку. Про це свідчить і відсутність національної ідеї — глобальної гіпермети для всієї країни. У будь-якому проекті є певні етапи, і в кожного з них своя мета, але вони підпорядковані одній загальній цілі. Коли є мета, в країні і працювати краще, і розуміння тих чи інших «негараздів» ясніше. На жаль, жоден із керманичів не дав чіткої відповіді на банальні для керівництва проектом відповіді: що ми робимо? коли зробимо? що має бути? Ми й досі не визначилися, чи живемо самотньо (самодостатньо), чи виходимо заміж за одного з двох «парубків». Захід чи Росія? І кавалери вже знані-перезнані, й кожен посміхається зі свого кутка, і переваги одного та другого так нам до вподоби, але ж продовжуємо колупати піч власної невизначеності. Ми тим самим втрачаємо свій час, допоки хтось не візьме нас із усім нашим приданим для хатньої роботи.

На жаль, за всі ці роки було більше проѓавлених шансів, а ті що було використано, треба досліджувати і аналізувати. Але мені здається, що шанси, які мали позитивній результат, винесені на плечах особистостей, які змогли це винести. Тому й успіхи у нас швидше персоніфіковані, аніж загальнонаціональні. Зрештою, життя не складається лише із позитивних чи лише із негативних моментів, тому і в житті країни все «різнокольорове». Певна річ, що хотілося б, щоб було більше теплих, приємних барв, але тільки на тлі холодних (негативних) видно ту яскраву позитивну пляму.

Микола ЛАЗАРОВИЧ, заслужений працівник освіти України, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету:

— Шанс був використаний один — проголосити незалежність, і ця незалежність стала реальністю. Усе решта — це суцільне невикористання шансів. Найбільше розчарування, найбільша нереалізована можливість — це, звичайно, помаранчева революція. Тоді у захваті від нас як від країни цілий світ був без перебільшення, за винятком Росії, та й то не всієї, а офіційної, і деяких інших подібних тоталітарних країн. А ми спустили, на жаль, все нанівець. Я не знаю, чи коли нам історія ще дасть такий унікальний шанс. І не знаю, чи вина в цьому тільки самого пана Ющенка, який виявився абсолютно ніяким не лідером, з «легкої» руки якого все було, вибачте за таке слово, розтринькано. Чи, можливо, і наша вина? Але, здавалося би, є державна влада, яка мала би за тим всім слідкувати, люди скільки могли б зробити! На жаль, нічого з того не вийшло, і ми бачимо, що сьогодні все відбувається з точністю до навпаки. Тобто відкочуємося назад. А точніше — від’їжджаємо, бо значно швидше нівелюється все те, що до певної міри вже набуло своїх інституційних основ за попередніх часів. Реалізація має бути значно серйознішою. Хіба ми стали членами НАТО? Кажуть: «А для чого нам те НАТО?». НАТО нам, може, і ні для чого, але це — інституція, яка підштовхує, по суті, до демократії, вона б не допускала подібних вольностей, які творять сьогоднішні можновладці. Цього багато хто не хоче зрозуміти. Що стосується Європейського Союзу, то ця мрія дедалі більше стає ідеєю-фікс. Росія робить все для того, щоб показати нас непривабливими світові. Для чого нам мати з ними стосунки? І це, до речі, тягнеться з далеких часів історії, коли і поляки намагалися нас перед світом свого часу показати невигідно для нас. Без сумніву, що вина в цьому наша. Але разом з тим мені здається, що держава мала би реалізовуватися трохи в іншому напрямку. Ми мали би однозначно стати регіональним лідером. Були для цього перспективи. Сумно, дуже сумно, що ми з таким настроєм і з такими «здобутками» зустрічаємо чергову річницю нашої незалежності.

Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ, голова Дніпропетровської обласної організації Української народної партії:

— Незважаючи на те, що Україна існує як незалежна держава, не можу сказати, що я задоволений усім, що відбувається. На мій погляд, розвиток нашої державності йде зовсім не в тому напрямку, куди слід було б. Сьогодні ми бачимо, що круто змінився вектор нашого руху до Європи, згортається демократія, починається стагнація в усіх сферах суспільного життя. Одним словом, немає руху вперед. Головної помилки ми припустилися ще 1991 року — після проголошення незалежності слід було провести вибори нової Верховної Ради. Тоді навряд чи хтось голосував би за комуністів, і до парламенту прийшли б нові сили. Знайшлися такі доброзичливці, які почали умовляти, що комуністи — непогані хлопці, вони теж голосували за незалежність України. Таким чином, ми не використали історичного шансу на радикальне оновлення країни, як це сталося в країнах Центральної Європи або в Прибалтиці. Крім того, ми не провели люстрації навіть найвищих партійних чиновників. Виявили надто багато політичної толерантності, упиваючись досягнутою незалежністю. Проте, як зараз розумієш, це був міраж, українська «фата моргана». Незважаючи на такі сумні результати, в незалежній Україні вдалося протягом двох десятиліть зберегти демократію й поступово розвивати громадянське суспільство. Українцям поки не вдалося нав’язати авторитарний або диктаторський режим, як сталося в інших країнах СНД. Нам також удалося уникнути збройних конфліктів, розгулу агресії та ксенофобії, ми змогли зберегти громадянський мир у суспільстві. І це, на мій погляд, найважливіше, що люди різних національностей можуть спокійно жити, працювати, ростити дітей. Громадянський мир — це головне досягнення незалежної України. А все інше з часом додасться. Поки нас тягне назад радянське минуле, яке засіло всередині кожного громадянина. Але вже підростає нове покоління українців, яке не жило в Радянському Союзі, й воно сприймає незалежну Україну як свою країну. У нас заведено згадувати, що Мойсей водив пустелею свій народ сорок років. Ми пройшли лише половину цього шляху, й нас намагаються повернути назад. Але важливо продовжувати йти вперед, і коли-небудь ми все-таки прийдемо до поставленої мети.

Віктор МОЙСІЄНКО, директор Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка, професор, доктор філологічних наук:

— Україна та українці використали свій шанс у 1991 році, і на геополітичній карті світу з’явилося нове державне утворення. Наша країна зараз є незаперечним суб’єктом світового співтовариства, світового права, має дипломатичні стосунки з більшістю країн світу. Тобто вся зовнішня атрибутика як країни у нас є, у загальному плані, плані вивіски, оболонки, самореалізація України відбулась.

Які помилки були допущені? В Україні залишилися іноземні війська — це може стати вічною проблемою. Відсутність послідовної політики щодо входження або невходження до якихось блоків та іноземної військової присутності — українці цього не позбулися — величезний мінус для країни. Україна також не є господарем власного мас-медійного простору. Телевізійні канали, газетно-журнальні видавництва, FM-радіостанції мало продукують українське. Наприклад, у Польщі не дозволили б пропагувати по телебаченню приїзд якогось гуру з тібетського храму, який би заперечував їхню католицьку церкву. Те ж можна сказати про Францію, Чехію, наприклад. Навряд би вони переймалися тим, як це робилось у нас, коли майже тиждень висвітлювався приїзд представника чужоземної церкви. Йдеться про Патріарха Московського і всієї Русі Кирила.

Втручання у державні справи України через ЗМІ іншої країни, прямо скажемо, Росії, Україна не позбулась. Якби зараз, наприклад, Путін і Янукович посперечалися, хто свою думку українцям може більш якісно довести — Путін з Москви чи Янукович з України, думаю, що співвідношення було б 90 на 10 на користь першого. Якщо б Путін захотів, то його б думка як котком би проїхалась, а наш Президент був би десь на задвірках. Зараз війна йде головним чином не пострілами, а через ЗМІ.

Стосовно книговидання, кіноіндустрії — ми, на жаль, не дивимось на світ своїми очима, не сприймаємо події крізь призму українського «Его», українського «Я». А робимо це через російський мас-медійний продукт, російську книгу, російське кіно. Або через західне кіно. Свого ми не створили. Хоча за останні п’ять років в цьому напрямку були зроблені певні кроки — з книговиданням так і не налаштувалися добре, а ось із дубляжем кінофільмів українською мовою достатньо просунулися.

Кожна нація для свого самоствердження таке питання, як історія на задвірках, ніяк не може тримати. І повинна мати свій пантеон героїв — від дитячого садочка до університетської лави. Хай Кремль як завгодно сприймає гетьмана Івана Мазепу, але як зрозуміти, що українська влада та київська слухають московського батюшку і до його приїзду перейменовують вулицю імені людини, якій цей священик не гідний у слід ступити — по тому, що Мазепа зробив для православ’я і православних. І гетьмана треба шанувати в кожному східнослов’янському храмі, а в українському тим більше. Нещодавно відмінено вступний іспит для аспірантів з української — якщо такі кроки влада зараз допускає, то це не українська влада, — або вона виконує чиєсь замовлення, або не зрозуміло, який є інтелект у неї. Наступне, що мене як українця дуже хвилює, — зараз робиться багато, щоб конфесійний мир був порушений, і все йде до визнання владою лише однієї церкви, УПЦ Московського патріархату, фактично її треба назвати Російською православною церквою.

До великих надбань цих років я відношу те, що прийнято Конституцію України. Хоча в наших умовах вона не завжди виконувалась. Гіпернадбанням вважаю факт, що, наприклад, у нас виборним шляхом змінювались Президенти України, які на той час були при владі (Леонід Кравчук і Віктор Ющенко). Тобто те, що у нас відбувався демократичний процес. І дуже хочеться, щоб минулі президентські вибори не були в цьому плані останніми, щоб ми не повернулися до стану Туркменістану чи Росії. І ще надбання — українці поки мають можливість вільно висловлювати свої думки в пресі. І доки це буде — бодай відносно вільні ЗМІ — шанс для України не втрачено. Щодо Житомира, то у нас за років незалежності відбувалося утвердження українських культурно-мовних національних цінностей — від дитсадочків до вишів. Ситуація українськості повинна стверджуватися кожного дня, але у нас, на жаль, зміна влади веде до крутого повороту.

І ще. Самоідентифікація українців за ці 19 років значно зросла. Особливо за останні п’ять років. В економіці ми не зробили прориву, але в цьому плані досягли багато. Кремлю через того ж Дмитра Табачника не так просто це буде причавити, зрівняти котком. У нас українець починає пробиватися крізь малороса. І завдання Кремля припинити це. Бо українець за свою державу буде боротися, буде за неї дбати.

Андрій КЛИМЕНКО, керівник Таврійського інституту регіонального розвитку, заслужений економіст АРК:

— Для мене є три маркери, які говорять про те, що Україна як держава відбулася, і жодні там теорії про failed states, які нам намагаються нав’язати північний сусід, не відповідають дійсності. Досить поглянути, коли грає збірна України в Донецьку, і як стадіон устає під час виконання гімну, і як глядачі прикрашені символікою України, і як вони вболівають за її спортивну честь.

Потрібно поглянути також на реакцію кримської молоді, яка говорить «Наші виграли!» або там «Наші програли!», коли йдеться про футбол, баскетбол і так далі. І вони переживають. І це вже інше покоління, для якого держава Україна — хоч із пороками, крива, коса, з проблемами, — але вона своя. І я думаю, що це дуже цінне.

І, нарешті, мені довелося спостерігати за круглими столами в Ялті на чергових читаннях «Велике російське слово», що відбулися кілька місяців тому Показово, що наші колеги з Росії — а там був представлений весь цвіт російської політології та інформаційної еліти! — відкрито говорили: панове, Росії потрібно квапитися тому, що ще півтора-два роки — і нам тут робити буде нічого, тому що виросло нове покоління українців, яке вже знає дві мови — російську й українську, для якого вже не постає питання про вибір між російською або українською культурою, яке схиляється до європейської культури, до європейського вибору. І для мене цей переляк російських політиків, політологів і журналістів був критерієм того, що українська держава відбулася.

Нас часто порівнюють із Польщею і часто не на нашу користь. Але головна проблема полягає в тому, що поляки переходили від соціалізму до демократії, а ми переходимо від соціалізму до капіталізму, від авторитаризму до демократії. І ніхто ще в світі, як ми, паралельно з цим не вирішував завдання створення держави, якої до цього не існувало, і водночас — іще завдання формування політичної нації. Саме ці чотири переходи, що одночасно наклалися один на одний, і створили складнощі, які ми вирішуємо двадцять років. Але я думаю, що український народ і це здолає.

Звичайно, ми на цій дорозі зробили всі можливі помилки і, здається, використовували так мало шансів. Але головний шанс, який все-таки використаний, — це дух свободи, це головне, що вдалося з такими складнощами пронести і придбати. Дух свободи об’єднує сьогодні людей в Україні незалежно від того, розуміють вони це чи не розуміють, і саме це допомагає народові рухатися вперед як завдяки попутним вітрам, так і всупереч обставинам, що протистоять їм.