Останні півстоліття засвідчили, що хоч розвиток можливий, він не є неминучим. Країни, які найбільше досягли успіху в розвитку, а саме: країни Східної Азії, —дотримувалися політики, яка разюче відрізнялася од «вашингтонського варіанта». За 30 років до фінансової кризи 1997 року Східна Азія пережила безпрецедентне зростання економіки та безпрецедентне зниження рівня бідності.
Цей успіх спричинив погляд щодо існування «третього шляху», який пролягає поміж соціалізмом і ринковим фундаменталізмом. Іронія полягає в тому, що Америка (давній затятий прихильник ринкового фундаменталізму) розвивалася за своїм «третім шляхом». Промисловість США зростала під захистом тарифних бар’єрів. Від першої телеграфної лінії між Вашингтоном і Балтимором, побудованої федеральним урядом 1842 року, — до сучасного Інтернету; від розширення сільськогосподарських послуг у ХIХ ст. — до військових досліджень у ХХ і ХХI ст., нові галузі промисловості стимулювалися через неспішну, орієнтовану на ринок промислову політику. Звичайно, немає універсального «третього шляху», який придатний для всіх країн і ситуацій, але є численні варіанти цього шляху, адаптовані до соціальних, політичних та економічних умов конкретних країн. Утім, ці «треті шляхи» мають багато спільного:
1. Вони дотримуються зваженого підходу до урядів і ринків, визнаючи, що вони обидва важливі та взаємодоповняльні. Поодинці вони можуть призвести до біди. Ринкові неуспіхи — це реальність, але те ж саме можна сказати і про урядові прорахунки.
2. Неоліберали стурбовані впливом надто авторитарної держави на економіку. Проте слабка держава впливає не менш згубним чином на розвиток, бо слабка держава не може забезпечити закон і порядок, не може стежити за дотриманням контрактів і не може зробити безпечною та надійною банківську систему. Саме недостатнє регулювання внаслідок лібералізації ринку цінних паперів та фінансів, нав’язане Східній Азії МВФ і Казначейством США, призвело до фінансової кризи 1997 року. Рішення мало бути не про те, як швидко дерегулювати, а про те, як створити правильну структуру регулювання.
3. Визнавши наявність цих обмежень, суспільство має працювати для поліпшення одночасно ринків та уряду. Одним із незабутніх моментів моєї роботи в апараті президента Клінтона в Білому домі була участь у просуванні ініціативи віце-президента Гора щодо реструктуризації уряду, в ході якої було розроблено методику, прийоми та політику для підвищення ефективності і динамічності урядових організацій. Сьогодні практично за будь-якими показниками: від реагування на телефонні дзвінки — до вартості операцій — державна система соціального забезпечення США залишає позаду будь-яку приватну страхову компанію.
Настав час для політики, що встановлює баланс між ринком та урядом. Час припинити видавати засоби досягнення мети, такі як приватизація та лібералізація, за мету
4. Рівноправність має значення. Цей постулат повинен бути чітко визначеною метою суспільної політики. Попередні теорії дотримувалися погляду, що бідним можна допомогти шляхом «зростання економіки», оскільки багатство «просочиться вниз». Вони твердили, що зростання має на увазі нерівність, оскільки багаті більше відкладатимуть і зможуть ліпше інвестувати свої гроші. Насправді бідні можуть зовсім не дістати вигоди від зростання або будуть вимушені чекати дуже довго, якщо зростання не супроводиться заходами щодо боротьби з бідністю. Довготривале зростання в Східній Азії засвідчило, що політика рівноправності стимулює зростання. Індонезія наражає себе на небезпеку, ігноруючи цю проблему. Інспірована МВФ політика в Індонезії призвела спочатку до глобальної депресії, а потім до знищення продовольчих та паливних субсидій на момент, коли швидко зростало безробіття і реальні заробітки населення різко впали. Подальші соціальні протести було нескладно передбачити. Відкинувши емоції, треба визнати, що це була погана економічна політика. Як наслідок цієї політики — розруха, витік капіталу і втрата довіри. На відродження після цього будуть потрібні роки. Економіку не можна відділяти від соціальних та політичних турбот.
Можна сказати, що приписи «третього шляху» — це простий здоровий глузд. Однак політика рідко побудована на здоровому глузді. Економічна теорія і факти, які спричинили розробку цих правил, — це досягнення останніх 25 років, яке часто оспорюється. Нині «політично неприйнятно» ігнорувати бідних і мало хто відкрито пропагує політику «просочування багатства вниз». Однак не дозволяйте ввести себе в оману! Люди, які пропагували «вашингтонський варіант», тепер вигадали «вашингтонський варіант плюс» і тільки на словах підтримують систему освіти. Люди, які пропагували «просочування багатств», тепер кажуть: «Зростання необхідне і майже достатнє для зниження рівня бідності».
За новою риторикою приховуються все ті ж неоліберальні ідеї бездумної лібералізації та приватизації. Лібералізація та приватизація, проведена правильно, за законами «третього шляху», можуть допомогти бідним. Запроваджені бездумно- механічно з ідеологічних міркувань, вони збільшують бідність та нерівність і стримують зростання.
Чи спричинила приватизація в Росії зростання? Кілька олігархів нагромадили мільйони за рахунок виснаження активів, а не створення багатств. Лібералізація ринку цінних паперів у Росії призвела до великомасштабного витоку капіталу, а не до обіцяного притоку інвестицій. Держава, роздаючи направо і наліво багатства нації, не знайшла коштів для виплати мізерних пенсій.
Припускалося, що проштовхувані МВФ структурні реформи спричинять стік робочої сили з низькопродуктивної сфери зайнятості у високопродуктивну. Однак дуже в багатьох країнах стік відбувся у сферу з нульовою продуктивністю — в безробіття. Це був рецепт не для зростання, а для поголовної бідності.
Чого іще можна було чекати, коли політика МВФ призвела до зростання відсотків за позиками — до 10%, 20% чи й вище, — за такого рівня створення робочих місць сповільнилося б навіть в умовах, сприятливих для бізнесу, не кажучи вже про країни, що розвиваються. Проблеми приватизованого залізничного транспорту у Великій Британії та дерегульованої електросистеми Каліфорнії наочно продемонстрували небезпеку неоліберальної політики навіть у сприятливих умовах.
Настав час втілити в життя «третій шлях», відкинувши неоліберальні ідеї Вашингтона, які так довго видавалися за єдино правильний шлях. Настав час для політики, що встановлює баланс між ринком і урядом. Час припинити видавати засоби досягнення мети, такі як приватизація та лібералізація, за мету. Час розширити цілі: не просто збільшення річного валового прибутку, не збільшення прибутку для вибраних, а створення демократичного, рівноправного та послідовного зростання.
P.S. Джозеф Стігліц — професор економіки Стенфордського університету, колишній голова Ради економічних радників президента Клінтона, головний економіст і старший віце-президент Світового банку. Книга Стігліца «Економіка суспільного сектора» заклала інтелектуальну основу шляху розвитку, названого згодом «третім шляхом».
