Парламентська демократія включає кілька основних принципів і ознак. По-перше, парламентський інститут і парламентська демократія як влада народу є політичним виміром держави-нації. Класичні форми парламентської і партійної політики склалися в умовах сучасних держав- націй, що становлять кістяк політичної Європи. По-друге, центральний інститут парламентської демократії — політичні партії, сформовані на базі стабільних і впорядкованих соціальних структур та професіональних страт, європейських ідеологій, що спираються на колективні ідентичності та організаційну культуру. По-третє — парламентська демократія — влада більшості: управлінська система будується на основі механізмів мажоритарного голосування. За наявності різновидів — від демократії однопартійних більшостей до демократії пропорційно-коаліційного типу, рішення приймаються політичною більшістю, стабільність якої забезпечується постійною ідеологічною прихильністю, організаційною культурою, властивою індустріальному суспільству, його соціальній і політичній структурам.
Парламентсько-президентська або парламентська республіка — це політична система класичної нації- держави, зі стабільною партійною системою і механізмом прийняття рішень мажоритарним голосуванням, політична надбудова соціальної структури, економіки і суспільства індустріального типу. І не випадково європейський парламентаризм у своєму класичному стандарті остаточно утверджується до середини 50-х років минулого століття. Парламентсько-партійна політика — це так би мовити політичне виробництво (або, якщо хочете, виробництво політичних вартостей) класичного індустріального суспільства. Тому становлення постіндустріальних, інформаційних, глобалізованих суспільств не випадково супроводжується кризою, а іноді й зримою ерозією класичних парламентських інститутів, партій, розмиванням ідеологій і вибудовуваних «під них» механізмів інтеграції суспільства, організації влади і форм політичної (передусім партійної) активності.
З приходом постіндустріального суспільства відбувається те, що європейські політологи, політики визначають як «трансформація політичного» — перетворення партійної політики на медіаорієнтовану, представницької парламентської демократії на медіапредставницьку — постідеологічну і постпартійну. Загалом, сфера політичного істотно трансформується, відображаючи нові запити на інститути і форми легітимності та організації влади, політичної участі, консолідації еліт і дій політичних акторів.
Глобалізація, євроінтеграційний процес, що проявляються у наднаціональних політичних інститутах, з одного боку, і збільшення ролі субнаціональних та інших актів розмиває політичну формулу класичної нації-держави. Постнаціональні актори, ЗМІ, міжнародні економічні інститути, транснаціональні корпорації, функціональні колективи, фонди й організації глобально-громадянського суспільства поступово замінюють партії й ідеології як основні механізми політичної та електоральної мобілізації. Політики — через ЗМІ, а супердержави, наприклад — за допомогою позанаціональних політичних акторів прямо звертаються до населення і громадськості у пошуках впливу на політичний процес. Зниження інтенсивності і розмивання соціально-класового конфлікту, у свою чергу, посилює ці тенденції, переносячи основні протиріччя з економічної і розподільчої сфери у сферу культури, індивідуальних прав, гуманітарних проблем. Концепт демократії як влади народу активно переглядається у напрямі демократії прав людини. Однак специфіка культурної сфери, на відміну від політичного світу жорстких — партійних ідеологічних структур, полягає у роботі з індивідуальними ідентичностями, диференційованості, гнучкості, креативності.
Постпартійна політика — це світ гнучких тимчасових коаліцій, управління через диференціацію і стимулювання індивідуальних рішень. Інакше — політична інтеграція здійснюється через індивідуальне сприйняття персональних форм та інструментів. Наприклад, телевізійний імідж для легітимації і політичної інтеграції сьогодні вже означає більше, ніж ідеологічна прихильність та партійна прихильність. Західне суспільство Логосу трансформувалося на суспільство логотипів, рекламних практик, медійних репрезентацій. Політичний світ все більше американізується, глобалізується. Над (або пост) — національна політична Європа формує новий тип політики, структура та інструментарій якої складаються понад традиційними парламентськими інститутами партійних систем і держав-націй.
Очевидно, не випадково, що європейські політикуми запозичають і культивують американський (він же глобальний) стиль політики — створення тимчасових коаліцій і гнучких альянсів, апробованих американцями у своїй зовнішній політиці. Утім, її технологічне значення — це не більш ніж проекція принципів та інструментів внутрішньої американської політики, особливостей її політсистеми — з наявністю гнучких законодавчих більшостей, коаліцій голосів (а не портфелів — «як у партійно- коаліційній» Європі), партіями, якi виконують лише роль електоральних апаратів і команд, але не виступають носіями чітких ідеологічної та організаційної культур. Постнаціоналізм, федералізм, регіоналізм, акцент на користь узгоджувальних і консиліумних форм управління покликані не стільки виражати єдину волю нації, класу тощо (саме в цьому суть постнаціоналізму, а не в ненаціональних ознаках), але координувати позиції, узгоджувати інтереси, приводити до кооперативних рішень, а не грати у мажоритарну гру голосування у схемі мінімальна більшість/максимальна меншість.
Видається, лозунг президентсько-парламентської республіки з урахуванням цих, а також інших змін і трансформацій — лозунг доганяючої мобілізації. Нам пропонують те, що знаходиться у фазі трансформації, до того, від чого Європа йде, формуючись як наднаціональна і в цьому значенні вже постєвропейська спільнота. Всюди — федералізація, регіоналізація і культурна диференціація, управління через гнучкі й ситуативні альянси і коаліції, дехаризматизація ідеологій і криза партсистем, відділення націй від держави (аналогічно процесам 16 — 17 століть, коли відбувалося відділення держави і релігії). Не випадково реакцією на такого роду постполітичну політику є сплеск національного популізму в Європі (Ле Пен, Хайдер, Фортайн). Правий націонал-популізм особливо резонує глобалізаційному популізму європейських еліт, змушених залучатися до наднаціональних проектів, жертвуючи принципами республіканського націоналізму (наприклад, французький голлізм).
Некритичне запозичення європейського досвіду парламентсько-президентських республік, що фактично завершується, може обернутися вельми непродуктивними рішеннями: замість практики адміністративного створення одноразових коаліцій — гарячкове створення партій у «недо»-і «пост»партійному середовищі; замість адміністративного примусу — примусова партизація, замість настройки управлінської системи з урахуванням різноманітних і диференційованих інтересів — панування «загальнопартійних»; відхід до партійного партикуляризму і дрібнопартійності. Тим більше, що з урахуванням критично назрілої необхідності виходу з посткомуністичної невизначеності у формулі «парламентсько- президентська республіка» ключове значення повинна займати саме «республіка» — організація та інтеграція публічної сфери як сфери виробництва суспільних благ на принципах лібералізму і демократії. Треба зміцнювати республіканські інститути, долаючи кризу пострадянської держави і публічної сфери, патрон- клієнтські схеми, форми корупційної політики, партикулярний бізнес — незалежно від того, буде це президентська чи парламентська моделі. Таким чином, парламентський проект для України потребує уточнення і корекції на концептуальному рівні. Не тільки з погляду класичних політологічних дебатів про переваги і недоліки президентсько-парламентських систем, або з позиції конституціональної і технологічної реалізації. У масштабному політичному проектуванні і будівництві треба якнайшвидше уникнути «ефекту гіпнозу спини», коли той, хто йде слідом, позбавлений можливості більш широкого огляду і бачення нових горизонтів. Будувати і вдосконалювати український парламентаризм необхідно з урахуванням його нових зразків і усвідомленням нової європейської політпрактики, і того, що повернутися до «парламентсько-партійної класики» — це означає звернутися до того, що вже не існує або закінчує своє існування. Краще продумувати, як вбудувати українську політсистему в глобальні інститути, у наднаціональні інститути європейського співтовариства — той же Європарламент; — як пристосуватися до такого досконалого інституту Євросоюзу, як Єврокомісія, яка дуже відрізняється від практики управління на основі голосування більшістю. Як упорядкувати і демократизувати медіаформи політики в Україні і забезпечити громадянські та індивідуальні права, розвиток креативних і асоціативних основ громадянського суспільства. Не треба винаходити український політичний велосипед, але не варто й імпортувати цей європейський винахід минулих століть. Глобалізуючий світ і Європа віддають перевагу більш швидкісним і мобільним видам транспорту.
