Академія в рік ювілею нагадує згорблену стареньку, в якої
і голова болить, і серце, і ноги ледве волочаться. Ох, дав би хто їй молодильне
яблуко, можливо, й ожила б. Тільки одним яблучком для реформи, схоже, вже
не обійтися — кошик потрібен.
Теоретично, професіонал — це той, хто своєю професією заробляє
собі на життя. Коли з цієї точки зору подивитися на наших учених, то всі
вони суціль непрофесіонали. Зрозуміло, проблема глибше. Чому вчені не можуть
заробити собі на гідне життя? Тим паче в Академії наук. Чому «тим паче»?
Для довідки: в Академії перші перебої з виплатою зарплати почалися вже
1994 року й за кілька років в деяких інститутах досягли річного розміру.
І якщо спочатку виручали старі запаси й ентузіазм, то сьогодні ні запасів,
ні ентузіазму майже не залишилося. Більше того, послідовне скорочення бюджетного
фінансування йде такими темпами, що незабаром можна буде говорити хіба
що про виплату щомісячної допомоги академіками і членам-кореспондентам.
Висновок: робота в Національній академії наук України стає
хобі, захопленням.
Отже, 14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський
затвердив «Закон Української Держави про утворення Української Академії
Наук у Києві». Одночасно окремим указом було призначено 12 дійсних членів
(академіків): історик Дмитро Багалій, філологи Агатангел Кримський і Степан
Смаль-Стоцький, літературознавець Микола Петров, біогеохімік Володимир
Вернадський, механік-будівельник Степан Тимошенко, біолог Микола Кащенко,
геолог Павло Тутковський, економіст Михайло Туган-Барановский, історик
права Федір Тарановський, економіст Володимир Косинський, історик-правознавець
Орест Левицький. Славна когорта, славні імена!
Взагалі ювілеї Академії наук України — річ особлива. Перший
— п’ятиріччя — відзначали 1923 року. До десятирічного (1928 року) готувалися
кілька років, уклали ювілейний збірник. Але грошей на святкування не дали,
тому ювілейні урочистості неодноразово переносилися, а збірник так і залишився
в рукописі. Потім в академії почалися арешти й чистки, загалом, було вже
не до святкувань.
Незабаром більшовики (ніби й не було ніякого гетьманського
указу!) запровадили нову дату заснування Академії — 12 лютого 1919 року:
тоді відбулися надзвичайні Загальні збори Української академії наук — перші
збори академіків, проведені під час другого встановлення радянської влади
у Києві. І 25-річчя, і 40-річчя, і 60-річчя Академії святкували за «новим»,
більшовицьким «стилем». Лише до 75-річчя Академії наук України було відновлено
історичну дату її заснування.
80 років — термін солідний. Та й сама академія з листопада
1918 року сильно змінилася. Одних тільки академіків (не кажучи вже про
членів-кореспондентів) можна рахувати десятками. Інститутів — сила-силенна!
Вчених — сила — цілих 40 тисяч! Особисто я умовно поділяю своїх колег на
кілька груп.
Першу групу можна назвати вченими-фанатами. Вони працюють
як запряжені, незважаючи ні на що й ні на кого. Їх мало. Однак лави їхні
постійно зменшуються: хто виїжджає за кордон, хто поповнює другу групу
— чесно працюючих. Чесно працюючі, незважаючи на дводенний робочий тиждень,
наукою стараються (!) займатися всі сім днів, із яких все більше часу з’їдають
підробітки, халтури й ще бозна що, лише б прогодувати себе й своїх близьких.
Третя група — це люди, в яких є забезпечені родичі, котрі дозволяють інтелектуалам
не турбуватися про хліб насущний. І, нарешті, до четвертої групи я б зарахувала
тих, хто усунувся від наукової роботи (іноді це відбувалося вимушено, іноді
цілком щасливо й добровільно). Вся біда в тому, що звільнити таких людей
не завжди є можливість, оскільки їм треба виплачувати заборгованість по
зарплаті. А ця заборгованість досягла зараз майже астрономічних сум і такі
виплати автоматично розоряють тих, хто працює чесно. Зачароване коло?
Вважаю, вихід є, і вигаданий він не мною. Раціонально було
б перевести всіх в академії на контрактну систему. Мобільні й невеличкі
групи фахівців, котрі працюють за контрактом один—три роки, принесуть,
по-моєму, набагато більше користі, ніж роздуті штати академічних інститутів.
Само собою зрозуміло, що розроблювані теми й оплата мають бути відповідними.
У результаті наукові працівники стануть по-справжньому професіоналами.
Крім того, я б скоротила управлінський персонал і бухгалтерію
Академії. А то ж виходить парадокс: наукові співробітники офіційно працюють
два дні на тиждень, а бухгалтери п’ять днів рахують, що там «науковці»
заробили.
Інакше належало б поглянути й на аспірантуру. Мені здається,
зараз аспірантура себе не виправдовує: переважна більшість аспірантів роботи
не подають і на захист не виходять. Просто три роки у них є «дах» — Академія
— і можливість спокійно підшукати собі нормальне робоче місце. До речі,
в 1920-х прийом до академічної аспірантури був дещо іншим. Наприклад, при
науково-дослідній кафедрі історії України в Києві, якою керував академік
Михайло Грушевський, працювали так звані кандидати в аспіранти. Це були
студенти старших курсів і недавні випускники вузів. Один-два роки безкоштовної
(!) роботи при кафедрі розкривали (або не розкривали) можливості і здібності
людини до інтелектуальної праці. У результаті в аспірантурі не було випадкових
людей. Думається, такий досвід не гріх було б і запозичити.
Мені не байдужа доля моєї Академії. Мені щиро хочеться,
щоб Національна академія наук України — поки ще не пізно — була докорінно
реформована й стала уособленням сильної, справжньої науки. Бо наявність
сильної науки — це не тільки престиж, це сила держави, яка не хоче бути
лише сировинною базою і вважатися малорозвиненою.
Ювілейні урочистості не важко передбачити, навіть не знаючи
про них. Урочистий вечір. Лейтмотив — яка Академія хороша, яка Академія
потрібна. Концерт. Вручення медалей, орденів, роздача звань... Не забути
б за мішурою і славослів’ям про молодильні яблука, такі необхідні моїй
старенькій. Адже якщо нічого не зробити, цілком імовірно, що до наступного
ювілею їй уже знадобиться жива вода...
№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
